Проти червоних окупантів (частина 2): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На місцях треба поширювати пасивні організації, проявляти більшу активність. Може бути, що дійде цього літа до поважного повстання, тоді всі „пасивні" змісця увійдуть до, активних частин, і дійдемо до утворення фронту і регулярної армії. Здібніші козаки в повстанчих відділах будуть призначувані до командування сотнями, що два-три тижні на зміну. В цей спосіб набиратимуть певности для командування сотнями кінноти і піхоти. Я, як командант групи, з правами і компетенціями команданта дивізії, матиму право карати старшин і козаків. Останні за бойові вчинки авансуватимуть до ступня підхорунжих-бунчужних. Буде створений при штабі групи надзвичайний суд, який розглядатиме справи своїх злочинців і чужих. Присуди я матиму право затверджувати, або відкидати і замінювати іншою карою. Для виконання присуду буде зорганізована при штабі Чота Повстанчої Жандармерії.

Память поляглих у боях і розстріляних большевиками приявні вшанували двомінутною мовчанкою. Вільних внесків не було ніяких. Поручник Кохан замкнув збори. Та я попросив ще всіх вийти з клуні і потім по черзі закликав до себе делегатів у справі звітів із місць та вказівок для дальшої діяльності. Делегати були зі всіх повітів, за винятком Балтського. Поручник Кохан з летичівського повіту відразу залишився при штабі. Те саме зробив сотник Погиба з 9-ма козаками з камянецького повіту.

Після зборів і моєї конференції з делегатами в клуні з'явилась на столах їжа і горілка. Дві години перед днем всі делегати пішли на свої кватири в супроводі козаків. Деякі розїхалися в день, маючи відповідні документи, а шести делегаціям я дав козаків, по 10 душ на кожну делегацію, щоб на другу ніч довели делегації до їх районів, а потім повернулися в означене місце.

Сотника Добровольського з тими 25 пішими козаками не було на зїзді повстанчих організацій. Я післав до нього звязкового в район над річку Згарок, де дня 3 травня мав він бути з пішими козаками. Козаки і звязковий прибули до нас 5 травня, але без сотника. Ними командував один підстаршина. На запит, де дівся сотник Добровольський, козаки відповіли, що його вже дві доби немає. До нього прибула в селі Стасів Майдан його наречена з Літніна, і в ночі з 2. на 3. травня Добровольський пішов до неї та більше не вернувся. Пішов з ним тоді і козак Шмалій із Літинки і перед своїм відходом сказав він одному козакові, що має досить повстанчої діяльности і тому йде до дому. Решті козаків він доказував, що їх боротьба небезпечна, що всі будуть винищені, тому краще заздалегідь подбати про спассння…

Дня 5. травня прийшов післанець від організатора з Літина з шифрованим донесенням, що сот. Добровольський і козак Шмалій є в Літні, та що вони в товаристві нареченої сотника і кількох аґентів ГПУ проходжуються в місті. Чекісти дуже вдоволені, бо Добровольський здемаскував кількох людей з організації в Літині, і ті люди арештовані. Провід організації втікає з Літина, тому й не може бути там ніякої праці, і не варто тепер туди нікого присилати.

Безумовно, Добровольський почне свою „працю" за Літином. Знає він багато, як старшина, але майже місяць тому був окремо. Зимові звязки вже не актуальні. Про них знає Добровольський, як знав козак Грицько, Шмалій та Ляшук. В результаті зрада Добровольського багато лиха заподіяш не може, бо організаційних таємниць він зовсім не знав. Не приємний сам факт, що зраджує старшина-сотник. На козаків зрада впливає негативно, бо підривається авторитет старшини в їхніх очах, але сотника Добровольського козаки й перед тим не шанували.

Ми в той час стояли в лісі, недалеко Літинецького Майдану, біля Монастирка. Місцевість мала назву „Монастирок" тому, що там у лісі стояла невеличка церківця з кількома господарськими будинками, огородженими штахетами. Був один будинок, в якім жило душ 8 монахів. В тім числі був ігумен. Церква стояла над криницею, з якої било джерело води. Перекази твердили ли, що біля тієї криниці з'явився образ Покрови Божої Матері.

