Полтава: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що такого? Кажи!

Чуйкевич зубами дзвонив, не міг промовити слова.

— Не хвилюйся, кажи-бо!

— Козаки втікають з обозу, — промовив гетьманський канцелярист і підпер собою стіну, щоб не впасти.

По обличчю гетьмана перебігло сто гадок, чоло то морщилося, то випогоджувалося, як морське плесо.

Нараз він махнув рукою.

— Сідай і заспокійся! — промовив своїм звичайним голосом, ніби він зроду ніякої тривоги не знав. — Як, кажеш, утікають?

— Зразу викрадалися одинцем, а тепер отеє задержали ми цілу купу. Кидають збрую і женуть навмання, мов серед бойової тривоги.

— Куди біжать? — спитав тим самим голосом гетьман.

— На північ і над Десну.

— Дурні! На півночі цар, а на Десні лід ще не окреп, ще хрусткий, не перейдуть. — А подумавши хвилину, спитав: — Що робить обозний з утікачами?

— Отсих останніх успів до чепеля[28] розоружити і вірною сотнею їх обставив. Безкарно пустити годі. За ними другі підуть, останемо вождами без війська.

Гетьман гірко всміхнувся, поклепав Чуйкевича по плечах і промовив:

— В гарячій воді купали тебе, козаче. Колись ти гульвісів обласкавив і, обдарувавши, відпустив, а ниви гадаєш розстрілювати людей, чи як?

Чуйкевич збентежився. Пригадав собі Бахмач, Мотрю, себе, і — обіймив гетьмана за коліна.

— Бо тамто безталанники були, гевали всілякі, а це — козаки, регулярне військо його милості пана гетьмана.

— Правда твоя; так що ж? Прошеним конем не доробишся… Орлик є?

— Є, милосте ваша.

— І ти завтра будеш?

— Куди ж би я пішов від рейментаря[29] мойого?

— Додай ще нас двох, себто мене і Войнаровського, і хіба ж тобі мало?

…І гетьманські уста всміхнулися гірко:

— Якраз досить, щоб про нас люди не забули. Краще з малим гуртом смерть, ніж з великою громадою сором. Андрію, кажи мені подати шубу!

Войнаровський приніс гетьманові соболі з чорним верхом і таку саму шапку без пер. Гетьман накинув на себе.

— Підемо!

Почесна шведська варта біля дверей і біля воріт в огороді віддавала їм честь.

— Непотрібно мерзнуть бідні люди, — казав гетьман, минаючи їх скорою ходою. Сап'янці скрипіли на свіжім снігу, місяць визирав з-поза хмар, ясно було й тихо.

— Тишина перед бурею, — промовив гетьман, ніби про себе.

— Гарна ніч, видна — втікать погано. Дурні! Перед своєю долею не втече ніхто.

Вийшли на майдан і побачили купу людей, окружену козаками з мушкетами в руках.

[28] Ніж.

[29] Вождь.