Проти червоних окупантів (частина 2): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З села Пашковець ми виїхали в район Межибожа і русанівської волости, бо я довідався, що після розбиття бриґади кінноти 1. Червонокозачої Дивізії є лісі під Зіньковом, вся 1. кінна дивізія, якої игга. б стояв в Проскурові, заалярмована. Кінні полки з Антоніна під Староконстянтиновом, Проскуровом і Чорним Островом направлялись в район Богданівна — Деражня. Полки 2-ої кінної дивізії з району Хмельника йшли в напрямі Літин— Комарівці — Вовковиці. Такі „клітці" видумав для мене штаб 1-го кінного корпусу Прімакова. 24 кінний полк з Межибожа виїхав до міста Летичева. Цей полк був приналежний до 24-ої Самарської Пішої Дивізії зі штабом у Жмеринці. Наш наскок на Летичів так заметушив червону кінноту. Мені випадало відійти в бік, на північ від району концентрації червоної кінної маси. Меці одна дорога, а їм, щоби мене знайти, безліч шляхів: хай шукають вітру в полі!

Під Межибожом здибаємо бричку, на якій їде кількох червоних. Затримуємо їх і звертаємо зі шляху в одне село, що в лісі. Виявилося, що бричкою їхав новопризначений командир 1 кінного полку до Староконстянтинова. Кохан перевірив багаж і документи „комполку". Знайдено великий зшиток, в якому „комполк" цисав свої вірші та різні спостереження. Вірші були в російській мові і дуже патріотичні. Автор плакав над долею матушки-Росії, натякав на злу відьму комуну і т. п. Говоримо з ним. Він є осаул Донського Козацтва. Вже другий рік, як його змобілізували, і отеє він має призначення на командира полку. Їде спокійно, бо мусить їхати. Має свого джуру, свою зброю та речі. Старшини виявляють осаулові, що він затриманий повстанцями. Це його трохи випроваджує з рівноваги, блідне. В хаті готується сніданок, старшини ставлять на стіл кілька пляшок спірту. До столу я прошу командира. Сідає, але схвильований, мало їсть і мало пє. По віршах того осаула я пізнав, що він не комуніст, навіть не большевик.

Підполк. Коноплянко, коли я вийшов з хати, не втерпів і запитав осаула, чи він чув про отамана Орла? Так, чув, це „удалой парень" — каже командир. Коли я ввійшов у хату, то осаул пильно мені придивився.

Після сніданку кажу осаулові, що ми його звільняємо, але це треба буде зробити в цей спосіб, немов він утік з-під розстрілу. Отже ми інсценізуємо розстріл: виводимо осаула, стріляємо, а він втікає. Дуже йому шкода було шаблі, але я обіцяв йому її переслати. Те саме робимо з його джурою, але його ранять легко в бік, і він також втікає. За свого погонича він не ручив, тому ми його направду розстріляли. — Характеристично, що осаул сподівався війни і говорив, що поставить свій полк у такі умовини, що він на фронті, або буде перебитий, або буде змушений піддатися. Я умовився з командиром полкку з 1. кінної дивізії „в чотири" очі про певну співпрацю зі мною. В той спосіб я мав і 1-у дивізію „в руках", як до цього часу мав 2-гу дивізію совітської кінноти…

Я наказав селянам, що пущу їхнє село з димом, коли вони донесуть до Межибожа про наш постій в селі, бо довідався, що в „лагернім полі" під самим містом стоїть ціла 24-а Самарська Дивізія. В тім районі, хоча були ліси, однак ріка Бог була від сходу, річка Вовк на південь, а багна допливу Богу з півночі, ну, а з Заходу повно кінноти 1-ої дивізії в районі Деражні та піхота під Межибогом. Літній день довгий, тому я передбачував, що мусить бути в тім районі до вечора бій в невигідному для нас місці. Тому я в день доїжджу до р. Бог і в селі, де був колись жіночий манастир (між Летичевом і Мажибожем), ми переправилися на лівий беріг Богу. Звідтам штаб подався на північ, в ліси русанівської волости. Совітської піхоти ми не боялися, бо вона не може дорівняти повстанчій кінноті в маневруванні.

До вечора ми не бачили червоних, а вечором ми вїхали в село Русанівці. В 1918 році це село було осередком большевизму. Тут мали свій осідок жидівські комуністи — Мушлін та Лайнер. Практичне перепровадження, „ідеальних ідей" большевизму зовсім протверезило голови селян цього села. Адже район Межибожа і Русанівець в грудні спалахнув комуністичним повстанням під проводом Лайнерів і Мушлінів. Я тоді з отаманом Волинцем криваво здушив цей рух проти Директорії, і дивно, що селяни пізнали мене, Дуже гостинно нас привітали та обдарували на дорогу.