Ми до монахів ніколи не заходили з двох причин: були то переважно москалі, не хотів я їх провокувати в очах совітської влади. До того всього вони ледве животіли, такі були біднг.

Є година 9 ранку. Вартові доносять, що з Літина в бойовому ладі, з передніми й бічними захоронами, посувається большевнцька кіннота. Є їх більше полку, з тачанками, але без обозу. Пізніше я довідався, що це була бригада з 2-гої кінної дивізії.

Большевики переїжджають біля фільварку, правильніше — великого хутора, в якім є Маруся, заїздять в долину недалеко циганської оселі. Та долина виходить з лісу від Монастирка і тягнеться в село Майдан Літинський. Колись в тій долині були ставки, бо залишилися розкопані греблі, через які протікає річечка з досить грузькими берегами.

Є тут зі мною всі старшини: Ковбасюк, Коноплянко, Кохан, Погиба, хор. Бабієнко, хор. Грабик і інші, але козаків кінних я маю 60 табель та 25 піших. Відчуваю, що буде бій, і приготовляюсь до нього.

Червоні заїхали в долину за горбом, який є перед нами, значить, звідтам наступатимуть спішеним ладом або кінно, мої піші козаки під командою підполк. Коноплянка будуть здержувати червоних спереду, відходячи крок за кроком із боєм у глибину лісу, я з кіннотою заатакую червоних перед лісом, або з їх правого крила в рідкому лісі.

Пройшло кілька хвилин. Мої стежинки вистрілили кілька рачїв на горбі перед лісом і втікають через яр, що ділить ліс від горба, до нас. З'являються на горбі в лаві червоні, залягають і підсувають кулемети. Отже червоні хотять воювати з нами пішо. Вони є на горбі, а ми в лісі — їхня позиція краща, але ми їх у лісі бачимо, а вони нас — ні. Де кінчаються крила червоних, нам не видно, але по стрілах і головах тих, що стріляють пізнати що утворений ними „фронт" має до 250 метрів Стрілянина червоних іде пожвавлена, а козака Коноплянка лише зрідка відповідають. Мої кращі стрільці віддають свої коні сусідам і собі вибігають до пішої лінії та влучно стріляють: червоні мають напевно кількох забитих і ранених. Від крісових та кулеметних стрілів, мої відходять з кіньми далі в глибину лісу, щоб забезпечити коні від поранення. Я відкликаю кінних стрільців з лінії і даю наказ сідати на коней. Питаю сот. Погиби, чи він рішається з нами брати уділ в кінній атаці, чи зі своїми 8 козаками зміцнить пішу нашу позицію. Погиба таки хоче їхати з нами, що мені дуже подобалось.

Ідемо „гусаком" вгору напроти правого крила та повертаємо на краю лісу конячі голови праворуч. Я зліз з коня, щоби докладно зорієнтуватися у фронті червоних, які мають втрати і чи вперед не спішаться. Мені звідсіль не видно, де заховані коноводи і тачанки. Бачу, що напроти нас крутиться, недалеко хутора, двох кінних большевиків. Був тоді чудовий весняний день. На небі ні хмаринки. Теплий вітрець продував краєм лісу. На полях в білих сорочках селяни, в кольорових спідницях молодиці та дівчата садили картоплі. Ті, які були в поблизу бою, повтікали, інші з тривогою і зацікавленням очікували, що далі. Зараз і побачать.

Подаю останні завваги і команду: „Шаблі до рук!"

Виїздимо лавою. Як і стояли, так чвалом кидаємось на вороже крило. Довшу хвилину большевики не реагують.

