Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Як і чому я наважився це написати

Потрапила до мене книга С. Л. Авербуха «Насытились мы презрением» (Київ, 2000, Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України). Добра і змістовна книжка. На 40 друкарських аркушах автор подає величезний фактичний матеріал про антисемітизм часів СРСР, зокрема викриває всі антисіоністські кампанії в пресі й книжковій продукції, антисемітизм так званих російських письменників-заєдинщиків. Він полемізує з автором «Русофобії» акад. Шафаревичем. Не залишився поза увагою і сучасний антисемітизм часів перебудови і післясовєтської доби, діяльність «Пам’яті», а також «творчість» сучасних українських, зокрема київських антисемітів. Після читання цієї книжки відчув деяке незадоволення. Згодом зрозумів його причину. З тексту книжки автоматично випливає, що антисемітизм в СРСР-Росії — невід’ємний складник внутрішньої політики держави, без якого ані Російська, ані її спадкоємиця, радянська імперія, ніколи¹ не існували. Проте така думка не просто відсутня в книзі. Автор старанно її уникає. Натомість докладено зусиль, щоб переконати читача, ніби російсько-радянський, включно український, антисемітизм є самодіяльністю окремих поганих людей, яким потурали, заплющуючи очі на антисемітські витівки, інші погані люди — симпатики антисемітів у центральних і місцевих, партійних і державних органах, видавництвах, редакціях газет тощо. Зокрема, непрямим шляхом нав’язується дуже поширена серед євреїв Росії теза, ніби саме Київ був і є кублом антисемітизму. Як доказ, автор наводить факт: в СРСР український переклад московської антисемітської книжки вийшов друком раніше за свій російський оригінал.

Я спитав себе: «Невже є люди, які не розуміють, що СРСР був країною суворої компартійної дисципліни, де за найменше ухилення від лінії партії карали? Невже хтось не розуміє, що антисемітизм — це політика КПРС, а не «перегини на місцях²»? Невже не розуміють євреї, що дозування та географія антисемітизму планувалися вищими центральними компартійними інстанціями, які вирішували, скільки антисемітизму буде в Москві³, скільки в Києві, а скільки — в Барнаулі⁴? Зрештою, невже Семен Львович не розуміє, що план випуску літератури книговидавництвами СРСР затверджувався у Москві Держкомвидавом після погодження з відповідним відділом ЦК КПРС, отже, директори друкарні та видавництва в Києві не самочинно поквапилися з видрукуванням антисемітської книжки, а виконували план — наказ згори?». Після роздумів над цими питаннями я дійшов висновку про існування традиційної помилки в суспільно-політичному мисленні євреїв. Помилка ця вкорінилася так давно, так глибоко і так повсюдно, що єврейство навіть не помічає, як протягом усієї історії своєї нації наступає на ті самі граблі. Так і виник задум цієї статті.

Євреї в колоніальних імперіях

Як відомо, арабські загарбники вигнали євреїв з батьківщини майже п’ятнадцять століть тому. Мандрувала єврейська нація північчю Африки, Піренейським півостровом, далі через всю Європу на Схід. Довелося жити їм у колоніальних імперіях⁵, як трансокеанських (Іспанська, Британська, Французька), так і в континентальних: Польській, Австро-Угорській, Російській. Ситуація в колонії була типовою: відносно малочисельний прошарок колонізаторів — панівна верства, тобто адміністратори, чиновництво й власники нерухомості, переважна більшість — корінне гноблене населення, верхівка якого часто співпрацювала з колонізаторами, і, зрештою, єврейська громада. В усіх без винятку імперіях євреї вважалися другосортною нацією. Навколо них було презирство, інколи ненависть. Їх піддавали різним варіантам дискримінації. Це мало місце і в метрополіях, і в колоніях. Незважаючи на таке ставлення до себе з боку панівної верхівки, євреї в колоніях пнулися на службу до колонізаторів. За поодинокими винятками, про які ще буде згадано, євреї пропонували колонізаторам свої послуги в пригнобленні корінної нації, вони вірою і правдою служили гнобителям. Із свого боку, колонізатори охоче послуговувалися євреями, яким доручали найбрудніші справи, саме ті, що викликали найбільшу ненависть серед корінної нації. Відтак євреї охоче бралися за роль підпанків, а разом з тим за роль соціального громовідводу, й сумлінно ці ролі виконували.

