Євреї на Україні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Навіть у Великоросії буржуазія була настільки політичне відсталою, що вона “не сыграла, — за словами Покровського, — той роли, какая выпала на долю ее западноевропейских сестер и предшественниц. Ей не удалось создать буржуазную демократию по примеру Англии и Франции, ей не удалось даже стать соправителем при феодальной монархии, как это было в императорской Германии”. Саме тому в Росії “победа буржуазной революции была невозможна, как победа буржуазии” (Ленін).²¹⁵

Що й казати про Україну, яка, потрапивши, за висловом історика, “у московську матню”, перетворилася із самостійної держави в колонію Росії. Щоб зручніше грабувати поневолений народ, на Україні було остаточно знищено залишки політичної автономії. Існування ж українців як нації заперечувалося взагалі.

У цих умовах торгівля і промисловість перебували майже неподільно в руках російської і єврейської буржуазії, а згодом ще й іноземців. Усі ці зайди так рясно обсіли українські міста, що українською в них лишалася іноді сама назва. Крізь товщу чужонаціональних елементів на поверхню життя могли видобуватися лише поодинокі паростки місцевої буржуазії, та й то не інакше, як тільки шляхом зради національних інтересів і дезертирства у ворожий табір (Скоропадські, Терещенки, Родзянки). Якщо ж окремі патріоти наважувалися лишатися зі своїм народом, їх неминуче чекало банкрутство, так грубо й неоковирно підлаштоване, що не викликало сумніву в його політичному походженні (Яхненки, Симиренки, Алчевські).

Щоб було зрозуміло, про що йдеться, нагадаємо, що вихідці з кріпаків цукрозаводчики Яхненки, які мали мужність признаватися до свого народу і не цуратися рідного слова, були розорені нащадками колишніх своїх великоруських панів. Л.П.Симиренко за політичні переконання побував у Сибіру, після чого змушений був відмовитися від комерції і зайнятися наукою. Його вбито уже в радянський час (1920 р.), могилу в Млієві розрівняно, а натомість споруджено пам’ятник І.Мічуріну.

Промисловця і банкірського діяча Алчевського, родина якого лишалася вірною ідеям національної незалежності України, довели до фізичної загибелі. Характерно, що єврея О.Ф.Рафаловича, який прогорів на валютних спекуляціях, виручила від банкрутства казна, видавши 1200 тис. крб. позики, щоб розрахуватися з кредиторами. Коли ж у скрутне становище потрапив українець Алчевський, Міністерство фінансів відмовило в позиці, що й послужило причиною його самогубства у 1901 р.

Подібно до німців і євреїв у Польщі, росіяни, поляки і євреї на Україні мали згубний вплив на українські міста і на долю українського народу взагалі. Вони перешкодили створенню українських міст з українською буржуазією, утруднили процес консолідації української нації і тим самим робили фактично неможливим досягнення успіху національно-визвольних змагань українців упродовж цілих століть. Українські міста, перенаселені чужоземними зайдами, були гніздовиськами колоніалізму й національної зради замість того, щоб стати центрами патріотичного руху українців, подібно до того, як це було в інших народів.²¹⁶

Загальновідомо, що класи капіталістів і поміщиків становлять керівну силу будь-якої буржуазної нації.217 Позбавлене цієї керівної сили, українське суспільство являло собою картопляне поле, на якому могли безборонне випасатися російські, єврейські, польські та інші гнобителі. Корінне населення України — робітників і селян — безпардонно експлуатував весь цей Інтернаціонал колонізаторів.

Українці перебували на становищі гіршому, ніж ірландці, про яких Енгельс писав Марксу, що “вони більше не почувають себе дома в своїй власній країні… (Слова Шевченка: “на нашій не своїй землі” були сказані ще раніше)… Систематичним гнобленням вони штучно перетворені в цілком зубожілу націю”.²¹⁸

Малочисельність і економічна слабкість українських землевласників і буржуазії утруднювала розгортання роботи в народі через брак коштів, які були для цього потрібні. У статті “З новим роком” (1897) І.Франко скаржився:

“Люди знайшлися б, робота б ішла, та нема грошей. І стидно зробиться, коли подумаєш, що живемо в віці капіталізму, коли по інших краях люди мають міліони на заведене зносин між землею й Марсом. Невже ж ми одні не тілько нещасні, але й жебраки між народами?..”²¹⁹

Сам Франко, який один міг замінити собою цілу академію наук, не мав за що придбати гасову лампу для роботи, а в листі до Івана Белея (вересень 1881) бідкався, що збирається до Дрогобича, але не знає ще, “в кого позичити чобіт”, бо його власні “рознеслися геть”.²²⁰

Тоді як українці не мали за що взути Франка або викупити з неволі Шевченка, “знедолені” іудеї Рафаловичі, Бродські, Гальперіни, Полякови, Бліохи могли змагатися своїми багатствами, награбованими на Україні, з царствуючими домами Європи.

