Подорож людини під кепом (Єврейські колонії): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Майк Йогансен

ПОДОРОЖ ЛЮДИНИ ПІД КЕПОМ

(Єврейські колонії)

• • •

О пів до шостої на харківськім вокзалі з'явилася фігура в пальто з армійського сукна, у великому кепові й з рюкзаком через плече. Фігура промчалася коридорами і ввігнала в «зал для пасажирів першого і другого класу».

Хоча це була фігура філософського порядку (у чім переконалися добре пасажири «першого і другого класу», рятуючи свої мозолі і боки від фігуриного наступу), та все ж вона настільки поспішала, що не замислилась над отим класовим написом: «Пасажири першого і другого класу». Знищено класовий принцип у вагонах: є-бо тільки м'які й тверді вагони на наших залізницях – та ба! На вокзалах є ще й перший, і другий, і третій клас; і народ, що пахне дьогтем, махоркою і мазутом, знає, що перший і другий класи не для нього зроблені, – і йде спати долі в «третьому» класі.

Та не ці дива аналізував філософ із рюкзаком у руці. Його цікавили дві справи: перша – як живуть євреї-хлібороби в степу, друга – як поставитися до людей, що обіцяють прийти у «зал першого і другого класу» о пів до шостої ввечері та принести з собою квитки, і маршрути, і гроші, і, пообіцявши все оце, не приходять. У шість сорок євреї-хлібороби ще змагалися за право існування з людьми, що не додержують свого слова. У шість п'ятдесят євреї схитнулися і відступили, а в шість п'ятдесят п'ять у голові під великим кепом запанували цілком і безумовно ті люди, що умовляються прийти на вокзал о пів до шостої, а не приходять і в шість п'ятдесят п'ять.

Чоловік у великім кепові (це був я) рішучо насунув на лоб кепа, переклав рюкзак із лівої у праву і подався до виходу. Він знайшов нарешті формулу для такої поведінки, як Архімед колись знайшов формулу для обсягу твердих тіл. «Евріка», – сказав дід Архімед, і то було три склади. «А...» – сказав я, але то були три слова. В цей момент у вокзал укотилася група переляканих людей із жінками, дітьми, портфелями, мішками, чемоданами...

• • •

Не буду згадувати, як прощалися з дітьми і з подругами, як неслися в вагон твердого типу, як провідник не пускав у вагон, як частина зосталася на пероні, як ті, що поїхали, захопили з собою всі літери* – і ті, що треба, і ті, що не треба; як дізнавалися, хто саме найбільше винуватий в усьому, як пішов дощ, як рушив потяг, як складали тексти телеграм і писали розписку, що її мав підписати агент ОДПУ*; не буду цього згадувати, бо все те давно розписано в дешевих гумористичних журналах, і автори того давно вже пропили свій гонорар, хто в себе вдома, а хто і в підвалі «Заря Востока» чи в Літературному будинкові*.

Признаюся тільки, що люди ці були – змішана робітничо-письменницька делегація до єврейських колоній у степовім краю. Спробую дати портрети декого з делегатів.

Насамперед – я. Знявши кепа, пальто і уклавши рюкзака на полицю, я показався здоровим хлопом літ тридцяти двох, із засмаглим обличчям і з люлькою в зубах. Одягнений я був у сірі штани і зелений джемпер, у лівій руці я тримав про всякий випадок бутерброд із сиром. Уважний читач помітить, що все це рихтування зоставалося при мені увесь час через усеньку ту подорож, – зник тільки бутерброд із сиром, все ж інше залишилося як було.

Моїм співбесідником був Ман. Ман – це єврейський письменник (а я письменник український). В усіх колоніях спершу гадали, що єврейський письменник – це я, а не той невеликий чоловік із м'якою русою борідкою, з блакитними задумливими очима, з тихим музичним голосом і з паризькою французькою вимовою.

Ман – француз. Він десять років жив у Парижі й над усе поважає поезії Андре Шеньє*. Крім того, він – єврейський письменник.

Здається, що ми були в «тамбурі». Французи називають tambour'ом простий військовий барабан, у нас же так називається ота сама частина вагона, звідки легко пройти в убиральню і де «пасажирам під час руху потяга стояти забороняється». З нами був іще хлопець із бібкурсів – це був третій, а решта делегації була у вагоні, де забороняється тільки «плювати, сорити, ламати попільниці, їздити без квитка, возити коней і тормозити потяг без достатніх причин», а стояти можна, скільки серце хоче.

