Бухтик з тихого затону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, останнє, — вiдказала Омаша. — Я вимагаю, щоб вiн негайно, цiєї ж хвилини, покинув наш затон!

Барбула у вiдчаї охопив голову руками. Суперечки суперечками, проте вiн i в гадцi не мав, що колись йому доведеться розлучитися з сином.

— Але ж… Омашо, подумай… Як не є, а вiн твiй брат.

— Не треба менi такого брата!

Барбула перевiв тоскний погляд на сина.

— Що скажеш ти, Бухтику?

— Я не жалкую, що так вчинив, — вiдказав Бухтик. — Що б там не було, а я завжди допомагатиму своїм друзям.

— Гм-мм… А що скажеш ти, Чаро?

У Чари тремтiли вуста. Маленька русалка ледь стримувалася, аби не розплакатися.

— Шкода менi Бухтика… I дiтей теж… — повiльно почала вона. — Дiти врятували йому життя там, в санаторiї. I змiцнили корiння верби…

— От-от, — пожвавiшав Барбула. — I вiршi вони нам читали.

— Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої слова назад. А ще — пообiцяй нам не чiпати дiтей.

— Нi, — вiдрiзала Омаша. — Нiколи!

— Тодi… тодi я теж пiду. З Бухтиком.

— Ну i йди собi на здоров'я! — пирхнула Омаша. — А ми з батьком тут удвох залишимося. Гадаєш, будемо сумувати без тебе? Анiскiлечки! Правильно, батьку?

Барбула не вiдповiв. Вiн думав. I вiд тих думок голова його ладна була розлетiтися на друзки.

«Чара, Бухтик… Та що ж це воно робиться? Як же менi жити без них? — журився вiн. — Невже нiчого не можна вдiяти?»

Нараз господар затону пiдвiв голову i обвiв своїх дiтей важким, мученицьким поглядом.

— Атож, — почав вiн. — Вдiяти, бачу, не можна нiчим. Треба когось висилати з затону. I моя батькiвська воля така, що у вигнання пiде не Бухтик, а ти!

I його вказiвний палець зупинився на Омашi.

Суходих

Пiсля вигнання Омашi господар затону зовсiм занемiг. Щоправда, донька оселилася не так далеко, в сусiднiй рiчечцi, i Барбула пообiцяв, що коли вона виправиться, то зможе повернутися назад.

I все ж вiн страшенно сумував за дочкою, хоча й був переконаний, що iнакше вчинити не змiг.

Господар затону повiльно плив дном рiчки i бурчав на весь свiт: на малькiв, котрi вiчно плутаються пiд ногами, на мулисте дно, на сонце, яке стало надто пiзно сходити, зате рано вкладатися.

Барбула зiбрався було побурчати i на самого себе, коли раптом у поле його зору потрапив будиночок Бухтика. Барбула завмер: схоже, що в ньому вiдбувалося щось надзвичайне, бо з вiкон i дверей раз по раз вилiтали тисячi повiтряних бульбашок.

Поганого настрою як не бувало. Натомiсть Барбулою оволодiла здорова цiкавiсть. I була вона настiльки сильною, що поважний господар затону, нiби якийсь хлопчисько, перебрався через огорожу i обережно заглянув у вiкно.

I ось що вiн побачив.

Вiдомий винахiдник сидiв на колодi посеред кiмнати i тримав у ротi одразу двi довгi гнучкi трубки. Iз однiєї трубки вiн вдихав воду, а в iншу видихав. Вдихав i видихав. Вдихав i видихав. I обличчя його аж сяяло вiд задоволення.

А трубки тяглися iз скриньки, що була прилаштована на Бухтиковiй спинi.

— Що тут робиться? — поцiкавився Барбула. — I чого це ти сяєш, як майська ружа?