— Чого тут ждать? Пали!
Старшини насилу здержують козаків. Так не можна. Анненков на переговори прийшов. Не годиться.
— Змести їх усіх, московську залогу перебить, менше ворога, менша небезпека. Пали! Кенігзен наводить пістолю:
— Послух або смерть.
Нерадо заспокоюються.
— Тихо там! Анненков знов балака. Анненков кричить:
— Козаки і ви, чесні мешканці города Батурина!
— Голосніше, не чуємо! Анненков аж вищить:
— Отямтеся, не гнівіть їх милостей князів і не стягайте на себе страшного гніву його величества царя. Відчиняйте ворота подобру! Раджу вам.
Козаки гомонять. Дехто каже, щоб відчинити, нема чого боятися, це ж жмінка людей, нічого вони не зроблять.
— Пощо? — відповідають другі. — Щоб побачили, як ми зазброїлися? Не треба.
— Утретє взиваю вас, — гукає Анненков, — щоб ви відчинили ворота. Чому не пускаєте нас?
З мурів відповідають йому:
— Бо гетьман не велів нікого в город впускати.
— Може, шведів не велів гетьман впускати, а не нас? — питається Анненков.
— Не шведів, а москалів.
— Москалів? Чому?
— Бо через них українцям чиниться велике знищення, через них немало вже сіл і міст попропадало.
— Цілі міста й села москалі попалили, а людей мордували.
— Не пустимо! Гетьман не велів! — гукають.
— А де ж гетьман? — питається Анненков.
— До Коропу поїхав.
Анненков повертає свого коня, трубачі їдуть за ним. Їх проводжають з мурів насміхом і глумливими словами.
— Їдьте до чорта в зуби!
Анненков прискакує конем до карет. Щось князям каже, руками розкладає, нараджується, не знають, що робити.
Аж Меншиков стає у повозі, підносить руку, кулаком Батуринові грозить. Його гарне обличчя поганіє — одна злість. Голицин заспокоює світлійшого, тягне за рукав, просить сідати.
Карети завертають. Передня сторожа робить зворот уліво, жене вперед, карети за нею, задня сторожа повертається на місці, і ціла валка посувається зразу тим самим шляхом, що перед годинкою приїхала, а пізніше скручує в напрямі Коропа.
Вартові на вежах стежать за москалями.
— До Коропа поїхали, гадають гетьмана застати там.
— Боже провадь, дідько пхай!