Судилося так, що значна кількість європейських євреїв-ашкеназів опинилася на території Польського королівства. Ця імперія створилася не так зброєю, як підступом. Верхівка польського королівства буквально витягла з ліжка королеви Ядвіґи її коханого, німецького принца, і примусово одружила її з великим князем литовським Яґайлом. Так об’єдналися під одну корону дві, а точніше — три держави: королівство Польське та королівство Литовсько-Руське, яке в свою чергу складалося з білоруської держави, відомої як Велике князівство Литовське⁶ із столицею у Вільнюсі, та королівства Руського зі столицею в Києві. Королівство Руське⁷ виникло, коли великі литовські князі Ґедимін та його син Ольґерд вигнали татарів з Руси (України), після чого литовські князі коронувались як королі Руські. Сталося це за 150 років до того, як звільнилася від татарського іга Московія. Далі почалося зле. Польська шляхта поступово перебирала на себе керівні функції в Україні, перетворюючи її з автономної одиниці під литовською короною на звичайнісіньку польську провінцію. Почалася інтенсивна колонізація і полонізація. Польські поміщики, польські адміністратори, польські військові гарнізони, зрештою польське міщанство, посунули в Україну. Про її статус окремого королівства під короною Ґедиміновичів швидко забули. Навернення до католицизму під загрозою фізичного знищення змусило українських єпископів просити захисту у римського папи. Так виникла унія — збереження православних ритуалів у сполученні з визнанням римського престолу.

Євреї правобережної України миттю пішли служити полякам. Вони збирали податки для польської скарбниці, брали на відкуп усе, на чому можна було визискувати українців (тоді вже була ринкова економіка), наприклад, православні церкви, за ключі від яких, наприклад, для весілля, або хрещення дитини, або іншої треби з прихожан бралися гроші. Лихварство та шинкарство багатої верхівки єврейства затуляли перед очима українського населення факт існування трудівних верств єврейського населення, ремісників та дрібних крамарів. Останні мали б стати соціальними партнерами та друзями українства. Хоч окремі випадки дружніх та добросусідських стосунків між євреями та українцями мали місце, загалом польське єврейство ставилося до українського населення з презирством, поділяючи польське ставлення до «хлопів», до «бидла», як звали поляки українців. Отже, євреї не приховували своєї ненависти до українців і дотримувалися пропольської політичної орієнтації. Зі свого боку, польська держава багато в чому йшла назустріч євреям. У Польщі євреїв називали «поляками Мусієвого закону». Їх не навертали силоміць до католицизму, навіть дозволили судити євреїв-злочинців не польським судом, а судом рабинату.

Із цих причин під час визвольних змагань України під проводом Богдана Хмельницького українське військо вважало за своїх ворогів і поляків, і євреїв. В єврейській літературі чимало написано про нищення євреїв вояками Хмельницького. Проте євреї самі обрали свою долю, вони свідомо опинилися по один бік барикад із польськими колонізаторами. Далі Польщу тричі поділили між собою Прусія, Росія та Австро-Угорщина. Головна частина Польщі стала російською колонією. Поневолені поляки спочатку, було, вчинили спротив російській колонізації. Щоб придушити цей опір, Катерина ІІ кидає проти них гайдамаків Залізняка й Ґонти. Гайдамаки отримали з рук російської цариці-німкені «Золоту грамоту»⁸, яка наказувала нищити поляків і євреїв. Коли зрештою польську фронду було приборкано і поляки зголосилися на російський протекторат, Росія віддала гайдамацьких ватажків на польську розправу та покінчила з гайдамаччиною. А як же євреї? Євреї досить швидко змінили орієнтацію. Вони заговорили російською мовою та й пішли у підпанки до російських поміщиків⁸. Тарас Шевченко, який, до речі, поставив свій підпис під зверненням російської інтелігенції із засудженням антисемітизму, цілком об’єктивно писав:

Поляки не подарували євреям такої безпринципности. Коли Польща відновила свою державність, поляки дивились на євреїв як на зрадників. Дарма євреї знов заговорили польською мовою. З приходом німецьких окупантів поляки залюбки допомагали німцям викорінювати єврейське населення. Не випадково президенту Польщі Кваснєвському довелося за це публічно вибачатися.

Як уже згадувалося, поведінка євреїв в Україні під польським ярмом не була винятком. Так само поводили себе євреї в Єгипті та інших британських і французьких колоніях. Чомусь не спало їм на думку, що рано чи пізно колонізаторів змусять забиратися геть і тоді євреї залишаться сам-на-сам із народом, який вони протягом багатьох поколінь зневажали та визискували. Не думали євреї, що за цими рахунками доведеться платити їхнім нащадкам. Варто докладніше зупинитись на поведінці євреїв у Російській імперії та СРСР.

