_ Мотре, без тебе не жити мені. Поки тут був Чуйкевич, я не хотів нищити вашого щастя.
— Боявся.
— Я вже і чорта не боюсь. Все одно мені. Не хотів. Совість не давала. А тепер, як бачу твою загибель, хочу рятувати себе й тебе.
— Рятуймо Батурин.
— Його не врятує навіть Бог. По тім, що нині сталося, — пропаде!
— Таку-то тайну мав мені сказати Іван Ніс?
— Пропаде! — повторив, а в його голосі почувалася злоба, не жаль. — Не оборонить Батурина хоробрий полковник Чечель, ані Герцик, ні навіть німець Кенігзен, ні усі гетьманові заушники вкупі — пропаде!
— Не кракайте, Іване Дмитрійовичу!
— Не кракаю, а знаю. Кого ще не запаморочило дорешти, спасається з життям.
— Втікає? З потопаючого корабля утікають щурі. Хто такий утік?
— Не один, між іншими гетьманський канцелярист, товариш Чуйкевича по службі, Андрій Кандиба.
— Брешеш! — крикнула, збентежена такою злощасною вісткою, Мотря. — Брешеш, щоб заманити мене, чорте.
— Богом клянусь.
— Не вірю. Пусти мене. Пусти!
— Не пущу! Не пручайсь. Попалась.
— Як в Бога віруєш, пусти! — кричала і просила Мотря, маючи тепер одно на гадці — летіти до Чечеля, докласти йому про втечу Кандиби, про небезпеку, яка з боку втікачів городові грозить.
Але Ніс, хоч ранила його штилєтом у руку, тримав її у своїх обіймах, силуючись підняти її і понести з собою, з города, потайником, забутим усіми, геть. Мотря пручалася, кричала, затулив їй буркою уста, обкрутив голову, переміг. В цей мент щось ухопило його ззаду, за шию, перегнуло і він повалився на землю.
Заки Мотря схопилася, заки здерла з голови бурку, котрою її обкручено сильно, аж болючо, нерівна боротьба скінчилася.
Не землі лежав умираючий паж, Івана Носа не було.
— Рятунку, люди, рятунку! — кричала, посилаючи кулі за тою чорною тінею, що втікала попід мури в напрямі забутого всіми батуринського потайника.
Надбігли люди й помогли Мотрі перенести умираючого пажа до її двора.
Прикликали хірурга, рятунку не було.
ЧЕРЕЗ ДЕСНУ
Пором причалив до правого берега Десни. Не до самого, бо між рікою і високуватим берегом росли шуварі й густі верболози. З порому на берег кинено місток, по котрім пройшов гетьман і його товариство. Пором відчалив, щоб перевезти решту возів, котрі все ще наспівали. Деякі спізнилися із-за лихої болотистої дороги та всіляких непредвиджених пригод.
Гетьманський приватний обоз був чималий. Він представляв велику вартість, і гетьман турбувався, щоб він не попав у руки московської погоні. Дивився позад себе на широку смугу Десни, на прибережні верболози, між котрими вона ніби соромливо скривається, так що її здалеку й зовсім не видно, і на той рівний, злегка тільки схвильований краєвид, що простягається аж до Сейму. Весь він вповитий тепер осінньою імлою, у котрій прямо потопає, ніби в молочному морі. А за Сеймом, ген далеко, його Батурин.
Що там тепер?
І гетьманське серце сповнилося жалем і турботою про долю цього города. Чи видержить він московську облогу і як подавати батуринцям знаки, що про них не забули?
Заспокоївся, попавши в гадках на Дехтярівку. Там стоїть церква на горбку, висока і з високою дзвіницею. Можна
буде давати світляні сигнали.
Заспокоївшися, глянув перед себе. І тут імла, крізь котру насилу пробиваються сонячні проміння.