Расмус-волоцюга: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Його слова забриніли моторошно. Расмус сам здригнувся, коли їх вимовив. Він жив у Вестергазі з самого малку, не пам’ятав жодної іншої домівки й жодної матері, крім панни Шуліки. Справді страшно було собі уявити, що він має зникнути назавжди. Та й не міг він собі уявити, що вже не побачить Шуліки. Не тому, що любив її, а однаково… Колись, кілька років тому, одного вечора, як Расмусові стріляло у вусі, вона взяла його на коліна. Він був прихилився до її плеча, і вона заспівала йому: «Немає кращого на світі». Він тоді так любив її, ще довго любив і навіть мріяв, щоб у нього знов почало стріляти У вусі. Але у вусі йому вже не стріляло, панна Шуліка більше не турбувалася про нього і майже ніколи не гладила по голові, коли ввечері робила обхід. А тепер вона хоче відшмагати його. Буде більше ніж справедливо, як він утече. А однаково… Йому самому здавалися страшними слова: «Я ніколи не повернуся».

Та ще й Гуннар. Каже, що не тікатиме з ним. Отже, Расмус і його більше ніколи не побачить. А це найгірше з усього. Уявити собі, що він не побачить більше Гуннара, найкращого свого приятеля! їхні ліжка стояли поряд, вони сиділи в школі на одній лавці й колись стали побратимами: за курником прокололи собі пальці і змішали свою кров. А тепер Гуннар не хоче тікати з ним! Расмус аж розсердився на нього.

— Ти що, думаєш справді обрости мохом у Вестергазі?

— Ми побалакаємо про це, коли ти повернешся, — відповів Гуннар.

— Я ніколи не повернуся, — запевнив його Расмус і від своїх слів знов здригнувся.

Того вечора у спальні було гамірно. Адже Шуліка пішла в гості, а з тітки Ольги можна скільки завгодно варити воду, сказав Великий Петер. Хлопці билися, жартували, викидали різні коники і все не хотіли лягати, аж поки з’явилася тітка Ольга, червона з люті, й заявила, що розкаже все панні Шуліці. Тоді вже довелося залізти в ліжка. Але й там не обов’язково було спокійно лежати і чекати сну.

— Я королівської крові, — почав Альбін у своєму кутку. Він завжди так починав, тому його прозвали «Альбін королівської крові». Він запевняв, що його батько походить із королівської родини й що сам він опинився у Вестергазі помилково.

— Опинився тут, як був іще гарненьким немовлям, — сказав він. — Та коли я виросту, то знайду свого батька, і тоді побачимо, чия правда. Той, хто був до мене добрий, отримає подарунки, багато різних подарунків.

— Дякую, ваша величносте, — мовив Великий Петер. — Розкажіть, що ми отримаємо.

Вони постійно поверталися до цієї гри. Ніхто, крім самого Альбіна, не вірив, що він королівської крові, й ніхто, крім того ж таки Альбіна, не вірив, що він колись зможе подарувати комусь бодай п’ять ере. Та всі діти мріяли про речі, яких вони ніколи не мали й ніколи не отримають, тому залюбки слухали, як Альбін, лежачи в ліжку вечорами, роздаровував праворуч і ліворуч велосипеди, книжки, веселі ігри.

Расмусові також подобалася ця розвага, та сьогодні в нього було тільки одне бажання: щоб усі якнайшвидше поснули. Його ніби напала якась сверблячка. Наче всі неприємності того дня залізли йому під шкіру і ятрили її, підганяли його, щоб він швидше вирушав. За відчиненим вікном стояла ясна літня ніч. Усе огорнула глибока тиша, і в тій тиші не було ніяких різок, що їх треба боятися. І, може, десь там, ген далеко, для хлопчика-сироти з рівним чубом було краще місце, ніж Вестергазький притулок.

Расмус на хвилину задрімав, але прокинувся від власного неспокою і відчув, що пора йти. У спальні тепер було тихо. Тільки Елув, як звичайно, хропів і тихо сопіли інші хлопці. Расмус обережно підвівся з постелі й перебіг очима по рядах ліжок, щоб переконатися, чи всі сплять. Хлопці спали. Альбін королівської крові уві сні щось мурмотів. Еміль кидався, як завжди, але всі спали. Навіть Гуннар. Його скуйовджена голова тихо й мирно лежала на подушці. Його не турбувало те, що цієї хвилини з Вестергазького притулку зникає його найкращий приятель. Расмус зітхнув. Як Гуннар зажуриться, коли прокинеться вранці й побачить, що Расмус справді втік! Він не сказав би так спокійно: «Що ж, тікай», — якби щиро повірив, що Расмус таки надумав утекти. Він не розумів, що Расмус мусив тікати, бо це легше, ніж різки. Расмус знову зітхнув. Інші хлопці, звичайно, вважали, що різки — не таке страшне лихо, щоб через них переживати. Це тільки він волів би, ну майже волів би померти, ніж дістати різок.

