Да, такі діла, значить…
А про своє єврейське походження все, що мені треба, я, Дарино Анатоліївно, й так знаю. Не треба мені на те… ізраїльських консультантів.
Тільки, прохання до вас, — це між нами, добре? Щоб Ніці — ні слова. Вона всього не знає, і не треба їй…
А, б…! Зірвалось! Клювало… Вибачте… Тихіше говорити треба, риба — вона хитра! До неї свій підхід треба мати… Бувають, знаєте, такі екземпляри, що й наживку хапнуть, і гачка не зачеплять… Як люди!..
Ну, нічого… Ми їх виведем, тас-скать, на чисту воду… Зараз, черв'ячка нового насаджу…
А по ізраїльським законам я — да, так і виходжу — єврей… У них же національність по матері рахується. Народжений єврейкою — значить, єврей. А от дочка моя — вже ні, бо мама в нас українка… Смішно, якийсь… зоологічний націоналізм. Ніколи я цього не розумів, ми ж усі були — радянські люди… Ну, хай російські, яка різниця… Так держава ж яка була! Всі нас боялися… О! Пішло, як брехня по селу, казав мій тесть… Ловись, рибко, велика й маленька…
А ви зі Львова родом, Амброзійовичу? Ну, значить, земляки… Я ж там народився. Вулиця Брюллова, колишня Лонцького… Тюрма МҐБ. Да, там і народився. В тюрмі. Так що органи — це, рахуйте, й є моя батьківщина. На все життя. І батьківщина, й національність… І моя рідна мати, що мене народила, теж із органами була зв'язана… Її в сорок п'ятому закинули до бандерівців… з особливо важливим завданням. Такі діла…
Тільки це не жіноча робота, звичайно. Боже сохрани.
Ім'я знаю. Леа Ґольдман — так її звали. Мою рідну матір, яка мене народила… В Ізраїлі вона, між іншим, у списках жертв Голокосту числиться. Як загибла сорок другого року в Перемишлі, в єврейському ґетто. Такі діла… А ви кажете — до ізраїльських колег звернутись… Думаєте, вони там, в Ізраїлі, сильно раді будуть узнати, що від п'ятдесят другого року отримували від німців компенсацію за людину, яка в дійсності врятувалась на радянській стороні?..
Ну да, померла. Там же, в тюрмі. Але ж це вже в сорок восьмому році було! Це вже інша справа зовсім…
Ви тільки не подумайте, ніби я, тасскать, виправдовую сталінські методи… Людей у нас, звичайно, не цінували… ніколи не цінували. Мій батько… той, що мене виростив, казав — розстрілювали тих, кому, по совісті, Героя Радянського Союзу треба було давати. Я в курсі, не думайте… Ясно, що не за людські життя ми з Гітлером воювали… І якби в сорок другому Сталін домовився з німцями про сепаратний мир, то євреїв у нас винищував би вже СРСР, на переговорах у Мценську радянська сторона це Гітлеру обіцяла — в обмін за закриття східного фронту, опубліковані вже ті документи… Але то таке… мало що могло бути! А є — те, що є: моя мати мала загинути ще в сорок другому, від фашистської кулі. І так її й порахували в Ізраїлі, як їм було вигідно… А радянська влада подарувала їй життя. То хіба, якщо по-державному підходити, не логічно було запропонувати їй за те співпрацю?..
Ніка всього того не знає, не треба їй знати… Дружина всього не знає теж… Розумієте… я бачив її фото. Своєї рідної матері, Леї Ґольдман. В її аґентурній справі. Анфас, профіль… Знаєте… це кошмар якийсь… Особливо в профіль — викапана Ніка, копія. Просто, знаєте, мороз по шкурі… Не подумайте, що я забобонний. Будете мати своїх дітей, тоді зрозумієте. А вона не знає, і не треба…
Батько розказав, да. Той, що мене виростив. Фактично, другий раз мені життя дав. Що я вижив, виріс — це його заслуга… Він із мене людину зробив. На ноги поставив… Я й Ніку так виховав, вона завжди на могилу дідуся й бабусі квіти носить — на Лук'янівське, вони на Лук'янівському поховані… На День Перемоги, на День чекіста… на проводи… Мені ж іще й двох місяців тоді не сповнилося… Там, у тюрмі. Мене через прокуратуру в справах неповнолітніх оформили…
Чшшш!.. Ні, не клює, це мені здалося…
Ну, не клює, так і той… Умер Максим, і хрін з ним… Давайте ще по одній, щоб недарма сидіти… Ваше здоров'я! Хух…
Такі діла. Так що я, як бачите, — везучий. Тьфу-тьфу, постукали по дереву, де тут дерево?.. Фартовий чорт. Так про мене казали, ще як на курсах учився… тут, у нас, у Києві, на Червоноармійській… Я ж наймолодший був у групі, зразу після школи поступив. Ну, спочатку всі думали, знаєте, як, — блатний хлопчик, по протекції… Батько — заслужений чекіст, ветеран… Ніхто ж не знав, яку я в батька школу пройшов. Такої і в Дзержинці не отримаєш. І я йому вдячний! Вдячний, да…
Знаєте, я його тільки тоді по-справжньому зрозумів, коли він мені ото розказав… Мама дуже тоді переживала, такий стрес… У неї серце вже тоді було хворе… Їй взагалі з батьком жилось нелегко, півжиття на одне вухо глуха проходила — він, коли сердився, бив з лівої, тяжку руку мав, покійник… Ну, і йому ж теж нелегко було… В тридцять років стати калікою, це, знаєте… Він же після поранення дітей уже мати не міг. Маму ревнував люто, раз на моїх очах утюгом у неї кинув… праскою… Щоразу, як з дому виходила, кричав їй потім у коридорі: «Знімай труси!»… Перевіряв, значить… чи не зрадила йому за цей час… Я довго думав, що це так і треба… Що всі так живуть.