Щойно з віддалі 100–150 кроків нас завважили. Деякі повернулися на місця і стріляють до нас. Затарахкотів і їх ручний кулемет один-другий, але вогонь нас не може спинити, бо стріли не цільні. Бачу, що найближчі від нас не витримують нервово, встають, встає їх щораз більше, і біжать купою в напрямі свого лівого крила. Ці 2 большевики на конях вже давно завернули і зникли в долині. Ще кілька кінських скоків, і ми рубаємо червоних, збиваємо з ніг грудьми коней. Деякі не бороняться зовсім і втікають. Інші відстрілюються, бо не мають баґнетів і так заслонюються крісами від ударів. Онисько, Петро, Патлай рубають, бачу, якогось большевика, який завзято борониться крісом: то стріляє, то криється від ударів. Під Петром падає кінь, поцілений в голову. Другий козак підїхав і дістав кулю в долоню. Нарешті козакові Патлаєві вдається одним ударом шаблі повалити большевика — величезного росту і потужної будови. Козак Патлай був також надзвичайно сильний фізично. На удари його шаблі було страшно дивитись. З документів та по відзнаках я довідався, що вбитий — це командир бригади. Червоні свого бригадира залишили самого, а самі втекли разом зі своїм командиром полку в ліс, туди, в напрямі „монастирка".

Чотовому 2-ої чоти я дав наказ переслідувати червоних, а сам з першою чотою поїхав біля циганських курінів, де ми зимою пересиджували. Стоїть одна циганка, ломить руки і каже:, Доміні! Доміні!", коли ми вихром пролітали біля неї. Блиснуло мені в думці: „Чи бачить мене Маруся з хутора, чи пізінала?… " Після бою сот. Погиба і його 8 козаків просто захоплювались атакою. Сотникові Погибі і в думці не було, що ми можемо атакувати ворога вдень, розбити його, хоча він числом 12 разів більший. Він не уявляв собі, що я без наказу з верхівки, по своїй вольній волі, можу йти в атаїку як дівка до танцю. Вони не знали, що часом є внутрішня конечність: ніхто тобі не наказує, а мусиш дану чинність виконати. Вони брали чинник матеріяльний, число, перевагу сил, а я кермувався завсіди моральним чинником — заскоченням та інкцятивою.

Нас, налітаючих, побачили большевицькі коноводи, які посідали на коней і держать в руках по 6–8 коней додатково. Лише декілька шабель блиснуло в руках большевиків серед 700–800 кінського табуну. Що нам червоні зроблять? Їхні верхівці вже втікають лісом. Щоб була ще друга чота, то кожна було б всі коні забрати, коли б моїх з 10 козаків було з того боку долини. Коноводи не боряться, і хтось із них з кількома кіньми в долину і через багно якось перескакує. За ним їде решта коноводів, і майже всі коні рушили до болотистої річечки. Хоча коні западались по животи, але проскочили. Щоб зловити бодай частину коней, я з кількома козаками обїхав ще далі ліворуч долину і перескочив на другий бік, однак ті червоні, що мали шаблі в руках, щосили втікали, а табун верхових коней за ними. Мої козаки зловили щось 12 коней і то гірших.

Завертаю з рештою козаків праворуч, рубаємо кількох большевиків, які десь тут взялися, об'їздимо будинки Монастирка і вїздимо в ліс. Прямуємо на поодинокі стріли. Доганяємо 2-у чоту і з лівого баку далі переслідуемо червоних серед рідкого лісу. Чому не чути козаків Коноплянка? Чому він не йшов на переріз дороги відвороту червоним? За кілька хвилин вони вскочать у густий грабник з ліщиною, як „піхотинці", а ми там. кінно нічого не зробимо. Що було краще? Чи переслідувати коноводів в чистім полі, чи їхній спішений відділ? Щось диктувало, що треба переслідувати після поразки ті сили, які ще можуть ставити опір — це є людей, а не коней.

Бачу 3–4 трупи, які поклали мої козаки в погоні за червоними. І я вирвався наперед та хочу дігнати якусь групку, що біжить з якимсь большевиком в червоних штанах. Добігають вони до густих корчів, а власник червоних пгганів обернувся над ровом, приклався і хоче випалити в мене. На мить бачу чорну круглу точку крісового дула. Роблю раптовий відхил цілим корпусом в праворуч, гримнув стріл, але мимо. Тепер пускаю в обернуту спину большевика кілька стрілів з парабелюма з віддалі 5 кроків. Мій противник пробіг кілька кроків в корчах і падає. Може спотикнувся? Немає часу перевіряти. Ми їдемо далі через гущавину і гонимо червоних на відкриту площу перед с. Дяківцями. Вони групами по 20–50 душ далеко вже. Кажу козакам, щоби спішились і переслідували червоних огнем. За мить стріляють з крісів і двох ручних кулеметів. Чому в цей день я не мав всієї своєї кінноти? Адже половина її, десь тепер групами по 10 душ, вертає з провожання делегатів в інші повіти. Коли б було не 69 шабель з сотником Погибою, а 129 шабель, то ні коні червоних не втекли б, ні їхні люди не втекли б, відбиваючись.