Він якомога тихіше виліз із постелі й одягнувся. Серце в нього стукотіло якось дивно, ноги теж були якісь дивні, вони напевне не хотіли тікати, а то чого б так тремтіли.

Расмус засунув руку в кишеню. Там він тримав черепашку й монету. П’ять ере — не такий великий скарб, щоб пускатися з ним у дорогу, але… принаймні з голоду не помреш. Булочку й чашку молока він завжди може на них купити. Черепашка була гарна й прохолодна на дотик, але за неї нічого не купиш. Її він залишить. Черепашку візьме Гуннар на пам’ять про свого навіки відданого приятеля з сирітського притулку. Коли він уранці прокинеться, Расмуса тут уже не буде, але на краєчку його ліжка лежатиме гарна-прегарна черепашка.

Расмус проковтнув клубочок у горлі й поклав черепашку на краєчок свого ліжка. Він трохи постояв, стримуючи плач і дослухаючись до глибокого подиху Гуннара. Тоді простяг руку до його голови на подушці й обережно погладив брудним, потрісканим вказівним пальцем його шорсткого чуба. Властиво, не погладив, він тільки хотів доторкнутися до свого найкращого приятеля востаннє, бо вже ніколи більше не доторкнеться.

— Прощавай, Гуннаре, — тихо промурмотів він.

І тихо рушив босоніж до дверей. Там він зупинився й прислухався. Серце в нього калатало в грудях. Потім він відчинив двері рукою, що з напруження вкрилася холодним потом, і знов зупинився, лаючи двері, які так страхітливо рипіли.

Сходи вниз до кухні теж рипіли. Ох, якби зараз надійшла панна Шуліка, що б він їй сказав? Що в нього болить живіт і йому треба вийти? Ні, так легко панну Шуліку не обдуриш.

Не завадило б узяти з собою якихось харчів. Расмус поторсав двері до комори. Замкнені. Хлібниці в кухні теж виявилися прикро порожні. Він знайшов тільки маленьку жалюгідну скоринку і сховав її до кишені.

Тепер можна й вирушати. Вікно в кухні було відчинене. Треба тільки вилізти на стіл біля нього, і він одним скоком опиниться на волі.

Та тієї миті він почув кроки на посиланій жорствою стежці. Кроки, яких не можна було сплутати ні з чиїми іншими. Це верталася з гостей у священика панна Шуліка.

Расмус відчув, як під ним підігнулися ноги. Тепер він пропав. Якщо Шуліка зайде через кухню, йому нема порятунку. Бо як він пояснить, чого опинився в кухні об одинадцятій годині ночі?

Він прислухався, похоловши з ляку. Мабуть, є ще невеличка надія, що завідувачка зайде через веранду.

Даремна надія! Ось її хода вже почулася в сінях, ось вона береться за дужку дверей. Расмусові закляклі ноги раптом ожили, і він шаснув під складаний стіл. Потім натяг і обсмикав скатертину, щоб якомога більше затулити себе. Наступної миті панна Шуліка була вже в кухні. Расмусові здалося, що настала його остання година. Бо хіба така нажахана людина може вижити? Серце його мало не вискакувало з грудей.

Білої літньої ночі у великій старомодній кухні було добре видно кожен куток. Панні Шуліці досить тільки ледь опустити очі, і вона помітить Расмуса, що сидить під столом, наче переляканий заєць.

Та в панни Шуліки, видно, було на думці щось інше. Вона спинилася посеред кухні й замурмотіла сама до себе:

— Клопіт… клопіт… Самий клопіт, і більше нічого!

Хоч який Расмус був нажаханий, а однаково це мурмотіння вразило його. Який у завідувачки був клопіт? Подумати тільки, він так і не довідається, який у неї клопіт. Бо ж він бачить її востаннє. Принаймні сподівається, що востаннє.

Панна Шуліка, стоячи посеред кухні, вийняла з капелюшка шпильку. Потім тяжко зітхнула і вийшла з кухні. Двері, легенько хряснувши, зачинилися за нею, і Расмусові здалося, що кращого звуку він не чув у житті.

Він і далі сидів під столом, напружено прислухаючись. Так він почекав кілька болісних секунд, тоді якомога швидше виліз на підвіконня, незграбно стрибнув униз і опинився в траві. Трава була мокра від роси і здалася йому, босому, холодною. Повітря теж було прохолодне, зате дихалося ним легко. Це було повітря волі. Так, він став вільний, хвалити бога, тепер він вільний!