Опудало: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Отже, ви добре знаєте мого дідуся?» – запитала я.

«Аякже, – сказав Кудлатий. – Він у нас знаменитий».

«Так, так… Дуже знаменитий, – підхопив Валька. – Якось у приватній розмові я запитав твого дідуся, чому він не тримає собак. І знаєш, що він мені відповів? «Я, каже, не тримаю собак, щоб не лякати людей».

Я зраділа:

«От, кажу, здорово!»

1 інші діти теж підхопили:

«Здорово, здорово!»

«Ми ці слова завжди пам'ятаємо, – вів далі Валька, – коли яблука у його садку… Ну, як це називається?..»

«Збираємо», – підхопив Рудий.

Усі чомусь знову зареготали.

Ленка раптом замовкла й поглянула на Миколу Миколайовича.

– Ото яка дурна, – сказала вона. – Тільки оце зараз зрозуміла, що вони з мене сміялися. – Ленка вся витягнулася, тоненька, вузенька. – Мені треба було тебе захистити… дідусю!

– Дарма, – відповів Микола Миколайович. – Мені навіть подобалося, що вони в мене яблука цупили. Я за ними часто підглядав. Вони шастали по садку, бігали пригнувшися, набивали яблука за пазуху. В нас із ними була начебто гра. Я вдавав, ніби не бачу їх, а вони з відчайдушною хоробрістю цупили яблука, можна сказати, ризикували життям, а проте знали, що їм за це нічого не буде.

– Ти добрий! Я й тоді їм відповіла, що ти добрий. А Попов сказав:

«Моя матуся йому на пальто пришивала лати. Каже: «Ви ж відставний офіцер. У вас пенсія. Вам не личить із латами». А він – це тобто ти, дідусю: «У мене зайвих грошей нема».

«Ну ти, Попов, даєш! – вигукнув Рудий. – Ти що ж, думаєш, він жадібний?»

А Валька підхопив:

«Він жадібний?! Він моїй бабці за картину відвалив триста карбованців. Це, каже, картина мого прапрапра-пра…»

Всі розвеселились і заходилися вигадувати, хто що міг:

«Бабусі!»

«Тітоньки!»

І тоді я стала реготати. Еге ж смішно, Ідо вони нашого прапрадідуся переробили на прапрабабусю та на прапра-тітоньку? – запитала Ленка в Миколи Миколайовича. – Регочу я та регочу, ніяк не можу зупинитися. Я коли регочу, то геть про все забуваю.

Ленка несподівано коротко засміялася, ніби дзвіночок дзенькнув і впав у траву, й знову стисла губи.

– Це колись я про все забувала, – виправилася Ленка і з погрозою додала. – А тепер… – Вона замовкла.

Микола Миколайович терпеливо чекав, коли вона розповідатиме далі. Він дав собі слово не перебивати її. Та й самому йому хотілося розібратися в усій цій історії. 1 слухати Ленку було легко, бо переливи її голосу, вираз очей, що то загасали, наче облиті водою жаринки, то знову полум'яне й несподівано спалахували, зачаровували його.

За все своє довге життя Микола Миколайович не бачив такого обличчя. Від нього віяло таємничою силою часу, немов воно прийшло до нього через віки. Він це відчував гостро й постійно.

А може, це відчуття виникло в нього після появи в домі «Машки»?

– Взагалі я ніколи не кінчила б сміятися, якби не Валька, – знову заговорила Ленка. – йому було смішно, шо ти купив у його бабусі картину за триста карбованців.

«Бабця, каже, з радості мало не померла. Думала, одержить двадцятку, а він їй триста!..»

Валька підбіг до дошки й намалював квадрат, не більший за портфель.