Євреї в Російській імперії

Про долю й життя євреїв у Російській імперії писано чимало. Антисемітизм активно впроваджувався урядом і православною церквою. Церква звинувачувала євреїв у страті Христа, всіляко роздмухуючи ненависть до них. Зерна ненависті потрапляли на родючий ґрунт. Соціально-економічна активність євреїв¹⁰ дратувала російське купецтво та інші соціальні верстви. Для захисту своєї нації від єврейської конкуренції російський уряд встановив для євреїв межу осідлости, яка, зокрема забороняла мешкання євреїв у великих містах, за винятком купців першої ґільдії і тих, що мали вищу освіту. Можливості отримати вищу освіту для євреїв були обмежені процентною нормою. Навіть щоб віддати сина до гімназії, єврейська родина мала оплатити навчання двох православних.

На початку століття теренами на захід від межі осідлости прокотилася хвиля єврейських погромів. Організатором погромів і двох створених із цією метою чорносотенних громадських організацій (Союзу Михаїла Архангела та Союзу російського народу) було міністерство внутрішніх справ Росії, яке очолював тоді Щегловітов. Міністерство внутрішніх справ завзято планувало й здійснювало погроми, які шовіністична преса подавала як вияв народного гніву до визискувачів-євреїв. Російська імперія прагнула мати у світі вигляд держави загального «благоденствія» та зразкового правопорядку Поліція отримала чіткі інструкції, що робити під час погромів. Перше. Не втручатися аж до завершення погрому. Друге. Після погрому заарештувати, кого вдасться, та доставити заарештованих погромників до поліцейських відділків. Далі траплялося дивовижне. Поліція питала в кожного заарештованого його прізвище й заносила це прізвище до заздалегідь видрукованих та поширених у поліції бланків. Бланк містив такий текст (цитую за пам’яттю, тому можливі незначні спотворення, що не впливають на зміст цього витвору міністерства внутрішніх справ Росії):

В останньому рядку цього документа стояла печатка з факсимільним підписом царя. Ось як працювала правова держава! Сплине час, і цей досвід запозичить інша правова держава — Третій Райх. До речі, запозичить вже з Радянського Союзу. Після заповнення цього бланка погромників звільняли з-під варти, й вони йшли готуватися до наступного погрому.

Я нагадав читачеві ці, мабуть, відомі йому факти з однією метою: обговорити питання про соціально-політичну орієнтацію єврейства. Здавалося б, ставлення євреїв до Росії мало б бути абсолютно негативним. Проте, насправді все було значно складніше. Багатий прошарок був задоволений життям. Вони не боялися погромів. Хабар поліції — і все гаразд. Серед цих євреїв переважала ідея асиміляції. Деякі євреї-багатії хрестилися, а далі іноді ставали антисемітами. Вони полюбляли казати про себе: «Я — русский, еврейской народности, иудейского вероисповедания». Ці охоче йшли на службу до російської держави, виявляючи традиційний єврейський опортунізм. Основна маса єврейства, тобто ремісники (слюсарі, ковалі, скляри, будівельники, шевці, кравці), лікарі, аптекарі, музики, візники, биндюжники та балаґули11, дрібні торгівці тощо, — потерпала від політики царського уряду.

Як відомо, дві причини спонукали російську державу посилити антисемітські заходи. Першою було зростання революційних настроїв. Серед революціонерів було чимало євреїв. Не прислухалися євреї до заклику одного із засновників сіонізму, українського єврея Зеєва Жаботинського, триматися далі від російського революційного руху, натомість докласти зусиль для відновлення державності єврейської нації. Хоч скільки твердив Жаботинський: «Це — не ваша країна, це — не ваша революція. Ніхто вам за неї не подякує¹²», — євреї масово йшли до різних революційних партій, приваблені ідеями інтернаціоналізму та сподіваючись здобути рівноправ’я після перемоги революції. Царський уряд уміло використав неприязнь до євреїв, щоб відвертати маси від революційних настроїв шляхом переконання їх у тому, що євреї — вороги віри, царя та Росії, а революція — суто єврейська справа.

