Мерці: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Батько навіть брав її з собою в анатомічку. Рінка медичка відрізнялася від усіх. Їй дозволяли дивитися дорослі фільми і не примушували лягати спати рівно о дев’ятій. Вона вміла захоплююче розповідати різні цікаві історії і під час гри «в ґестапо» демонструвала «больові точки», на які треба натискати.

Спекотного ранку всі четверо зібралися на своєму улюбленому місці — на лавочці посеред двору — і думали, чим би їм зайнятися сьогодні.

— У третьому під’їзді — нова дівчинка! — сказала Славка. — Вчора я її бачила — така фіфа!

— Познайомимося? — запитала Аліна.

— А може, вона з тих, з «маминих ціпок»? — знизала плечима Рінка.

— Вона гарненька… — сказав Вовик. — Білявка з довгим волоссям. У неї шорти з мереживом… Я таких ні в кого не бачив.

— А давайте — хто далі плюне! — запропонувала Рінка-медичка.

Вони не встигли розпочати змагання, як у двір вийшла нова дівчинка. Вона упевнено пройшла у бік лавки і мовчки сіла на самий край, ґраційно схрестивши засмаглі ніжки. Знайомитися з нею не квапились.

— Хочете подивитись порнушку? — раптом сказало дівча.

— А що це таке? — майже в один голос вигукнули всі.

— Це такі заборонені фільми. За них платити треба, але в батька є «відик» — я дивлюся, коли його немає вдома. Якщо хочете, збирайте по карбованцю — я вам покажу…

Гроші були тільки в Аліни — зароблені чесною працею на батьківських вечірках. Їй було шкода розлучатися з чотирма карбованцями, але невідоме слово «порнушка» вабило, і вона заплатила дівчинці призначену ціну. Всі п’ятеро вирушили до квартири нової знайомої. Такого помешкання Аліна не бачила ні в кого: шпалери в кімнатах були під колір меблів, скрізь — пухнасті килими, дзеркала, запах дорогих парфумів, та ще й назустріч вискочив крихітний абрикосовий пудель… Дівчинка провела усіх до зали, поставила касету. М’яко загув апарат з дивною назвою «відик». Що було потім, Аліна пам’ятала погано. Їй було соромно перед іншими за свою слабкість, але після півгодинного перегляду вона ледь добігла до туалетної кімнати і зблювала прямо в рожеву мушлю унітазу…

Потім вони не раз збиралися на тій квартирі, й Аліну більше не нудило.

Так у життя веселої компанії з «царського села» увійшла ще одна товаришка з дивним іменем — Ліліана…

Маленька Віра мріяла бути балериною. Вона зачинялась у своїй кімнаті, вмикала старенький програвач, одягала пишну спідницю з марлі, що лишилася з дитячих новорічних ранків, і під платівку Поля Моріа виробляла різні «па». Їй здавалося, що часом вона танцює не гірше від професійних балерин, яких бачила у театрі чи по телевізору. Мама з дитинства привчила її до театру. Іноді їй ввижалися дивні речі.

От, наприклад, сидить вона на виставі «Сплячої красуні», і раптом виходить конферансьє й оголошує:

«Шановна публіко! Просимо нас вибачити, але балет відміняється. Головна балерина захворіла і не зможе сьогодні танцювати. Чи є хтось у залі, хто знає партію Сплячої красуні і зміг би замінити її?» Зал розгублюється і гуде, мов розбурхане море. I тут з найдальшого кутка лунає дзвінкий Віроччин голос: «Я станцюю!» «Йди-но сюди, дівчинко, — лагідно каже конферансьє, - ти справді можеш виручити нас?»

«Звичайно!» — сміливо відповідає Віра. На неї одягають білопінну пачку. І вона танцює…

А всі довколо дивуються: «О, який талант! Яке диво! Ця дівчинка врятувала виставу. Вона справжня балерина. Зарахуйте до театру без усяких іспитів».

