Стару раптом охопило почуття глибокої ненависті до невістки і гіркої зловтіхи. Це додало їй сили. Вона зірвалася з лави і побігла до будинку.
— Швидше! — зашепотіла Долорес синові. — До садка вдерся каторжник. Він кликав Гуттієре.
Педро так притьмом вискочив надвір, наче будинок охопило полум’я, схопив заступ, що лежав на стежці, і побіг поза будинком.
Біля стіни стояв невідомий у брудному, пожмаканому костюмі, із скутими руками і дивився у вікно.
— Прокляття! — пробурмотів Зуріта і вдарив заступом юнака по голові.
Навіть не зойкнувши, юнак повалився на землю.
— Готовий!.. — тихо промовив Зуріта.
— Готовий, — підтвердила Долорес, яка прибігла слідом за ним. Вона вимовила це таким тоном, немовби її син роздушив отруйного скорпіона.
Зуріта запитливо глянув на матір.
— Куди його?
— У ставок, — засичала стара. — Ставок глибокий.
— Спливе.
— Прив’яжемо каменюку. Я зараз…
Долорес побігла додому і квапливо почала шукати мішок, у який можна було б покласти труп забитого. Але ще вранці всі мішки з пшеницею одвезли до млина. Тоді вона дістала пошивку і довгий мотузок.
— Мішків немає, — сказала синові. — Ось, наклади в пошивку каміння і прив’яжи мотузком до кайданів…
Зуріта кивнув головою, узяв труп на плечі і потаскав його в кінець саду, до невеличкого ставка.
— Не забруднися, — шепотіла Долорес, шкутильгаючи за сином з пошивкою і мотузком.
— Змиєш, — відповів Педро, звішуючи, проте, голову юнака нижче, щоб кров збігала на землю.
Коло ставка Зуріта похапцем наклав у пошивку каміння, міцно прив’язав її до юнакових рук і кинув тіло у ставок.
— Тепер треба переодягтися. — Педро глянув на небо. — Збирається на дощ. Він змиє до ранку сліди крові на землі.
— У ставку… вода не порожевіє від крові? — спитала Вусата Долорес.
— Не порожевіє. Ставок протічний… У-у, прокляття! — прохрипів Зуріта, прямуючи до будинку, і погрозив кулаком одному вікну.
— От тобі й врода! — сичала стара, йдучи за сином.
Гуттієре відвели кімнату в мезоніні. Цієї ночі вона не могла заснути. Було душно, дошкуляли москіти. Невеселі думки снували в голові Гуттієре.
Вона не могла забути Іхтіандра, його смерті. Чоловіка вона не любила, свекруха викликала у неї почуття огиди. І з оцією вусатою бабою Гуттієре повинна була жити…
У цю ніч Гуттієре почувся Іхтіандрів голос. Він кликав її на ім’я. Якийсь шум, чиїсь приглушені голоси долинали із садка. Гуттієре подумала, що їй так і не пощастить заснути цієї ночі. Вона вийшла у сад.
Сонце ще не зійшло. Садок оповивали сріблясто-рожеві сутінки вранішньої зорі. Хмари розвіяло. На траві і на деревах виблискувала рясна роса. У легкому вбранні, босоніж ступала Гуттієре по траві. Раптом вона зупинилася і почала уважно приглядатися до чогось на землі. На стежці, напроти її вікна, на піску була кров. Тут же валявся закривавлений заступ.
Уночі тут учинено якийсь злочин. Бо звідки взялися б оці сліди крові?
Гуттієре мимоволі пішла по слідах, і вони привели її до ставка.
“Чи не в цьому ставку заховано останні сліди злочину?” — подумала вона, з острахом вдивляючись у зеленкувату поверхню.