Мартін Лютер нарікав на долю свого народу: “За попуском Божим, ми, німці, повинні віддавати своє золото і срібло в чужі країни, збагачувати весь світ, а самі залишатися старцями… Франкфурт — це срібна і золота діра, через яку з німецької землі витікає все, що тільки створюється і росте у нас”.²²¹

Усе, що створювалося руками українського народу і родило на нашій землі, витікало з України через бездонні діри у Бродах і Дубні, Бердичеві й Одесі, Петербурзі й Москві. Скільки разів українці пробували добитися чого-небудь і щоразу були розчавлені — політичне й економічно. Великий народ був зведений до становища безправного раба, а його багатства віддані на поталу чужоземній банді колонізаторів.

Яскравим свідченням цього може бути порядкування єврейського елементу в економіці Галичини, зокрема в Бориславо-Дрогобицькому промисловому районі.

Сучасний Борислав, колиска нафтової промисловості республіки, у 50-х роках минулого століття був невеликим підгірським селом, навколо якого купчилися такі ж стародавні села, що на початку XX ст. злилися в одне місто. Дрогобич — давній центр солеваріння, нафтоочисної та озокеритової промисловості на Підкарпатті. Розташовані поряд, ці міста становлять один великий промисловий комплекс Західної України.

Як тільки було винайдено ефективний спосіб очищення нафти і промислове її застосування, звістка про це рознеслася по всьому краю. В район Дрогобича-Борислава почали злітатися любителі легкої наживи. “Сюди, — читаємо в Історії міст і сіл УРСР, — як за золотом у Каліфорнію, прибувало багато ділків, серед яких було немало авантюристів, що мріяли лише про те, як би швидше збагатитись за рахунок визиску місцевого населення”.²²²

Історія міст і сіл промовчує: хто ж вони, оті авантюристи, що злетілися грабувати український народ? Іван Франко на це відповідає: євреї!

“Всі, а особливо жиди, — пише він у повісті “Боа констріктор”, - лавою поперли в Борислав, хто з готовими грішми, а хто й так, на щастя. Почалася боротьба, якої досі не бачила Галичина. Слизький, влізливий елемент жидівський, мов вода під час повені, вдирався у всі закутини, всі шпарки, кишів, немов тисячі хробаків, показувався всюди, де його ніхто й не надіявся. Докладне знання простого люду, умілість використувати його, ошукувати в дрібницях на кожнім кроці — надавали жидам велику перевагу… Тисячі й тисячі робітників гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячі і мільйони”.²²³

Таку ж правдиву картину пограбування українських селян малює автор і в повісті “Борислав сміється”. Старий бориславський робітник Матій говорить:

Бенедьо Синиця, керівник бориславських пролетарів, з болем спостерігає, як “збагачені жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться (одягаються) в дорогі шати і бризкають болотом на темну, похилену товпу”.²²⁵

Герман Гольдкремер, недавно ще “простий, невчений жид-онучкар”, стає найбільшим бориславським тузом. Гольдкремер і його сусід Леон Гаммершляг — це два бориславські “головачі”, два найбільших підприємці. Письменник називає їх: “оба вовчі горла”, “жиди-деруни”. Вони та подібні їм “видурювали запівдармо грунти у бориславських мужиків”, а самих пускали “з торбами”. “Поліція місцева була в руках війта, а війт в руках жидівських, — ну, і велись порядки”.²²⁶

На насильственне обезземелення українського селянства вказує й Історія міст і сіл. У ній сказано:

Але знову-таки: хто ті спекулянти, в руках яких опинилася земля бориславців? Автори і редактори “Історії”, боячись, очевидно, звинувачення в антисемітизмі, не наважуються назвати хижаків їхнім власним ім’ям, хай краще читач думає, що українці грабували самі себе…

Тим часом відповідь на питання дає сама статистика національного складу населення Борислава. У 1880 р. там жило 2266 душ “української породи”, як каже Франко, тоді коли євреїв було понад 6800 чоловік,228 тобто втричі більше.

У випадку з Бориславом маємо класичний приклад первісного капіталістичного нагромадження на західноукраїнських землях. Це визнає й офіційна історіографія, хоч тверезому глуздові наперекір уперто твердить, що цей процес відбувався тут, “як у всіх країнах”. У тім то й річ, що зовсім не такі умови, за яких люди вступають у стосунки між собою в процесі виробництва, каже марксистська наука, “змінюються від країни до країни, а в кожній країні в свою чергу — від покоління до покоління. Тому політична економія не може бути однією й тією самою для всіх країн і всіх історичних епох”.²²⁹

Ясніше, здається, сказати не можна.

Особливість економічних процесів на Україні полягала в тому, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх інонаціональних і, зокрема, єврейських експлуататорів. Це, отже, є разом з тим класичним зразком колоніального пограбування українського народу. Цей неприємний для колонізаторів факт і намагаються приховати, розглядаючи явища поза часом і простором.

—-

[116] А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с. 110–111.