Крім погромів, на цей задум працювала чорносотенна преса. Антисемітські газети видавались не тільки в столицях імперії, але й у провінції. Зокрема в Києві Шульгін видавав одну з таких газет під назвою «Кіевлянинъ». У 1905 р. Росія зазнає військової поразки від Японії. Російська преса не знаходить кращого пояснення причин поразки, як покласти провину на євреїв, які буцімто були японськими шпигунами. Для кожної тверезої людини таке пояснення — нісенітниця, але ж антисемітизм не потребує логіки та здорового глузду. Безглуздя — основа мислення маргіналів. Поразка від Японії — друга причина посилення антисемітизму та масових погромів. У 1903 р. з’являються на світ горезвісні «Протоколи сіонських мудреців» — виготовлена під керівництвом резидента російської таємної поліції в Парижі Рачковського фальшивка¹³. Взявши за зразок «Діалог Монтескье і Маккіавеллі в пеклі» французького автора Жолі, російські розвідники виготовили текст, що має вигляд дурного й незграбного самооббріхування євреїв. Вже цього досить, щоб зрозуміти: «Протоколи» — примітивна фальшивка. В лавах антисемітів цей текст і досі викликає захоплення. Ще б пак! Євреї, як останні дурні, відверто пишуть, яким підступом і підлістю вони захоплюватимуть панування над світом¹⁴. «Протоколи» передруковували в гітлерівській Німеччині, їх активно друкують і розповсюджують зараз у Росії, завозять і до нас. Навіть існує, і ми ще повернемося до цього, український переклад.

У 1913 р. світ був приголомшений київським антисемітським судовим процесом — справою Бейліса. Справа була сфабрикована з ініціативи і громадської підтримки чорносотенних організацій Росії. Заарештованого 1911 р. прикажчика однієї з київських цегелень Менахема Бейліса було звинувачено у вбивстві гімназиста А. Ющинського з метою виточити з нього кров, яка нібито необхідна для виготовлення маци. Чорносотенна газета «Русское знамя» відрядила до Києва свого представника Рябова, що мав виконати функцію диригента. З погляду чорносотенців Київ був чи не найкращим місцем для антисемітського судилища. Присяжних було обрано із селян Київської губернії, вважалося, що звинувачувальний вердикт гарантовано. Проте сталися дві «неприємності». Перша — це хід слідства. Слідчий Фененко та становий пристав Кислинський вийшли на слід справжніх убивць хлопчика. Виявилося, що гімназист Ющинський, коли був у свого однокласника, випадково почув розмову гостей матері свого товариша, Віри Чеберяк, скупниці краденого, про підготовку наступного злочину. Хлопця вбили, щоб уникнути викриття. Ані Фененка, ані Кислинського не можна підозрювати в особливій юдофілії. Просто це були професійні поліцейські, які чесно робили свою справу, не розуміючи «соціальне замовлення». Обидва українці наклали за це кар’єрою: Фененка усунули від слідства, а Кислинського взагалі звільнили з поліції. Не виправдали довіри й українці-присяжні. Під головуванням Григоровича-Барського вони визнали Бейліса невинним.

Із цього стислого викладу головних антисемітських дій Російської держави випливає, що євреї мали всі підстави для негативного ставлення до Російської імперії. Проте серед євреїв не було єдності. Сіоністи, тобто єврейські націоналісти, закликали євреїв до відновлення єврейської держави в Палестині. Бундівці, теж націоналісти, але «пом’якшені», вважали, що можна задовольнятися культурно-національною автономією. Зрештою, до лав більшовиків ішли євреї-інтернаціоналісти. Ватажок більшовиків Ленін у своїх численних статтях з національного питання багаторазово відверто заперечує право євреїв мати й розвивати свою культуру. Він рішуче висловлюється проти єврейського шкільництва. Ленін пише, що євреї-робітники повинні складати єдине ціле з робітниками Росії. Створення будь-чого національно-єврейського (шкіл, театрів,…) головний більшовик засуджував як спробу зруйнувати єдність пролетаріату. Отже, зіткнулися серед єврейства націоналізм із інтернаціоналізмом. Автор цих рядків багаторазово стикався з тим, що значення цих політичних термінів сприймається по-різному, тому варто розібратися в цих питаннях докладніше.

Що таке націоналізм та інтернаціоналізм?

Хочу привернути увагу читача до такої думки. Безглуздо вивчати будь-яку політичну, філософську чи наукову концепцію, читаючи тільки твори її запеклих супротивників. Наприклад, ви нічого не дізнаєтесь про юдаїзм, читаючи антисемітську брошуру Кичка «Иудаизм без прикрас». Про юдаїзм там немає нічого, проте в кожному абзаці пишеться, яка наволоч ці євреї. Так само нічого не дає для розуміння націоналізму вивчення марксистської та радянської літератури, яка малює націоналізм у вигляді людиноненависництва, а націоналіста зображає як бандита з ножем за халявкою, який не мріє ні про що, крім убивства чужинців. Що ж воно таке — націоналізм? Теоретичними засадами націоналізму ми зобов’язані віденському євреєві, активісту ІІ Інтернаціоналу, Віктору Адлеру. Соціал-демократ В. Адлер почав із кількох виступів у пресі проти антисемітизму, а далі надрукував детальні розробки з національного питання взагалі.

