Бухтик з тихого затону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бухтик не вiдповiв. Йому було нiколи. Вiн лише кивнув головою, запрошуючи батька увiйти до будиночка. Бухтик нiяк не мiг надихатися як слiд. Вiн навiть очi заплющив вiд задоволення.

— Та що це з тобою? — знову запитав Барбула. — Може, я чимось зможу допомогти?

Нарештi Бухтик вийняв трубки з рота. Потiм зняв скриньку i обережно поклав її на колiна. Лише пiсля цього подивився на Барбулу i сказав:

— Нiчим ти менi вже не допоможеш.

Барбула стривожився не на жарт.

— Як це — нiчим? Я ж для тебе все, що завгодно…

— Нi, вже не зможеш, — повторив Бухтик. — Не зможеш тому, що я й без тебе справився. Правда, менi допомагали Сергiйко i дядько Костя…

Бухтик показав на скриньку з трубками i додав:

— Поки що це мiй найкращий винахiд. Вiн переверне все життя в нашому затонi.

— Не треба перевертати, — поспiхом промовив господар затону. — Тут поки що й без цього непогано. Ти краще скажи менi, що то за штукенцiя i для чого вона.

Бухтик хитро примружив очi.

— Невже не здогадуєшся?

— Кгм-мм… На щось нiби схоже, — невпевнено вiдказав Барбула i почав розглядати останнiй винахiд свого сина. Винахiд цей i справдi був на щось схожий. Трубки були схожi на звичайнi гумовi трубки, скринька теж нiчим не вiдрiзнялася вiд тих, що їх Барбула iнколи знаходив у рiчцi.

— Пам'ятаєш, як ти просив мене змайструвати таку рiч, щоб можна було дихати на суходолi? — прийшов Бухтик батьковi на допомогу. — Так от, цю рiч я змайстрував.

У Барбули навiть подих перехопило.

— Невже суходих?

Бухтик задоволене кивнув головою.

— Атож. Вiн i є.

Барбула ще раз уважно обдивився скриньку з трубками. Навiть понюхав їх навiщось.

— Велике тобi спасибi, — сказав вiн. — От тiльки… чи безпечний вiн? Чи надiйний?

— Ну аякже! Як i все, що я змайстрував до цього.

— Саме це мене i хвилює, — зауважив Барбула. — Ти майструєш, а я страждаю.

— Та ти що — не вiриш? — не на жарт образився Бухтик. — Ану, гайда на берег!

Вони рушили до верболозу. По дорозi Барбула раз по раз позирав на небо i занепокоєно похитував головою: на ньому не було анi хмарини. В такi днi пiдводнi мешканцi навiть носа не потикають з води.

— Ми що — будемо ходити по суходолу? — недовiрливо запитав вiн сина. — Поглянь-но лише, як пече сонце!

Бухтик зневажливо стенув плечем.

— Мене це зовсiм не турбує, — вiдказав вiн i пiднiс трубку до рота. — Дивися краще, що я роблю. Через оцю трубку треба вдихати воду чи бодай вологе повiтря. А ось через цю — видихати. Зрозумiв?

Барбула довго розглядав скриньку з трубками.

— Гм-мм… воно, звiсно… I довго так можна дихати?

— Скiльки завгодно. Була б лише вода в скриньцi. Ну, я пiшов.