— Краще під православного царя.
— Краще! Краще!
— До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай ідуть за голови наші.
Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Ні віку, ні розуму не шанували. Горлаї перед вели.
— Нассалися п'явки нашої крові, відривать пора.
— Пора, пора!..
— Перетрусити село, чи де Чечеля немає. За його нам від царя велика ласка буде.
— Він світлійшого князя Меншикова обидив, царського війська в Батурин не впустив, царських послів зневажив.
— А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втікає.
— Через нього тисячі народу пропало, на його невинно пролита кров паде, на погибіль йому!
— На погибіль Чечелеві! На погибіль старшинам!
— Видаймо Чечеля цареві. Відведім його до найближчого московського караулу.
— Відведім, відведім! — ревіла товпа.
Снігова хмара ясного лицаря тінями накривала.
Меркли блискучі бляхи на його широких грудях, снідею заходив шолом, меч іржою вкривався. Щедрою рукою розсипані троянди линяли й ниділи під чобітьми роз'юшених людей.
А з байраків, з болот, недобре ще примерзлих, підносилася брудна спідниця ночі. Вітер її піддирав, підносив і понад селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.
— Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин!
— І без них поживемо!
— На погибіль їм!
— На погибіль
Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав числечних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів.
— Дайте ж чоловікові слова! — казали. — Не шуміть! Криками далеко не зайдемо. Це тільки жиди криком городські мури валили, наш крик такої сили не має. Вкліз на колоду і став заспокоювати народ. Казав те, шо й сусідам на розмові у своїй хаті говорив, а саме, що не всі старшини лихі, що є й між ними люди з великими заслугами. Обороняв гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив…
— Дукам, серебреникам, а не нам.
— Не будь дуків, не було б що і взяти в руки.
— Ой, прибрали ви нас у свої загарбливі руки, так що й дихати важко.
— Та кінець панованню вашому, пани!
— Кінець нам, а ви гадаєте шо, безконечні? — питався хазяїн.
— Поки землі, поти нас, — відповідали. — А ви от що! — дмухали на долоню, показуючи, як старшини полетять на чотири вітри.
— Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад, — грозили.
— Поки зробите, послухайте правдивого слова.