— Батьки і діди ваші куди більше від мене на муки і на смерть видавали, кажучи: «Хай ідуть за голови наші!» Навіть батька Богдана чернь двічі видати хотіла, так не було руки, котра б піднялася на нього. Я не Богдан, я тільки полковник Чечель, той, що Батурина боронив, та не оборонив, бо зрада відчинила ворота, а зрада від хоробрості сильніша. Чого ж ви чекаєте, спішіться, бо якщо скортить мене отсю шаблю, замість у похву, в груди свої вложити, так тоді пропадуть ваші гроші, пропадуть царські милості. Спішіться!
Та ніхто не важився підступити до полковника Чечеля. Рука не піднімалася. Стояв він, як живий докір за тую кривду, котру збиралися йому зробити. Зворушена совість бачила в Чечелю образ усіх тих провідників козацтва, котрих чернь носила на руках, а опісля кидала в болото або у важкий момент метала ними, як бездушною колодою у ворожий табір. Не лиш гіркими словами, але й ранами своїми, цілою виснаженою появою обвинувачував Чечель товпу за її кривди супроти одиниць, за непорозуміння поміж ними і за незрозуміння спільного добра. Не розуміли, що залежали від себе. Навіть ті, що так недавно ще гукали: «Чечеля, Чечеля нам!», як гукала колись жидівська товпа: «Распни, распни Христа», навіть ті замовкли тепер, ніби в рот води набрали, й дивилися тільки, куди б то їм непомітно виховзнутися з майдану. А виховзнувшися, ховалися між клунями й хатами, бо хотіли свій сором сховати.
Сховалося і сонце у хмарі, з котрої замість білого снігу став накрапати зимний, куди гірше від снігу дошкульний зимовий дощ. Тьмився світ, ніби це не до полудня йшло, а бралося під вечір. Сутеніло.
Біля колод стояв Чечель, дивлячись на пустий майдан, як на боєвище, з котрого ворог утік.
На колодах сиділи старі діди з головами, повними турбот про минуле своє та про майбутнє. Не одно, чого не розуміли колись, зрозуміли тепер, і як могли б, то заховалися б під землю, щоб лиш заховати цей сором, що їх душі палив. Їх село, їх громада збиралася полковника Чечеля ворогам в руки видавати на кару, на жорстоку смерть. Слава тобі, Боже, що не прийшло до того. За тими думками незчулися й не помітили, як до села наближилася ватага гільтаїв, котрі, почувши, що гетьман за Десною, що Батурин упав, вилазили зі своїх криївок, збиралися у великі купи і з темряви нічної виходили на світло дня. Почувши, що цар прощає усім, хто проти гетьмана заявиться, і що москалі платять за видачу мазепинців, пустилася на ті промисли погані. Гріш їх манив, їх манила надія наживи.
А все інше не мало для них ніякої ваги. Раз їх викинув народ, не оглядалися на нього. Жити хотіли, а як, якими промислами — їм байдуже.
Помагали караулам царським виловлювати мазепинців, ставали за собак у тих поганих ловах. Ішли по слідах батуринських утікачів і забрели аж тут. Головна річ Чечель.
За нього заплатять москалі більше, як за сотню звичайних людей. Чечеля, Чечеля їм у руки дістать! Награбували коней, запаслись у рушниці, вже вони не розбишаки нічні, а прямо якась військова частина. Вже в них свій отаман є, котрого слухають безумовно, бо за непослух смерть.
Обступили майдан, налетіли на нього, як круки, що зачули падло. Нажива, нажива буде!
Даремна оборона. Налет неприготованим застав село. Хазяїни, відрізані від своїх хат, з майдану виходу не мали. Голіруч супротивлятися не станеш. Діди очам своїм не вірять. Невже ж. вони дожили аж до того? Невже ж сподівалися таких часів, воюючи колись хоробро і чесно за своїх молодих літ? Невже ж це Україна, невже ж отся розбишацька ватага — це їхні земляки, люди одної віри й одної крові? З дива вийти не можуть. Боже, помилуй нас.
Чечель зрозумів, що з тими ніякої балачки бути не може. Це вже найгірші зі злих. До них слово приступу не має, на них є одно — сила. Та він безсильний був. Права рука горіла, на тілі повно ран. Мозок кров'ю запливає.