З Русанівець ми цілу ніч їхали на південний схід — в напрямі Уладівки. Тут ми здобули вдосвіта цілу господарчу частину 2-ої дивізії, забрали ручні кулемети, зброю, військовий одяг. Бочки з нафтою і бензиною спалили. Ранком козаки і старшини постягали совітських „дам" в одну кімнату. Були тут жінки начальника господарчої частини, командира 11-го полку і ще з 10 інших жінок. Вони думали, що з ними буде якесь нещастя, знущання. Їх чоловіки виїхали на облаву а околиці Вовковинець — Деражня. Ми намагались бути для совітських жінок ввічливими: просили вибачити, що їх так рано побудили та зібрали в одній кімнаті, однак я хотів їм представити своїх старшин, щоб вони не думали, що ми якісь дикуни. До жінок ми відносились з пошаною, просимо їх впливати на своїх чоловіків, щоб військо не робило насильств над селянами та родинами повстанців. В противному разі ми будемо забирати жінок червоних командирів і перепустимо їх через руки всіх повстанців та селян, яким знасилувано дружини чи доньки. От і тепер ми могли б забрати 12 жінок зі собою у ліс, і звідтам рідко яка повернула б. На пращання повстанчий хор заспівав кілька пісень, та заграла наша оркестра. Вирази облич „совітських дам" злагідніли, деякі почали розмови зі старшинами і т. п. По кількох годинах відділ виїхав. У Забужі з охорони 50-ох червоноармійців мої козаки, при обеззброєні, вбили 14, а решта розбіглася. Потім ми виїхали в ліси Кипорового Яру.

На сніданок відділ заїхав у село Слобідку. Решта козаків в лісі сховала здобичу. Ще ми добре не розпростували ніг після цілонічної їзди та сутички в Уладівці на Забужжі, коли почулася стрілянина. Підїхав вузькоторовий панцирний потяг зі стадії Калинівки і Уладівки та почав бити з гармати по лісі. Транспортом з Бердичева і Калинівки підїхала совітська піхота і почала наближатися до лісу від сторони Уладівки. На Слобідці, з боку Хмельника, зявилось ранком біля 10-ої год. багато кінноти й піхоти на возах. Видко, моя варта їх прогавила, бо червоні підїхали близько, нас побачили і почали стріляти. Деякі мої козаки відповідають. Бачу льорнеткою, що червоні стягають з возів важкі кулемети, уставляють на ровах і відкривають по нас вогонь. Ми вже вїхали з села в ліс, бо пощо я маю заводити з червоними бій там і тоді, коли вони захочуть.

Ідемо під кулями лісом. Раптом чую, як підполк. Коноплянко кричить, що ранений. Побачив на свому лівому чоботі повно крови. Нічого дивного, бо часто ранений почує біль, коли побачить кров. Заїжджаю з правого боку коня, на якому їхав Коноплянко, дивлюсь, а це ранена його кобила під передньою лопаткою лівої ноги.

Трудно, треба її дострілити. Кажу підполк. Коноплянкові злізти з коня. Підвели йому запасового верхівця. Козаки зняли з кобили сідло і осідлали ним цього запасового коня. Я підїхав до карої раненої кобили та стрілом у вухо з револьвера прикоротив її терпіння. Потім ми з задньою та бічними і передньою захоронами поїхали лісом аж під село Пеньківку Було вже біля 20-го червня. Надійшов час на виділення із штабу групи отамана Хмари, якого я предбачував виділити 7—8-ого червня. Щоб сотник Хмара мав роботу, то я поінформував його, які будуть у нього старшини та козаки, і нехай він ближче до них придивиться.

З району Пеньківки ідемо вночі через Дашківці і кермуемось праворуч від Гнівання під Ялтушків — Бар. В цій околиці я умовився на зустріч з отаманом Голюком та Лісовим. Зустріч дійсно відбулася в лісах біля Ялтушкова на другий день після нашого приїзду. Від отамана Голюка я довідуюсь, що в Барі ночуватиме бригада піхоти 24-ої Самарської Дивізії, яка з Межибожа машерує до Жмеринки, а друга бригада тоїж дивізії йде до Винниці і кватируватиме в 5 км. від Бару. Ці вістки принесли звідуни отамана Голюка від кватерунковнх ві дділів большевиків.

