Гуляйполе: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

СЛАЩОВ (запитує). Тоді ми сміливо можемо розчавити Махна, як дощового черв'яка?

РОМАНОВСЬКИЙ. Його пісня вже проспівана. Сьогодні Махна не підтримує ні Ленін, ні Петлюра. Він задихнеться на цих 10 квадратних верстах, відведених йому Петлюрою.

Слащов вийшов. Романовський узявся за розроблення детального плану знищення махновських повстанців.

...Друга половина вересня 1919 року. Україна, м. Умань. Залізнична станція. Бронепоїзд. Ставка Петлюри. В купе Симон Петлюра і начальник штабу військ Директорії генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Петлюра, одягнений у військову форму жовто-сірого кольору: штани-галіфе, гімнастерку, взутий у чорні чоботи, які дуже рипіли. Без головного убору. На вулиці і в купе — задуха. Та голова Директорії цього не помічає. Йому чомусь навіть холодно, вірніше, його всього лихоманить. Мабуть, пропасниця... Але й на це він не звертає уваги, знає що не помре, хоч температура тіла буде за сорок градісув. Бо нещодавно стара циганка, якій Симон Васильович дуже повірив, передрекла, що він помре на чужині, не в Україні. Отже, не зараз. А те, що його тіпає пропасниця, то зрозуміло чому: нервує й дуже нервує. Аби заспокоїтися, ходить майже бігаючи, по невеличкому купе туди-сюди — від стіни до стіни. У його голові — безлад. І є чого! Ще зовсім недавно, 20 вересня, він і Тютюнник на станції Жмеринка підписали угоду з махновцями Воліним і Чубенком про ненапад, підтримку один одного зброєю, а вже сьогодні від усього цього відмовився, підло почав загравати з Денікіним проти Махна. Навіть дозволив білим частинам зайняти західну від махновців частину території. Хто його на це штовхнув? Хто?.. Сам Тютюнник? Здається, він... вчорашній сподвижник Матвія Григор'єва... І не лише сподвижник, а великий товариш його... Не може простити Махнові вбивства свого дружка? Але ж постраждає вся Україна!.. О, Боже! Дай розуму мені! Підкажи, що робити?..

Глянув на Тютюнника. Той спокійно зігнувся над картою, що лежала на столі, і щось на ній вимальовував.

ПЕТЛЮРА. Юрію Йосиповичу, а чи не припускаємося ми помилки з Махном?

ТЮТЮННИК(повернувся у бік Петлюри). Якої ще помилки?

ПЕТЛЮРА. Мені щось не подобається наш нейтралітет з Денікіним, а фактично — союз проти Махна.

ТЮТЮННИК. Ми виграємо, Симоне Васильовичу. У наступній битві, яка ось-ось відбудеться між "батьком" і Денікіним, махновці будуть знищені повністю, а Денікін настільки знекровиться, що ми його розчавимо, як голодну вошу. Залишаться лише більшовики, проти яких повстане весь український народ.

ПЕТЛЮРА. Дай-то, Боже (христиться)... Але душа моя чомусь неспокійна. Бо це — нечесна гра.

ТЮТЮННИК. Усі битви, Симоне Васильовичу, ґрунтуються на нечесній грі: хто кого обдурить, той і виграє.

ПЕТЛЮРА. Що ж ми зараз обіцятимемо Махнові? Він ось-ось має прибути до нас.

ТЮТЮННИК. Пообіцяємо дати зброї стільки, скільки попросить і яку попросить. Але, звісно, не дамо навіть жодного патрона, позволікаємо день-два, а там нападе на нього Слащов —і все зміниться.

Увійшов без стуку Левко Макуха — дипломат з особливих доручень. Він — в одязі козака сімнадцятого століття. Приємно на нього дивитися, оскільки чимось схожий на полковника війська Богдана Хмельницького, можливо, на Івана Богуна чи Нечая. На його смаглявому, обвітреному й засмаглому на сонці обличчі неприхований неспокій.

МАКУХА(до Петлюри). Симоне Васильовичу, щойно одержав важливе повідомлення від своїх людей, які працюють у штабі Махна. "Батько" якимось чином дізнався про наші переговори з Денікіним, спрямовані проти нього.

ПЕТЛЮРА. І що він?

МАКУХА. Мчить сюди на чолі своєї "Чорної сотні". Має намір арештувати тебе і розстріляти за зраду, як Григор'єва.

