Козаки здвигали раменами.
— Брехуни, облудники, фарисеї! Від вас ніколи не довідаєшся правди.
Наїхав на котрогось конем. Кінь знявся на задніх ногах, але на чоловіка не скочив.
— Говори, де полковник Чечель?
— Не знаю, ваша світлосте. Може, вбитий.
— Брешеш! Не вбитий він. Салдати скрізь між трупами шукали. Кажи, де заховали, а то язики повириваю, шкуру живцем здеру.
Козаки мовчали, як німі. Світлійший повернувся до своїх.
— Привести мені Мішку сейчас. Вішати й голови рубати може хто-небудь, а мені тут доброго майстра треба, бо тут панове старшини, люди образовані, значиться, не чернь. Знали вони, що таке зраджувати царя, знали…
Світлійший закашлявся, дим зайшов до горла.
— Як панове старшини вітали моїх послів, так я привітаю їх. Ще краще, бо князь Меншиков не хоче оставатися в довгу.
Ворони надлетіли такою великою хмарою, що темно зробилося нараз, зняли такий крик, що світлійшому годі їх було перекричати.
Казав стріляти до них. Птахи розліталися на всі боки. Нараз двох ордонансів прискакало на спінених конях.
— Що таке?
— Гетьманські клейноди знайшлися.
— Лиш клейноди?
— І грошей чимало теж.
— Де?
— В окремому склепу.
Світлійший погладив вус. Блиснув очима, як вовк. Не скрив жадоби гроша.
— Безпечні там ті скарби? — спитав.
— Так, ваша світлосте. Коло того склепу варти ратним строєм стоять і бережуть грошей і клейнодів тих накріпко, щоб крадежі й «утечки» з ними ніякої бути не могло, — відповів, ніби з книжки прочитав, ордонанс.
— Харашо. Побачимо.
Навіть про козацьких старшин забув. Вість про Мазепині скарби полонила його ум.
Був певний, що ті скарби чималі. У кого ж і є гроші, як не в Мазепи?
Меншикова свербіли руки. Щось до них нині прилипне. Покликав одного із полковників, котрому більше других довіряв.
— Передаю на тебе тих людей, — показав на козацьких старшин. — Їх треба покарати відповідно до ранг і до заслуг. Добиратися їм до живих печінок помаленьки та полегеньки, щоб чули, що здихають. Зараз тут Мішка надбіжить, він мистець. Добре пильнуй, щоб не втік котрий. Молодшим повідрізувати уха й носи, подломити руки, поприв'язувати до дощок і пустити на Сейм. Старших, — тут Меншиков підніс свій голос, — поздиравши їм їх хахлацькі чуби, повісити, й шибениці теж на тратвах з водою на Сейм пустить. Хай пливуть на пострах неспокійної країни! Побачимо, чи захочеться хахлам бунтуватися вдруге.
Повернув коня, але пригадав собі, що він полошиться, і пересів на другого.
Кивнув на своїх офіцерів і пустився назад на Гончарівку. Сердився, що не прочищено головної вулиці. Скрізь бельки, головні, трупи. Годі було проїхати. А світлійший спішився. Тягнуло його Мазепине золото до себе.
Ворони знов збилися у велику чорну хмару і летіли за ним. Ніби де князь, так для них і жир. Хоч жиру і без того скрізь було багато.
Більше, ніж сподівався князь. Навіть більше, ніж того хотів. Як семейний чоловік, нерадо дивився на помордованих жінок і дітей. Але, Боже ти мій! Це ж війна. Ще гірше ніж війна, — бунт!