По докладних розмовах, справоздаинях з діяльности отамана Байди й Лісового, та після видання їм інструкцій на цілий місяць, я сказав, що відбудеться в при явності їх відділів сформування відділу отамана Хмари-Харченка. Вечором всі відділи уставились, викликаю отамана Хмару, сотника Карабчевського, хорунжого Бабієнка, хорунжого Митришнна. Ад'ютант Ковбасюк відчитує наказ про утворення штабу бриґади ч. 4.

Комендант повстанчої бригади — сотник Хмара, начальник штабу сотник Карабчсвський, командант штабової сотні — хорунжий Бабієнко, старшина штабу бригади — хорунжий Димінський, другий хорунжий Митришин.

Після того викликав я своїх 45 кознків з 4-ма ручними кулеметами і приділив до отамана Хмари. Від отамана Голюка-Байди кількох козаків бажало перейти до Хмари, на що я згодився, тим більше, що Голюк мав уже 70 шабель, Лісовий 60 шабель, Хмара 55, а при моїм штабі залишилося 75 козаків. Разом нас було на цій першій зустрічі 260 шабель. Серце раділо, не тільки нам, старшинам, але й кожний козак був певний, що ніякі більші відділи червоних нам не страшні.

Я вислав удень своїх звідунів до Бару. Отаманам ще нічого не кажу, поки ці звідуни не повернуться. Нарешті маю вичерпуючі відомості. Збираю комендантів окремих загонів і кажу, що сьогодні вночі всі відділи під моєю командою мають здобути Бар. На шкіцах були всі обєкти, які ми мали атакувати. По черзі отамани дістали завдання, сотенні також. На випадок невдачі було визначене місце збірки. Кінець акції мусів настати до години 2-ої, а потім відїзд у Вовковинецькі хутори.

Виїздимо всі на вихідні пункти. Є ми під Баром. Година 23-тя, тому три години мусить нам вистарчити. Повстанчі відділи розїхались навколо Бару і в визначених місцях спішились. Друга моя сотня з 35 козаків атакує пошту, а потім іуральню. Я 40-а козаками на конях їжджу групками, по 6 козаків, вулицями, де вже працює моя „піхота". Штаб бригада заатакований Голюком: там чути вже стріли і вибухи ручних гранат. Отаман Лісовий розганяє ҐПУ. Отаман Хмара здемолював місцевий „ревком" та міліцію, і помагає Голюкові-Байді гонити заспаних червоноармійців. Онисько Грабарчук тримає під вогнем люїсів алярмову площу напроти штабу бригади. Я з козаками починаю кінно їздити по Барі та шаблями полохаємо втікаючих большевиків. Потім я знову повернувся на північну частину міста, де була пошта. Підїжджаю з черкеською шаблею й рубаю телефонічні й телеграфічні дроти, щоби не хутко можна було їх направити. В середині вже давно повідрізувані „штепслі" біля централі.

Ґуральня здобута після короткого бою з охороною. Бачу відчинений магазин на долі: там повно бочок на рейках зі спіртом. Всі бочки металеві. Кажу козакам бути обережним з вогнем і тоді повідкручувати металеві заткала відповідним ключем. Одну велику бочку спірту козаки ладують на фабричний віз із кіньми. Майже всі бочки відкриті, і спірт ллється на цементову долівку. Біля нас крутиться якийсь панок в цивільнім одязі. Питаю, хто він? Відповідає, що службовець ґуральні. Кажу, що зараз запалюємо спірт, і цілий будинок буде в вогні. Цивільний благає мене, щоб цього не робити, бо на поверсі є помешкання службовців — 8 родин з жінками і дітьми. В останню хвилину зміняю наказ, і спірту не підпалюємо.

Висилаю по трьох козаків до повстанчих отаманів, що в них діється, і пригадую вдержувати зі мною ще тісніший звязок. Все в порядку — всі пункти опору легко здобуті, і козаки їх викінчують. Загорівся якийсь будинок: це підпалили „ревком", щоб лишився слід по нас. Отаман Лісовий прибіг перший до мене, а потім Хмара й Байда. Ще немає 2-ої години. Повстанці команданти здають мені звіт. Кілька цивільних українців крутиться коло нас. Питаю, хто вони? — Відповідають, що свідомі українці і хотіли би вступити до повстанців. Кличу пор. Мотрука, бо він жив перед тим у Барі, то може знає цих людей. Пор. Мотрук придивився і каже, що майже всіх 15 знає. Приймаю їх, і вони сідають на здобуті коні, вже деякі виміняні козаками на „кращі". Та для нових повстанців і такі добрі. Цих свіжих охотників я приділив до другої сотні, з застереженням, що ще кожного з них перепитаю, побачу, як справуються в бою, і тоді вирішу, чи буде козаком, чи піде до дому сіяти гречку.

