«Безпечне? — і він задумався. — Невже ж може хто бути безпечним у Росії, поки тут царює Петро?»
І в душі світлійшого «решпект» перед царем боровся з ненавистю до нього. Це, друге, почуття перемагало. Світлійший чув, що він не любить царя, тільки боїться його. Царя не любить ніхто, навіть рідний син — ні. Бідний цар…
І світлійший зітхнув. «Всі ми з рабською покорою всепідданіше коримося перед ним, але дякували б Богові, коли б післав його до чорта. Всім нам він скорше або пізніше голову скрутить».
— Як б'єш? Не спішись! Кнут не втече! — гукнув світлійший, і удари залунали з новою силою.
По них чувся вже не зойк і не стон, але тихе, ледви помітне скомління.
— Ваша світлість, — підійшов до нього услужливий офіцер, — позволять сказати собі, що лице ще не вмите як слід.
— Кров?
— Точно так.
— Де?
— На правій повіці.
Світлійший плюнув на палець і потер повіку.
— Зійшла?
— Ще не зівсім.
— Нехай їй чорт.
А в душі погадав собі: все змиєш з себе, тільки людської крові ні. Все одно — на штанах чи на повіці, Петра Павловича чи котрого із хахлів.
— Підемте! — звернувся до офіцерів.
— Тут уже без нас покінчать. Вийшли з маштарки і побачили тих, що їм недобре зробилося.
Стояли бліді, як стіна.
— Офіцери! — сказав до них згірдливо князь. — О-фі-це-ри! А може, в вас совість нечиста? Треба наїзусть вивчити воєнний устав. І треба все як слід робити, що він велить.
Випрямився і відітхнув глибоко.
— Знаєте, панове, такий моціон корисний для нашого здоровля. Найкращим аргументом на це його величество цар. Історическія і философскія кніги, псалми, акафісти, кантики і мадригали, танці і пінія — все воно нікуди не годиться. Мужеська душа потрібує чогось героїчеського, потрібує трудів, небезпек, боїв, без того вона м'якне і бабіє. Підемте, господа, туди, де подвизається мій Мішка.
Мішка подвизався. Колесував.
Це була його найулюбленіша робота. Він так «іскустно» прикріплював свою жертву до колеса, що вона не могла навіть скорчитися, не то розпростувати члени. Та ще вмів Мішка не спішитися, а робити діло з «промежутками». Як спинялося колесо, прискакував знов і врадувано гукав:
— Ліва рука вже пішла до чорта.
То знов:
— Але ж покололася права лаба. І сам ляйбмедікус не поскладав би її тепер докупи. Ого!
— А якби так тебе? — завважив хтось.
— Так що? Гадаєш, не видержу? — і Мішка шкірив свої великі рідкі зуби. — Але мене то на колесо за що? Хіба я вірно не служу батюшці цареві?
Це був його перший і останній аргумент. Поза ним Мішка нічого більше не знав. Вірна служба царю й отечеству — і хай світ цілий валиться. На черкасів дивився як на завзятих ворогів. Мучив їх з насолодою. Але й без того мучив би кого-будь, кого б сказали. Навіть світлійшого, коли б приказав цар. Хіба не все одно?.. Щоб давали роботу, щоб дурно хліба не їв.
Колесували на майдані, прилюдно, для більшого постраху людей. Тих, що не погибли у нічному бою, що їх виловили по далеких садах, витягнули з пивниць, з ям, добули з очеретів, гнали туди, хай дивляться, яка кара чекає кождого, що важиться ставити опір цареві в його задумах великих… Бунтівники!