Расмус-волоцюга: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ перший

Расмус сидів на липі, осідлавши свою улюблену розсоху, й думав про те, чого на світі хай би краще не було. Хоч би картоплі. Ні, картопля нехай буде, коли її з підливою подають на обід у неділю. Та коли вона з божої ласки росте на полі і її треба полоти — тоді хай би її не було. Без панни Шуліки теж можна обійтися. Бо це вона загадувала: «Завтра ми полотимем картоплю». Панна Шуліка казала «ми полотимем», але це не означало, що й вона йшла в поле. Де там! У полі біля картоплі цілий довгий спекотний день мозолилися Расмус, Гуннар, Великий Петер і решта хлопців. Та ще й дивились, як містечкові діти йшли повз них купатися на річку, пихаті, зарозумілі, — їх також хай би не було на світі!

Расмус сидів собі й прикидав, чого ще хай би краще не було, коли його роздуми урвав тихий голос ізнизу:

— Расмусе, ховайся! Шуліка йде.

Це з дверей дровітні застережливо вихилився писок Гуннара, і Расмус заквапився. Він подерся з розсохи вище по стовбуру, і коли панна Шуліка зупинилась перед дровітнею, його вже не видно було в гущавині липового листя. І добре, бо панні Шуліці не подобалося, що хлопці сидять на деревах, мов пташенята, які ще не вбилися в пір’я, коли на них чекало стільки корисної праці.

— Ти носиш дрова, Гуннаре?

Суворі очі панни Шуліки прискіпливо оглянули ялинові поліна, які Гуннар складав у кошик.

— Ношу, — відповів хлопець саме таким голосом, яким треба було відповідати панні Шуліці. Особливим голосом дітей з притулку, яким належало розмовляти з завідувачкою, або тоді, коли до них приходив священик і питав, чи вони раді, що так гарно прибрали в садку, або коли з’являвся батько котрогось із містечкових хлопчаків і допитувався, чого вони налупцювали їхнього сина, що гукав услід їм на шкільному подвір’ї «підкидьок». Такої хвилини діти з притулку намагалися говорити якомога покірніше, чемніше, бо добре знали, що саме цього від них чекають панна Шуліка, священик і всі решта.

— Ти не знаєш, де Расмус? — спитала панна Шуліка.

Расмус зі страху ще дужче притулився до гілляки, на якій висів, і почав просити бога, щоб панна Шуліка Швидше пішла геть. Бо довго він не зможе так висіти.

Ще бракувало, аби в нього заніміли руки й він гепнувся? додолу просто перед завідувачкою. Блакитну смугасту; сорочку, яку носили діти з притулку, теж здалеку було помітно. Пташок на деревах важко побачити, бо Господь; дав їм захисні барви, казала вчителька в школі. А хлопців! із притулку він такими захисними барвами не обдарував, тому Расмус подумки молився, щоб Господь бодай забрав геть панну Шуліку, поки він не впав з липи.

Він саме згадав, як панна Шуліка недавно лаяла його, що він замащується дужче за інших хлопців у притулку. Нехай вона ще раз скаже таке, то він візьме та й відповість: «Я хочу придбати собі захисні барви».

Авжеж, неодмінно відповість так, але тихенько, тільки про себе. Бо цього не скажеш уголос, не скажеш у вічі панні Шуліці. Бо очі в неї дуже суворі і рот суворий, міцно стулений, часом ще й на лобі проступає сувора зморшка. Гуннар казав, що в панни Шуліки й ніс суворий. Але Расмус так не думав. Йому здавалося, що насправді | ніс у панни Шуліки гарний.

Хоч тепер, коли він висів на липі й відчував, як терпнуть у нього руки, йому навряд чи спадало на думку щось приємне про завідувачку. А Гуннар, який боязко накладав поліна в кошик під пильним поглядом панни Шуліки, що стояла поряд, не зважувався підвести очей навіть до її носа, байдуже, чи суворий той ніс, чи ні. Гуннар бачив тільки полу її накрохмаленого фартуха.

— Ти не знаєш, де Расмус? — ще раз спитала панна Шуліка, вже нетерпляче, бо на перше запитання не отримала відповіді.

— Я недавно бачив його біля курника, — відповів Гуннар.