Чому не дописали мені мої спішені козаки? Видно, підполк. Коноплянко не знав положення. Він відбивався деякий час, а коли побачив, що червоні біжать купою в напрямі Монастирка, то певно подумав, що це червоні хотять обійти з правого боку 25 його козаків. Тому він дав наказ відходити в глибину ліса і не перешкоджав їм втікати. Коли б підполк. Коноплянко був тоді вдарив на червоних збоку, а ми ззаду, то мало хто з них був би врятувався: більшість червоних ми були б перебили, поки вони добігли б до гущавника.

Однак і так гаразд. Маємо на разі одного козака раненого й одного коня убитого, а розігналн неповні два полки — 10-ий і 11-ий совітської кінноти, забрали 12 коней і вбили яких з 30 червоних. Мусіли серед них бути і легко ранені, але вони відійшли. Було це 5-го травня між 10-ою і 12-ою годиною. Такі випадки добре памятається…

Після бою я зібрав всю свою кінноту та обїздив побоєвище. Від ранених і забитих большевиків забрано зброю і набої. Для пропаганда я наказав перевязати большезнцьких ранених, і ми відїхали.

Треба шукати підполк. Коноплянка. Він не мусів далеко відійти. В напрямі його правдоподібного відвороту я післав стежу, і по годині він був разом із нами. Час садовити всіх на коні. 15 коней, які ми привели з собою, штаб 10-го полку, були за Вербицьким Майданом. 12 коней здобули ми сьогодні. Ще за дня привели привели всі коні в ліс. Одного вибрав собі Коноплянко, бо, коли вибирав після бою в Уладівці, то на ньому їздив сотник Ковбасюк. Другого коня дав я поручникові Коханові. Решту коней поділив ад’ютант всім козакам.

Добре, що ті 15 коней не пропали, коли нас заскочили червоні на проводах в Миколаївці.

Роблю перегляд козаків: є всіх 87 та 8 козаків сот. Погнби — разом 96 шабель. Коли спокійно сьогодні вночі, і завтра прибуде з подорожі ще 60 кінних, то буде разом 156 шабель. В повстанчих умовннах — це вже поважний відділ. Маю на меті зробити нову організацію повстанчого Штабу Подільської Повстанчої Групи. Тому говорю докладно зі сотником Погибою, бо хочу його призначити своїм заступником. Погиба є кубанцем з округи Армавір. Був у різних частинах української армії. Працював як сотенний в українській військовій юнацькій школі. Коли з табору з Каліша йшов в Україну хорунжий Богданенко через Львівську Експозитуру і руки ген. Тютюнника, то з ним разом прибув для повстанчої діяльности сот. Погиба, який задержався в летичівському повіті й там, при помочі Богданенка — „вріс в групу" та почав повстанчу акцію на межаж летичівського й камянецького повіту. Погиба мав велику інтелігенцію, був рухливий, енергійний, розвинутий умово, мав багато військових відомостей. Вдачу мав веселу, жартівливу. Як старшина б. регулярної армії, Погиба був карний, сміливий і вироблений. В нім я бачив корисного співпрацівника.

Погиба оповідав, що в околиці Ялтушкова та Ушиці і Камянця Подільськ. є добрий повстаючий грунт, про що зрештою і мені було відомо. В останній час, беручи приклад з мене та моїх повстанців, коли прибув з-за кордону поручіник Яків Голюк, є в районі за Комарівцями до 50 душ повстанців. Погиба приїхав від тих повстанців, як делегат на зїзд, та конечно просить мене, з цілим відділом туди прибути. Для мене ще й краще пізнати докладно частину летичівського повіту там за залізничним тором Жмеринка — Проскурів. Час поширити район своїх дій на камянецький, уіпипький, ямпільський та могилівський повіт.

Перед вечором роблю таку організацію Штабу:

1. Я — командант Повстанчої Подільської Групи.