Перше, що зробив Адлер, це спробував визначити, що то є нація. Моє покоління вчило в університеті сталінське означення нації. За цим означенням нація — історично сформована спільнота людей, що характеризується спільністю території, економіки, мови, культури, історичної долі та національного характеру. Сплило чимало років, поки я дізнався, що це означення — плагіат. Джуґашвілі переписав його в Адлера, але вилучив з переліку ознак сьому — національну самосвідомість. Мабуть, вилучив тому, що ця ознака віддає ідеалізмом — найбільшим гріхом проти марксизму. Насправді досвід історії засвідчує, що всі запозичені Джуґашвілі ознаки нації — мітологія. Єдиною і справжньою ознакою нації є ота остання, вилучена ознака. Вважаю, що правильне означення нації має звучати в такій спосіб: «Нація — спільнота людей, що склалася історично та об’єднана національною самосвідомістю». І все!

Справді, чи утворюють націю спільна територія, культура, економіка та мова? Певно, що ні. Досить зважити на такий приклад. Арабська нація розселена у багатьох країнах. Мова одна, культура схожа, економічні зв’язки теж існують. Якщо спитати сирійця, хто він, той відповість — араб. Назвуть себе арабами єгиптянин, марокканець і йєменець. Латиноамериканці нічим у цьому плані не відрізняються від арабів: єдина мова¹⁵, єдина культура, сусідство країн (спільність території), економічні зв’язки. Але нації нема. Аргентинець на те саме питання відповість, що він аргентинець. Хоча слово латиноамериканець існує в іспанській мові, він скаже: «Soy latino»¹⁶, — маючи на увазі не свою націю, а групу націй. Приблизно так, як росіяни кажуть: «Ми — слов’яни»¹⁷. Мексиканець вважає себе мексиканцем, а костариканець — костариканцем. Попри схожість усіх ознак арабська нація є, а латиноамериканської немає. Отже мова, територія та культура націю не роблять. Світ знає швейцарську націю, яка розмовляє чотирма мовами: німецькою, французькою, італійською та ретороманською. Перші три мови цього переліку знають всі швейцарці, а ретороманською розмовляють приблизно 40 тис. нащадків етрусків. Швейцарські мови не перемішані. В кожному кантоні є своя мова, іноді дві, проте для швейцарця не виняток, такий, наприклад, діалог:

— Герр Штумпф, чи розмовляєте ви італійською?

— Так. Це одна з моїх рідних мов.

— Як це так?

— Я — швейцарець.

Особисто чув, як обурюється німецькомовний швейцарець, якщо невіглас-іноземець назве його німцем. Не розуміє зайда, що цей герр Штумпф пишається тим, що його предки дали відсіч Німецькій імперії і зберегли незалежність гірського народу під проводом Вільгельма Телля, який теж розмовляв німецькою. Франко-швейцарці та італо-швейцарці так само не вважають себе французами та італійцями. Отже, Швейцарія — однонаціональна держава. Її населення — єдина швейцарська нація.

Якщо швейцарці мають спільну територію та економіку, євреї не мають і цього. Протягом століть євреїв розсіяно по всьому світу, вони, було, втратили свою мову, яка до відновлення держави Ізраїль збереглася хіба що в релігійних відправах, набули кілька «єврейських» мов: ідиш, ладіно, еспаньолі, татську. Багато єврейських популяцій, наприклад, грузинські та бухарські євреї, геть зовсім втратили рідну мову. Але вони не асимілювалися й залишилися євреями. Що ж спільного між йєменськими, грузинськими, бухарськими, шведськими та англійськими євреями? Тільки те, що вони вважають себе євреями. А це й є національна самосвідомість¹⁸.

Отже, помилився Віктор Адлер, приєднавши до справжнього націєтвірного чинника кілька вигаданих, зовсім не обов’язкових ознак. Проте Адлер залишив в історії значний позитивний слід. Саме його зусиллями теза про право націй на самовизначення спочатку стала невід’ємною складовою програм усіх соціал-демократів¹⁹, далі набула світового юридичного й політичного визнання, а зараз є елементом міжнародного права. Адлер працював в Австро-Угорській імперії, яка буквально кипіла від міжнаціональних чвар. Порохова діжка Європи… Тому він розумів, що світ може стати стабільним лише після того, як кожна нація здійснить своє право на самовизначення²⁰. Тим самим він заклав теоретичні підвалини націоналізму.