Це була найщиріша правда. Бо півгодини тому Гуннар із Расмусом шукали яєць у заростях кропиви, куди дурні курки часом крадькома йшли нестися. Отже, Гуннар недавно бачив Расмуса біля курника. А де він тепер, Гуннар вважав за краще не казати завідувачці.

— Коли ти його побачиш, то скажи, нехай нарве кошик кропиви, — мовила панна Шуліка і крутнулася на підборах.

— Добре, панно Шуліко, — відповів Гуннар.

— Чув? — спитав він, коли Расмус зліз із липи. — Ти маєш нарвати кошик кропиви.

Кропиви також хай би краще не було на світі, подумав Расмус. Адже її доводилося рвати цілісіньке літо, бо курям щодня давали парене листя.

— Хіба ті дурепи не могли б самі дзьобати кропиву, коли вона росте в них перед носом!

— Куди там, — сказав Гуннар, — їм, бач, давай готову! Він глибоко вклонився курці, яка спокійно сокоріла собі, проходячи повз хлопців.

Расмус не був певний, чи курей хай би краще не було на світі, чи хай би були, але, врешті, вирішив, що хай би були. А то діти не дістануть у неділю по яйцеві, а без яйця й не знатимуть, що настала неділя. Ні, нехай кури будуть, і добре зразу ж піти й нарвати їм кропиви, щоб мати спокій.

Расмус був не ледачіший за інших дітей свого віку. Йому тільки не хотілося гаяти час на все те, що заважало лазити по деревах, чи купатися в річці, чи разом з іншими хлопцями гуртуватись у розбійницьку ватагу і влаштовувати засідку за льохом, коли котрась із дівчат ішла туди по картоплю. Він вважав, що під час канікул саме це й треба робити. Панна Шуліка не могла цього зрозуміти, і не дивно, що не могла. Вестергазький притулок був громадським закладом, але частину коштів на своє утримання діставав від продажу яєць і городини. Всю роботу і мусили виконувати діти, і панна Шуліка не ставила до них нелюдських вимог, хоч Расмусові й здавалося, що не по-людському змушувати його цілий день полоти картоплю. Бо він, як і всі діти-сироти, повинен був сам дбати про себе, коли йому мине тринадцять років, тож необхідно було до того часу привчити його до праці, це панна Шуліка розуміла. Не розуміла вона тільки, що навіть дітям-сиротам треба гратися. Але, мабуть, цього не можна було від неї вимагати, адже вона сама давно вже вийшла з дитячих років.

Расмус покірно рвав кропиву за курником. І поки нарвав її повний кошик, сказав курям кілька теплих слів:

— Ледацюги! Навряд чи хай би ви були на світі. Тут такі зарості кропиви, що від них здуріти можна. Але де там, ви її ніби не бачите. А я, мов той раб-негр, рву для вас кропиву, аж у голові паморочиться.

Що довше він міркував про це, то виразніше уявляв себе рабом-негром, і це була приємна розвага. Вчителька читала їм перед канікулами книжку про рабів в Америці. Нема кращого за уроки, коли вчителька читає книжку, а книжка про рабів-негрів — найкраще з усього, що Расмус будь-коли слухав.

Він рвав кропиву і стиха стогнав. Бо наглядач рабів саме вперіщив його батогом, а за льодівнею лежали кровожерні пси, ладні кинутись на нього, коли він не дуже швидко наповнюватиме кошика. Він уже збирав бавовну, а не рвав кропиву. Великі робочі рукавиці, які він надяг, щоб не жалити рук, не вельми личили рабові-негрові, що працював під палючим сонцем американського Півдня, але нічого не вдієш.

Расмус рвав кропиву, аж йому набридло. Та часом дрібні радощі трапляються й рабам-неграм. Неподалік від льодівні росло кілька великих кущів кропиви. У Расмуса кошик був уже повний, але він зірвав і ті кущі тільки для того, щоб подрочити кровожерних псів. І побачив щось у тирсі під льодівнею. Воно було ледь присипане тирсою і дуже скидалося на монету в п’ять ере. В Расмуса закалатало серце. Не може бути, що це монета! Проте він обережно скинув рукавицю і простяг руку по те, що лежало в тирсі. І справді то були п’ять ере! Лани бавовни зникли, кровожерні пси де й ділися, у сердешного раба-негра голова пішла обертом з радощів.