— Ось він, Чечель! Бери! — І заки зрозумів ці слова, почув аркан на своїй шиї, почув шнури на руках і ногах, побачив очі, як вовчі сліпаки, і сопух горілки, що бив, як від куф, і завзяття, гідне кращої справи.
— Боже, муки мої за прощення їх гріхів прийми! — промовив, попадаючи в отупіння. Бачив, як хазяїн, у котрого він останню свою ніч ночував, бився за нього, як другі старі козаки помагали виривати його з рук гільтаїв, як навіть ті наймити, що так завзято проти Чечеля гукали, обстоювали за ним, як громада хотіла навіть гроші за полковника Чечеля платити, — не помагало ніщо. Як схочуть, то й без того пограбують село, а за Чечеля їм москаль багато заплатить.
Більше вони у своїх мозках чорних не кмітували собі нічого. Чечель чув, як його волікли з майдану, геть на поле, як притягнули сани з села, прикріпили його посторонками, щоб і повернутися не міг, накрили кожухом, і сани рушили з місця.
Сани скрипіли, сороміцькі пісні супроводжали їх. Кривда, якої Чечель не завинив, верещала поганими, глупими словами. Зневажали батька, матір, навіть Господа Бога в небі. Хотіли перекричати голос совісті, що все-таки десь там на споді п'яних душ ворушилася, скигліла, як у шуварах смертельною кулею ранена чайка.
Вітер утікав. Не хотів на свої буйні крила брати такого співу.
Чечель закусив губи: «Прости їм, Господи, бо не знають, що творять».
Сумував серед села болотом укритий майдан.
Холодний, зимний дощ сполокував кров. Болото було гидко-руде, смородливе.
Дідуся з полинялими очима діти і внуки підіймали з того болота, витягали з-поміж колод. Потолочений, заболочений, здавалося, не жив.
Відтирали його, трусили і дивилися, чи не поломані кості.
— Лишіть мене, — просив, — дайте, хай сконаю. Не хочу такого сорому переживати, діти!
Котрийсь із хлопчиків підняв із болота дорешти поторощену Чечелеву шаблю. Тільки малесенький шматок тримався ще гарної рукоятки. Шабля з рук до рук ходила. Мовчки розглядали її. Супроти її голосного мовчання завмирали слова на їх блідих устах.
— Правдива, козацька шабля…
Більше ніхто нічого не важився казати. Аж обмили тую щаблю, обтерли зі смородливого болота і поклали за образ у тій світлиці, де Чечель останню свою ніч ночував.
… БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ
Дня 29 жовтня (ст. ст.) 1708 p. писав цар із своєї кватири у Погрібках:
А до непевного цареві полтавського полковника Левенця писав цар Петро тієї самої днини:
Подібні листи відправлено до наказного ніжинського полковника і до інших старшин, а також до єпископів. Усіх їх цар негайно кликав до себе для вибору нового гетьмана, щоб бувший гетьман не «возмущав» народу, щоб випередити і знівечити його злочинні наміри, в чім «крайня нужда і спасення всеї Малої Росії сестоїть». Цар виявляв себе не лиш «государем», але й «оборонителем малороссійскаго края» і нагадував старшинам, що вони також «ревнителі о православії» і що вони мусять стати «за віру й отечество своє». Всім їм цар обіцяв за це свою особливу високу милість і жаловання царське.
В маніфестах до всього «малороссійскаго» народу кидав цар наклеп на бувшого гетьмана, буцімто він хоче Україну Польщі запродати, а церкви й монастирі святі віддати уніатам на поталу. Зате себе представляв оборонцем України, знаючи вразливість народу на податки й інші тягарі матеріальні, казав, що гетьман позаводив деякі нові податки «хитростію своєю, без царського указу, будьте на плату для війська, а на самім ділі ради збагачення свого. Ми же ні єдиного пенязя в казну нашу во всем малороссійском краю брать не повеліваєм». Та признавав цар, що народові діялися кривди, але тепер він «войскам своим великороссійским под смертною карою запретил малороссійскому народу никакого разоренія й обид отнюдь не чинить».