Вам не холодно?
Випийте ось… для профілактики, тасскать, щоб простуди не було… Ваше здоров'я!..
Я то догадувався, що батько мені нерідний, — думав, може, у мами до нього якийсь інший чоловік був. Ну, єврей був, і вона з ним розійшлася… Діти, вони ж чого тільки собі не навигадують… А батько в мене, між іншим, до Берліна дійшов, Ніка вам не казала? Да, всю війну пройшов… Герой… Два ордени Червоного Прапора. А потім роками по санаторіях кантуватись — ну що це за життя… для офіцера?
О! Чшшш! Ага! Єсть!..
Не втечеш, брат, і не дьоргайся… Окунець! Ну, нічого, на юшку пригодиться… Зараз ми його сюди, в сітку, ану подержте-но мені… Да, щоб у воді були, свіженькі, — бачте, які красавці… О! Дякую.
Да… такі, значить, діла…
А вийшло, що я й правда — байстрюк. Тільки від іншої жінки. Хто був мій батько, невідомо. Вона так і не сказала… рідна моя мати. Я її фото перший раз у п'ятдесят років побачив. Знаєте, такі фото, зняті в тюрмі, — на них людина інакше виглядає, ніж на волі… Жінки особливо. Бачили цю нашу кралю, Юлію Тимошенко — яка вона вийшла з
Лук'янівської тюрми? От десь на цій стадії вже можна фотографувати — коли вже видно, якою жінка буде на зоні. Погляд теж міняється… очі… Але все одно, можна було побачити, що красива була дівчина… Леа Ґольдман.
Лea Давидівна, по-батькові. Трохи-трохи до двадцяти трьох років не дожила… Я, тільки глянув на те фото, відразу собі сказав: Ніка цього бачити не повинна, ніколи. Не дай Бог. Особливо той профіль… Так перед очима й стоїть…
Це вона помилку зробила, звичайно, — що не сказала, від кого дитина. Найгіршу помилку з усіх можливих. Якби сказала, в неї були б шанси. Якби хоч що-небудь сказала, що завгодно… Сплела б якусь леґенду, якось… співробітничала б зі слідством… Ті б, звичайно, спробували знову використати — такими кадрами тоді на Західній не розкидалися… Батько мій… Бухалов, так і казав, що це врєдітєльство… шкідництво, загубити аґента з таким досвідом… Два з половиною роки серед бандерівців — це вам не хухри-мухри! В усякому разі, жити їй МҐБ б дало, це точно… Да, злі були на неї, ясне діло, що злі, — закинули її до ворога з завданням, а вона пропала! На два з половиною роки — як під землю, ні слуху, ні духу… Ну, ясно, яка перша підозра — перейшла на бік бандитів… Але все одно, її б зберегли, такими агентами дорожили…
Винуват, як? Ну, довіряли, не довіряли — це вже, вибачте, лірика, рожеві соплі… Нікому не довіряли! Ні одного аґента не було тоді на Західній Україні, якому б довіряли. І правильно, я вам так скажу… Зі Сташинським історію — пам'ятаєте? Що Бандеру вбив, а потім у ФРГ здався? Так отож… Та що я вам буду казати, у вас же члени сім'ї теж воювали… на тій стороні… Мало що — не довіряли! Поки не знятий з обліку, аґент в роботі, рахуйте, як при виконанні… І батько мені спочатку так і сказав… Бухалов, — що моя мати загинула при виконанні… Він, може, всього й сам не знав… якщо й знав, то не надавав такого значення, вони по-іншому на те дивилися — фронтовики, знаєте, Германію пройшли… Німеччину… Звикли, що з ворогом не панькаються… Але тут же інше діло. Вона ж ужє була громадянка СРСР. Аґент з особливим дорученням. Її смерть була — груба службова помилка. Вона повинна була жити. Два з половиною роки, стільки інформації… Могла б вижити. Якби тільки не мовчала. Мовчати їй не можна було. Не можна було так злити… молодих мужиків…
Не дує вам, ні? Глядіть, щоб не простудилися…
Да, допитували її… Погано допитували… От мій батько — той умів допитувати! Ще в дитинстві мені періодично такі «чистки» робив — і не хочеш, а все як на духу викладеш… І за вухо так крутити вмів, по-особливому, аж присядеш… Ні, ви не подумайте, він не був якимсь там… садистом… По-своєму, думаю, він мене любив… гордився… Ну, такі були часи… такі методи… І — діяло, знаєте! Діяло…