Третім порушником залізничних правил був бібкурсант, а щоб коротше сказати – слухач Всеукраїнських короткотермінових курсів бібліотечної справи. Бібкурсант був комсомолець, поважав нову українську літературу і мав удосталь цигарок у коробку і ще цигарки в грудній кишені пальто, бо ж запас їсти не просить.

Падав дощ, і я поясняв бібкурсантові про українську літературу.

Я думаю, що після того була ніч, і ми полягали спати. Крізь сон я чув диспут межи робітничою і письменницькою частиною делегації. Падав дощ, і диспут був на ту тему, чи може єврей бути селянином, а селянин – євреєм. Крізь сон я чув, що Буценко* підрахував, що євреї мають сто тисяч десятин землі, а коли б усі євреї були хлібороби, то мусили б посісти два мільйони двісті тисяч десятин землі.

Падав дощ, і я не дуже слухав того диспута. Нехай-но не подумає читач, що нецікаво мені було те, для чого я їхав. Я допитливий філософ, я давно вже винайшов, що селянин – це не національність, а єврей – це не професія, і перевіряти своїх висновків у диспуті не збирався. Крізь сон я міркував, що я можу перевірити свої висновки там, де живуть селяни-євреї. Падав дощ, і я, мабуть, заснув.

• • •

Як швидко змінюється все в людському житті! Яке хвилинне й миттьоминуче це саме людське життя! Воістину лише сонячні секунди всі наші століття й тисячоліття. І земля наша, кругла й зелена, що витворює час, пожираючи просторінь, сама не більше як йон*, що його пожирає китова паща зоряної безодні. Ми ж, люди, – не то що комахи, а просто якісь вонючі мікроби на шкурі цього самого йону. Все минає, все з'являється умить і умить зникає: вчора ми були в Харкові, а сьогодні вранці ми вже в Олександрівському*.

Мало того, ще нам треба пересідати на другий поїзд і їхати в Нікополь. І помчить нас поїзд зі швидкістю вісімнадцять верстов на годину в невідомий, незнаний, неуявний Нікополь. Не більше як по півгодини стоятиме він на маленьких станціях і все мчатиме нас вперед і вперед. «Ех, поїзд, птиця-поїзд! Хто тібє відумал?»*

Я думаю, з цього ліричного пасажу видко, що я колись читав Гоголя і Ксав'є де Местра*, та що й я колись під школою ночував і знаю, де яке слово прикласти годиться. Не можна нам, письменникам, без лірики і без космічного захоплення. У тім і сила письменникова, що, побачивши він однокінного ванька* на вулиці, здіймає, сумирний, фетрового бриля і стиха, побожно каже: «Ех, тройка, птиця-тройка, хто тібє відумал, що летиш ти у міжпланетні простори! Не іначе як відумал тібє руськой мужик».

Та от з-за горбків виринуло щось чорне, швидко й діловито вилетіло за поворот і як клин увігнало в сонну і мокру станцію. На грудях паровоза – зоря. Невже ж це наш нікопольський мотузяний, що плентається в П'ятихатки через Волноваху й Пологи? Ні, це потяг-металіст, і він летить у Дніпрельстан, ущерть повний робочим молодняком. Вони висипали на перон, одшукали воду, розбуркали ранок жартом, свистом, посміхом, пострибали знову в вагони і щезли за обрієм.

Ми ж сіли в мотузяний, і допотопні шестиколісні роздовбані вагони потюпали в Нікополь.

Держіть мене, братця, а то я знов почну, що «багато міст районових розкинулося по широкій Україні. Ех, міста районові, хто вас...»

• • •

Вулиця Карла Маркса, вулиця Карла Лібкнехта, вулиця Рози Люксембург, вулиця 21 січня, вулиця 1 травня, вулиця 25 жовтня, вулиця Революції, вулиця Паризької комуни, вулиця Фрідріха Енгельса, вулиця III Інтернаціоналу, вулиця Декабристів – от бліда й непевна картина вулиць Нікополя.

Кажуть, що такі самі вулиці і в інших містах України, – але того не знаю. Чого не бачив, за те не казатиму.

На якійсь із тих вулиць – здається, 21 січня, а може, й Фрідріха Енґельса, стоїть білий будиночок на два поверхи. Це ЄКО, інакше по-руськи сказати Jewish Colonization Organization, а ще інакше – Єврейська колонізаційна організація*. Що воно таке, про те буде пізніше, а зараз дозвольте вам рекомендувати всю делегацію.