Ми виїхали, бо почало світати. На сніданок затрималися в селі, 10 км. від Бару. Зголосилася делегація, щоб дати козакам спірту. Я прикликав старшину свого, штабу й дав йому доручення видати всім козакам горілки. Та знайшлися спритярі, що брали на 2–5 своїх товаришів і для тих, що алькоголю не вживають. Мої отамани, особливо Хмара, також хотіли попробувати, чи добра горілка. Післав я, щоб і для нас вартовий старшина видав 1 літр. Хутко виявилося, що нам мало, і післанець пішов по другу. На 16–17 старшин це не було багато, та від безсонної ночі, слабого відживлювання горілка вдарила в голову старшинам і козакам.

Після короткого відпочинку ми виїхали зі села поза залізничний тор на північ і стали постоєм в малім ліску. Я не спав уже 3 доби, хіба що на коні, тому ліг заснути й казав підполк. Коноплянкові аж тоді мене збудити, коли б зближалися большевики. Коноплянко подумав, що то дві чарки спірту так мене нагнули до сну. Правда, кілька козаків таки було підпитих, і я біля воза зі спіртом наказав поставити варту.

На Вовковинецьких хуторах ми перебули до вечора спокійно. Підполк. Коноплянко мав якесь непорозуміння з отаманом Хмарою й скаржився на нього. Крім мене, у Хмари не було більше авторитету, але я його прикликав і без свідків звернув Хмарі увагу, щоб особисті антипатії заховав глибоко, але авторитет мого начальника штабу мусить бути шанований.

Вечором Коноплянко почав мені говорити, що „амнестувався" якийсь козак з села Вербки, який був всього один день у нас, коли ми билися під Монастирком. Тоді підполк. Коноплянко командував „піхотою" без коней. В числі тієї піхоти був козак з Вербки, чи Вербицького Майдану. Тепер він їздить з большевиками. В цих днях була чрезвичайка з Летичева в домі Коноплянка. Дружина і швагерка втекли, а за все відповів батько Коноплянка, якого чекісти добре збили. Тепер дружина просить рятунку в мужа.

Те саме було з моєю дружиною: козак Шмалій з Літинки якимсь робом пронюхав, що Маруся на хуторі, і почав лякати господаря всіми муками пекла за переховання її. Чому Шмалій не приїхав арештувати Марусю, як агент ГПУ., а ніби попередив господаря застрашуванням — невідомо. Того вечора я вислав дві підводи з хуторів, щоб забрати наших жінок і родину Коноплянка, яка складалася з дружини Коноплянка і їх 3-літнього синка — Бориса, зі швагерки його — Полі, і старогонього 62-літнього батька Степана Коноплянка. Тетяна, дружина Коноплянка, тоді запізналася з моєю Марусею, і обидві були уміщені в домі емеритованого російського підполк. — українця Покерта на Возковинецьких хуторах. Родина емерита була дуже мила. Він має дві гарні доньки, старша з них з першого таки вечора закохалася в моїм ад'ютанті Ковбасюку, а молодша в сот. Погибі. В товаристві гостинної родини та старшин-повстанців ми всі пробули до півночі. Потім я наказав всім повстанцям отаманам прибрати псевдонім „Орла" на цілий місяць. Чергова зустріч мала відбутися 25-го липня в районі „Млинка" недалеко містечка Буцнів, і всі ми розїхались у свої райони. Отаман Хмара дістав проскурівський, літинсьюий і винницький повіти.

Я своїм отаманам не сказав, що тепер поїду в далекий рейд через Бердичівщину, Брацлавщину, Гайсинщину, Уманьщину, у балтський та ольгопілський повіти. Звідтам буду вертатися через ямпільський, могилівський, ушицький повіти і знову опинюся в летичівським повіті. Цей рейд мав я відбути впродовж цілого місяця.