ТЮТЮННИК. Нехай спробує! Тут йому жаба цицьки й дасть.

МАКУХА. В Умані повно переодягнених махновців. Особисто я бачив навіть своїх земляків-гуляйпільців. Залишатися тут вам, Симоне Васильовичу, просто небезпечно.

ПЕТЛЮРА (до Макухи). Що радиш?

МАКУХА. На запасній колії уже стоїть під парами ваш потяг. Прошу вас негайно сідайте в нього і якомога швидше від'їжджайте з Умані на захід.

Петлюра покидає у супроводі Левка Макухи бронепоїзд, не попрощавшись з Тютюнником.

...Десятикілометрова зона дій махновської повстанської армії. Вона перетворена у суцільний військовий полігон. День і ніч більше 40 тисяч повстанців училися стріляти з гвинтівок, кулеметів, гармат, колоти багнетами, бити прикладами, рубати шаблями, різати ножами й кинджалами, душити руками, мотузками й палицями, стинати голови косами й серпами, їздити на конях, володіти кулеметною тачанкою і ще багато чого іншого, що може раптом знадобитися в бою. Після важких тренувань повстанців вели у лазню, потім добре годували і на вісім годин вкладали, як дітей, спати мертвим сном. А після сну тренування розпочиналися знову.

Нестор поповнив новими досвідченими бійцями і свою "Чорну сотню". Тепер вона налічувала більше 500 чоловік та ще до неї входила "жіноча сотня" під керівництвом самої "матінки" Галини. Жінки володіли шаблями не гірше від чоловіків, а то ще й ліпше, бо мали надзвичайну реакцію на будь-яку зміну поведінки "противника". "Як-то вони поведуться у справжньому бою? — іноді занепокоювався Махно. — Не підведуть?"

Аж ось несподівано трапилася нагода їх перевірити. Якось повстанці одержали повідомлення, що на село Піщаний Брід — батьківщину Галини Кузьменко — напали червоноармійці й методично знищують селян як потенційних махновців. Нестор послав туди жіночу "чорну сотню" і більше нікого. "Нехай покажуть себе в бою з ворогом, який кількісно значно переважав їх", — думав, а сам переживав за Галину, боявся її втратити.

А Кузьменко тим часом думала лише про одне — як швидше примчати у село, де жили її батьки. Ще далеко від Піщаного Броду зустріла двох жінок похилого віку, які втекли від розправи червоних і тепер ховалися у заростях лозняку. Вони, впізнавши Галину, впали перед нею навколішки й заридали, мов діти:

— Ой, Галю, Галю, донечко ти наша! Горе яке в нас! Горе! І в тебе горе... На наших очах зарубали ті супостати твого батька, як тільки дізналися, хто він... І всіх селян порубали... Нікого там немає. Навіть собак — і тих побили.

Галина застала Піщаний Брід сплюндрованим і спаленим. Не було навіть кого спитати, куди поїхали вбивці. Повела своїх жінок навмання — на південь, у напрямку, де розташовувалася армія Якіра. Коли виїхали за село, махновки побачили валку підвід з червоним прапором — звісно, то грабіжники везли до себе здобутки перемоги над селянами. Ворогів було у кілька разів більше, ніж махновців. Та дарма! Нестор завжди вчив, що в таких випадках перемагає той, хто нападає люто і зненацька. Злості ж у нападаючих було достатньо. Галина наказала вихопити шаблі і без крику, без шуму-гаму, а тихо, але з неймовірною жорстокістю (це також з науки Нестора!) накинутися на загін червоних...

Бій тривав більше години. Крики, зойки, стогони, скрізь по степу скривавлені й порубані на шмаття трупи. Жінки рубали шаблями, одна лише Фаїна Гаєнко вправно і влучно знищувала ворогів з револьвера, подарованого їй Федором Щусем. А Малашка Вусатенко, фізично здорова, дебела молодиця, рубала противників від голови до сідла, і вимушена була посеред бою навіть змінити шаблю — так затупилася її перша. У полон нікого не взяли — знищили всіх.

Повернувшись з поля бою, поховали з почестями піщанобродівців у братській могилі. Лише Андрія Івановича Кузьменка — батька Галини — поховали окремо. На його могилі дочка поклялася вічно нищити більшовиків, де б вони не були і ким би вони не були.