Мерці: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Три пари очей одразу ж втупились у неї. У великій кімнаті за скляними перегородками, як риби в акваріумах, сиділи три жінки. До внутрішньої кімнати з табличкою «Шеф-редактор» вела зелена килимова доріжка. Всі три жінки були приблизно одного віку з Вірою. Вона приязно усміхнулася до них і рішуче увійшла до приймальні.

За білими дверима була справжня оаза — невелика світла кімната, заставлена вазонами з японськими карликовими деревами, кілька круглих акваріумів на високих кованих підставках з «золотими» рибками та картини на стінах (переважно — добре зроблені копії Бройґеля) створювали особливий екзотичний затишок. За деревами, акваріумами та картинами Віра не одразу помітила у кутку секретаря. Спершу вона від чула на собі його погляд. Оточений майже з усіх боків вазонами, за білим столом сидів тендітний молодик у бездоганному сірому костюмі й уважно дивився на Віру.

— Мені було призначено на дев’яту, — сказала вона.

— Зачекайте, будь ласка, Ліліана Олегівна вас за просить, — привітно промовив молодик, вказуючи їй на стілець. До зустрічі лишалося ще п’ять хвилин.

Екзотична приймальня розслабляла. Віра навіть відчула дрімоту і легкий головний біль. Сидіти навпроти занадто уважного молодика і мовчати було неприємно, але Віра намагалася відігнати неґативні відчуття. Врешті, вона так довго мріяла потрапити сюди. Після надмірної розкутости телевізійників підкреслена офіційність і тиша аґентства здавалися їй майже священними. Молодик щось набирав на комп’ютері, його тонкі пальці швидко відбивали ритм.

Віра помітила, що нігті його акуратно підфарбовані блідо-молочним, майже непомітного тону, лаком.

Рівно о дев’ятій секретар зайшов до кабінету. За хвилину він запросив Віру.

За довжелезним чорним столом сиділа розкішна білявка — її недавня знайома Ліліана Олегівна Поволоцька. Вона дивилась відкрито і привітно, витримуючи паузу. Віра сіла навпроти і, також відкрито і прямо, глянула у вічі майбутній начальниці.

Тільки тепер, коли та була без окулярів, Віра помітила, що одне око Ліліани Олегівни було зеленкувате, а друге — блакитне. І від погляду цих очей у Віри десь усередині — ближче до шлунку — піднялася хвиля солодкавої нудоти. Так іноді буває, коли раптом бачиш щось надто потворне або неприродно прекрасне.

— Я рада, що ви прийшли, — сказала Ліліана Олегівна, — вважаю, те, що ви робили на телебаченні, - блискуче. Я ваша щира прихильниця. У нас у відділі є вакансія, але я пропоную вам посаду мого заступника. Мені самій важко впоратися з таким обсягом роботи, а ви, як мені здається, висококласний спеціаліст. Як ви на це дивитеся? Для початку ваша ставка складатиме — плюс мінус — тисячу доларів.

Але це — перші три місяці, потім отримуватимете більше. Ну як, згодні?

— Коли приступати до роботи? — запитала Віра.

— Хоч зараз. Пишіть заяву. Сьогодні вирішимо усі кадрові питання, поставимо вам гарний стіл, познайомитеся із колеґами… Я зацікавлена, аби ви увійшли в курс справ якнайшвидше, адже завтра я на кілька днів відлітаю до Осло.

Ліліана Олегівна запропонувала каву, і Віра не відмовилася. Каву секретар приніс у крихітних порцелянових філіжанках. Ковтаючи запашну гарячу рідину, Віра намагалася якомога приязніше дивитися в обличчя новій начальниці, але це в неї чомусь не виходило: усе враження псували різнобарвні очі, й Віру охопила ніяковість із присмаком жалю й огиди.

Перший день на новій роботі був суто організаційний. Вірі виділили й обгородили скляною стінкою просторий куток у приймальні. Володимир, секретар Ліліани Олегівни, сприйняв це без ентузіазму. Сама Ліліана, підписавши Вірину заяву, поїхала додому збиратися у відрядження.

У відділі панував спокій. Віра наводила порядок у своєму закутку, знайомилася з новими обов’язками і намагалася налагодити контакти з колеґами.

Три жінки поставилися до неї з обережністю, і спершу розмови не йшли далі чемних привітань.

Пам’ятаючи неписані закони «вхідчин», Віра купила дві пляшки шампанського та коробку цукерок і під час обідньої перерви запросила всіх до себе за стіл. На цьому невеличкому фуршеті вона з цікавістю спостерігала за співробітницями. Всіх їх об’єднувала якась невловима схожість. Можливо, у таких престижних місцях усі жінки мають однаково вишуканий вигляд.

Аліна спеціалізувалася на кінокритиці, Ярослава писала про музичні новини, Заріна займалася театром.

Віра здивувалась їхній стриманості навіть після третього бокалу шампанського. Здається, перед тим, як щось сказати, кожна жінка складала подумки речення і старанно стежила за правильністю наголосів і артикуляції. Всі троє були як на сцені. Вовик від шампанського відмовився, зіславшися на дієту, і пішов уживати корисну їжу в редакційний буфет.

Віра старанно підтримувала розмову і намагалася ставити якомога більше легких запитань. Їй ввічливо відповідали. Але вона відчувала, що весела жіноча балачка не клеїться. Жінки уникали дивитись їй у вічі і явно нудьгували, час від часу розглядаючи свої довгі старанно відполіровані нігті.

Зрештою Вірі здалося, що вона намагається розворушити манекени, усе попливло перед її очима, приязна посмішка перетворилася на маску, яку кортіло негайно скинути, стерти з обличчя. «Куди я потрапила?» — майнула крамольна думка, але шансу для відступу вже не було.

— Ще шампанського? — запитала вона.

— Взагалі, ми на роботі не вживаємо… — презирливо скривила губи Ярослава.

— А я віддаю перевагу «Асті-мартіні», — додала Аліна.

— Дякуємо, — підвела риску Заріна. — Іншим разом.

Відбувши цей «номер», Віра взяла свій маленький блокнотик і вже після перерви вирішила заскочити у башту кав’ярню випити кави.

Швидкісний ліфт за хвилину підняв її нагору.

Вибравши найдальший столик, Віра відкрила свій блокнотик і почала записувати враження.

«Аліна» — вивела вона на першій сторінка і замислилась. Їй завжди було цікаво записати перші враження про людину, щоб згодом перевірити свою інтуїцію. Отже, Аліна. «Смаглява Барбі, — писала Віра. — Бездоганні пропорції. Волосся довге, фарбоване. Насправді, певно, має темно каштановий відтінок.