Я зник з околиці, де червоні призвичаїлись бачити й чути „Орла-Гальчевського", але на моє місце зродилося аж 4-ох "отаманів-Орлів". Ті повстанці і їхні козаки вже мали великий досвід. Тому нехай в часі моєї неприявності вони приймають удари, призначені для правдивого отамані Орла, а тимчасом він буде далеко в цілях організаційно-інспекційних. Перед виїздом ми добре погодували коней, підкували їх, самі перебрались в чисте білля, підлатались, набрали на Кипоровім Ярі запасу набоїв по 500 штук на кожного і 1500 набоїв люїса. Кожний козак мав по 4 ручні гранати. Люїсів ми мали аж 10 штук, а „кругляки" до них возилось на 3-ох запасових конях. Ті коні я брав тепер завсіди на випадок, коли б якийсь кінь впав у бою, щоб не залишився козак на пішки.

Знаною вже добре мені дорогою через місто Янів ми переїхали за Бог. Далі їхали ночами, а днем скривалися в лісах. Лише звечора заїхали в село, повечеряли з трудом, коней попасли на ланах „совхозів" та їхали визначеною трасою. Зачіпок зі совітами ми не шукали, навіть уникали їх. Чим далі на південь, тим трудніша була справа з харчами. Я не буду описувати свого походу з повстанчим відділом, бо навіть не було цікавих моментів. Хочу звернути увагу на страшне явище 1922 року — на голод у південній Україні.

Отож большевицька грабунікова господарка з „продналогами" викотила ввесь хліб з південного Поділля, Херсонщини, Катеринославщини й Таврії. В 1922 році був неурожай з приводу посухи. Ці села вимерли, і рятунку їм бандитський совітський уряд не дав, — мовляв:, Нехай вмирають хахли!" На нашім чорноземнім півдні і давніше бували вже неурожайні роки, але там не було хлібороба, який не мав би річного запасу збіжжя та паші для худоби. Крім того, прийде голодний рік, то кожне село мало ще громадський великий магазин збіжжя. Рік перебудеться, а другий дасть за два. Тепер інакше: всякі Алєксандрови, Лапови, лотиші все до зерна вивезли. Господарка жидів по совхозах і колхозах така, як і їх життя в містечковім Гетті перед революцією. Без приватної власности, ніхто не думає під жидівською командою на дармоїдів-комуністів працювати.

Великі обшари не засіяні, порослі травою, бо селянин сіяв лише „для себе". В колхозі та совхозі все робиться з примусу, не в пору і без найменшого зрозуміння господарсько-земельно-хліборобської справи. Тому там покоси мокнуть, тому буйний степовий вітрець витеребить достиглу пшеницю в землю. Коли дещо зберуть, вимолотять, звезуть на стації, — висиплять під голим небом, з браку вагонів та мішків, то тоді жито й пшениця поросте. Совітський уряд, через свій жидівський „Внешторг", більшу частину зібраного збіжжя, відібраного силою від українського селянина, вивозить за границю по найнижчих цінах, майже задармо, щоб в той спосіб здобути чужу вартісну валюту, при тому масовим ввозом хліба в певні краї викликати там господарську кризу в наслідок надпродукції збіжжя.

Вже в балтськім і ольгопільськім повітах бачили ми селян з Херсонщини з познаками голоду. Вони були худі, як тараня, з тонкнми шиями, запалими очима, що блищали гарячково. Носили в міньках упряж, полотно, одежу міняти на хліб, але в цій південній частині Поділля того хліба також не було. Ми для себе не могли дістати хліба: козаки живилися молоком без хліба, молодими картоплями, дозріваючим горохом з поля. Вже жито переквітло, і селяни теребили молоді зернята (з молочком) з колосків, сушили, а потім мололи на жорнах. Такий хліб був чорний, як вуголь, але треба було їсти. Старшини затримувалися по домах священиків та дяків. Духовні особи мали білі сухарі з Великодня. Коли вони довідувались, що ми повстанці, то сухарів досить було ще на дорогу.

Москва, як виявили пізніші роки її тактику в Україні, впроваджувала зорганізовано голод на нашнх землях. Вічна боротьба з українським „бандитизмом", „петлюровщиною", „сепаратистичним ухилом", „націоналістичним ухилом" спонукувала московських окупантів до метод, ненотованих ніякими хроніками в історії людства: вони організували на приказ узурпатора, ката-Сталіна голод, щоби приборкати „проклятих хахлів". Що збереглося після чрезвичайок, ҐПУ, треба було виморити голодом на місцях. Частину населення вивезено на північ, на примусові роботи, де з голоду та фізичного вичерпання падали міліони.