— Не всі.
— Правда, що не всі. Але ж попи благословлять нас хрестом святим, випроводжаючи в похід. Чорт їх знає, де правда. Краще не думати над тим, бо збожеволієш.
— Кажуть, у Батурині було нині багато божевільних, особливо жінок.
— В жінок розум слабший. Не витримували довго. Я сам бачив таку, що подавала себе за святу Катерину.
— Одна казала, що вона ангелиця з неба. Підскакувала, руки розгортала, як крила, ніби до неба летіла, і — не могла. Багато сміху було, поки ми її не вбили.
— Гарна?
— В Батурині багато гарних жінок. Аж жаль. Я на таку дівчину попав, кажу тобі, та таку гарну, що хоч пальці цілуй.
— І?
Салдат тільки рукою махнув.
— Хотів з нею отак-о погратися трохи, розумієш, а вона як не лусне мене в пику, аж мені зуби захиталися. Красуня!
— І — що? Що? — допитувався товариш. Йому хотілося почути щось веселого, живого.
— Вбив я її. А тепер жалую, бо вже на таку гарну не попаду. Але не міг поздержати злості. І таки заболіло.
Сильно вдарила.
Присунулися ще ближче. Шептали собі до уха.
— Знаєш, брат, у нашім баталіоні є такий, що живих жінок не любить.
— Ні?
— Навіть не дивиться на них.
— А як?
— До вмерлих охоту має.
— До вмерлих? — і той, другий, сплюнув. — Того я навіть слухати не люблю. Живі з живими, а вмерле другий світ. Нам до них не торкатися.
— Грішно.
Замовкли й дивилися перед себе у пітьму, ніби хотіли розв'язати нічну загадку, що таке вмерлі і що другий світ. Нараз ліктями один другого торкнув.
— Бачиш?
— Що?
— Ніби хтось ходить.
— Де?
— По кладбищу. Бачиш?
Другий притакнув.
— Ніби ходить… Вмерлець!..
Перехрестилися і мовили молитву.