Мама плаче на верхньому ярусі. Віру завалюють букетами. Їй так весело, так добре. І тільки трохи ниють пальці на ногах від незвички до пуантів. Ці фантазії були такі реальні, що після них Віра довго не могла прийти до тями і збагнути, чому замість оплесків вона чує, як у ванній ллється вода, а запах квітів змінюється на задушливий кухонний чад…

Іноді Вірі ввижалося й інше. Вона уявляла, що вона — Саманта Сміт, леґендарна дівчинка, що написала листа радянському політику та американському президенту проти ядерної війни. І відтепер це вона літає світом у дивовижній блакитній сукні, і всі впізнають її і зустрічають, як маленьку принцесу. Віра теж писала листи — політикам, акторам, спортсменам, і навіть одного разу звернулася до директора німецької фабрики іграшок з проханням надіслати їй таку ж ляльку, яку привезли дівчинці з десятого поверху…

Відповідей вона ніколи не отримувала. І вирішила, що це, мабуть, тому, що її мама — двірничка. Вони жили в центрі міста, у престижному районі, але Віру пригнічувала мамина робота. У двір з’їжджалися авта, з них виходили охайні хлопчики й дівчатка, прямували до своїх квартир, виходили гуляти зі своїми собаками, виносили імпортних ляльок, виводили блискучі новенькі велосипеди. У Віри нічого того не було. Вона взагалі любила сидіти вдома, багато читала і мріяла, що колись настануть зовсім інші часи. І всі, нарешті, помітять її. І в один голос вигукнуть: «О, який талант!

Вона врятувала виставу — вона врятує світ!»

Вірі було тринадцять, коли її справді помітили.

«Яка красуня ця донька двірнички! — сказала одна сусідка. — Прикро, що так погано вдягається». І ввечері принесла її матері цілий мішок свого старого одягу. У той вечір мама плакала і розповіла Вірі, що вона закінчила філософський факультет престижного вузу, але за фахом працювала лише три роки, потім народилася Віра, з її батьком стосунки не склалися і мати пішла з його квартири, гордо грюкнувши дверима, і лишилась майже на вулиці. Двірничкою вона пішла працювати для того, щоб був свій куток, та ще й у центрі міста. Відробляти двокімнатну квартиру на першому поверсі треба ще десять років. «Навіщо ти мене народила? — кричала їй Віра. — Дуже приємно мені бути донькою двірнички!»

З того вечора мати вирішила взяти у життя реванш.

І почати з Віриної освіти. У будинку навпроти жила стара напівфранцуженка Алоїза Абелівна. Про неї казали, що вона — з родини «репресованих». Іноді мати мила у неї вікна і витрушувала старі, але, як казала Алоїза Абелівна, дуже цінні ґобелени. Мати підрядилася прибирати у неї щодня, по вихідних прала й прасувала, а вечорами виводила Абелівну на вечірню прогулянку. І все це за те, що тричі на тиждень старенька займалася з Вірою французькою та англійською мовами.

Коли Віра вперше переступила поріг Алоїзиної квартири, у неї перехопило подих. Таке вона бачила лише у музеї! Це була не квартира — це була старовинна скринька. Цю назву для свого помешкання при думала сама Алоїза, так і казала — «моя скринька».

Чого там тільки не було! Маленькій Вірі здалося, що вона, як Мауґлі, потрапила до мертвого міста з його дорогоцінними скарбами. Вікна в квартирі були завжди завішені важкими портьєрами з якимось індійським візерунком, і в напівтемряві тьмяно мерехтіли металеві або мармурові (Віра вважала — золоті, діамантові, смарагдові) статуетки. Скрізь ви сіли ткані килимки з пасторальними сюжетами та чиїсь портрети, що заглядали Вірі прямо в очі, хоч би де вона стояла. Сама Алоїза зустріла її у важкому, як середньовічна сукня, халаті, розшитому золотою ниткою. Віра задихнулася від незвичного пряного запаху сандалових паличок, що тліли в кімнаті. Від мами Віра знала, що Алоїза Абелівна була дружиною відомого дипломата, який довгий час працював у східних країнах. Дипломат давно помер, а Алоїза витрачає зароблені ним гроші. Крім того, вона реґулярно отримує посилки від сина та доньки, що живуть у Франції та Ірані.

Навчання давалося Вірі легко. Вона з нетерпінням чекала часу, коли переступить поріг «скриньки», зручно вмоститься у старовинному кріслі навпроти дивовижного смугастого сфінкса — Алоїзи Абелівни — і та своїм рипучим голосом розпочне урок. Це були уроки не тільки мови — то були уроки життя. Іноді Абелівна так захоплювалася, що її розповідь про артиклі та наголоси перетворювалася на лекції з географії, історії та правил світського етикету. Майже всі уроки закінчувалися розповідями про численні любовні пригоди молодої красуні Алоїзи при дворі іранського шаха. Віра засиджувалась у старенької до ночі.