Вітер ухопив якийсь сніпок і крутив ним. Сніпок підскакував, як живий.
— Чорт весілля справляє.
— Багато нині радості між чортами.
— Людям горе, а чортам радість.
— Не згадуй чортів серед ночі!
Хрестилися тричі й відрікалися сатани і всіх діл його.
— Чуєш?
— Що?
— Наче хтось стогне.
— Пустяки… Це так. Після кождої різні причувається чоловікові, ніби хтось стогне і плаче. Поналазить того в уши і не дає спокою.
— Ні, таки стогне. Піду подивитися що.
— Іди. Постою сам. І так нічого бояться. В Батурині самі мерці.
За хвилину той, другий, вернувся.
— І що?
— Козак якийсь не міг умерти. Не дорізали добре. Просив добити.
— І ти добив?
— Ще б мені. Маю досить на совісті того гріха. Я йому свій штик. Проколовся.
— Страшно, брат!
— Чого?
— Стільки кровопроливства ми нині учинили.
— Ми? Робимо те, що нам приказує цар. Присунулися до себе й шепотом розмовляли дальше.
— Цар? А може, це не цар, лиш антихрист?
— Може… А нам не один чорт.
— Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме.
— Як антихрист побідить, тоді він буде Бог.
— А як ні?
— Дурний! Малчать і не розгаварівать. Що таке ми? І салдат сплюнув.
— От бачиш, що наш брат: тьфу!.. Я перше боявся теж. Хотів утікати в ліси, душу спасать. Кажуть, по наших лісах чимало таких, що перед антихристом тікають. Але гадаю собі: пощо? Душа від Бога, хай Бог турбується нею. Що я тут мудрого своїм дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а тоді треба слухати його. Ми тільки люди.
— Люди! — і другий злобно засміявся. — Люди! Христос приказував любити ближнього, прощати.
— Або я знаю, що приказував Христос. Попи знають, а попи за царем.