Межовий лицар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вершник зліз з коня перед конюшнями. Він звертається до мене, раптом зрозумів Данк «Я не конюх, мілорд.»

«Не достатньо розумний для цього, га?» Його співрозмовник носив чорний плащ обрамлений по краям червоним шовком, проте під плащем, його одежа була яскрава, неначе полум’я — вся червона, жовта та золота. Тонкий та прямий як ніж, середнього зросту він був приблизно одного віку з Данком. Кучері сріблясто-золотого волосся окреслювали різкі та владні риси обличчя; високе чоло, виразні вилиці, прямий ніс, бліда бездоганна шкіра. Його очі були темно-фіолетового кольору. «Якщо ти не можеш дати раду з конем, знайди мені вина і якусь красиву дівку.»

«Я… вибачте мілорд, проте я не служник. Я маю честь бути лицарем.»

«Лицарство серйозно занепало в наші дні,» скривився принц, але один із конюхів вже підбіг до нього і він повернувся до нього віддати вуздечку свого породистого полфрі. Про Данка забули в мить. Той полегшено повернувся назад в конюшню, чекати головного конюха. Він не надто комфортно почувався поблизу шатрів лордів, а на розмови із принцами його тягнуло ще менше.

Те, що цей красивий юнак був принцом, у нього не було жодних сумнівів. В Таргеріенах текла кров Валірії, що канула в небуття на іншому кінці світу. Сріблясто-золоте волосся та фіолетові очі відрізняли їх від інших звичайних людей. Данк знав, що принц Бейлор був старший, але хлопець міг бути одним з його синів: Валарром, якого ще називали «молодим принцом,» щоб відрізнити його від батька, або Матарісом, «ще молодшим принцом,» як колись назвав його блазень старого лорда Свонна. Були ще й інші принци, кузени Валарра та Матаріса. В короля Дейрона було чотири дорослих сини, у трьох з яких вже були власні сини. Лінія королів-драконів майже зникла за часи правління його батька, проте в народі казали, що за Дейрона ІІ та його синів вона забезпечела своє існування на віки.

«Гей ти! Ти мене шукав?» Старший конюх лорда Ешфорда мав червоне обличчя, яке виглядало ще червонішим через кольори лівреї та різку манеру розмови. «Чого тобі? У мене немає часу на…»

«Я хочу продати цю полфрі,» швидко вклинився Данк, поки чоловік його не випровадив. «Вона хороша кобила, з міцними ногами…»

«У мене немає часу, я ж сказав.» Чоловік лише мигцем глянув на Легконогу. «Моєму лордові такі коні не потрібні. Відведи її в місто, можливо Хенлі дасть тобі за неї пару срібних. Сказавши це, він розвернувся.

«Спасибі мілорд,» встиг сказати Данк до того як той зібрався йти. «Мілорд очікує візиту короля?»

Старший конюх розсміявся. «Ні, дякувати богам. Нашестя принців і так є достатнім випробуванням. Де я знайду місце для всіх тих коней? А корм?» Він пішов покрикуючи на своїх помічників.

Коли Данк залишив конюшні, лорд Ешфорд вже завів своїх гостей всередину, проте двоє лицарів Королівської гвардії в своїй білій броні та сніжних плащах затримались в дворі, розмовляючи з командиром солдат. Данк зупинився перед ними. «Мілорди, я сір Данкен Високий.»

«Приємно познайомитись, сір Данкен,» відповів більший з двох білих лицарів. Я сір Роланд Крейкхолл, а це мій присяжний брат, сір Доннел з Сутінкового Долу.»

Семеро Королівських гвардійців вважались найкращими воїнами в Семи Королівствах, не рахуючи хіба що крон-принца Бейлора Зламаного Списа. «Ви будете брати участь в турнірі?» спитав тривожно Данк.

«З нашого боку було б не надто коректно змагатись проти тих, кого ми поклялись захищати,» відповів рудоволосий та рудобородий сір Доннел.

«Принц Валарр має за честь бути одним із захисників леді Ешфорда,» пояснив сір Роланд, «а два його кузени мають намір кинути йому виклик. «Решта з нас приїхали тільки як глядачі.»

З полегшенням Данк подякував білим лицарям за розмову і виїхав із замку до того, як до нього міг причепися черговий принц. Три принци, розмірковував він, їдучи на полфрі вулицями Ешфорда. Валарр був старшим сином принца Бейлора, другим по лінії наслідування на Залізний Трон, проте Данк не знав, як багато батьківської майстерності зі списом та мечем той унаслідував. Щодо інших принців Таргеріенів, то про них він знав ще менше. Що я робитиму, якщо доведеться їхати проти принца? Чи дозволять мені взагалі виступити проти такої високої особи? Відповіді він не знав. Старий часто казав, що Данк недалекий, як дитина, і саме зараз це відчувалось.

6

Хенлі подобалась Легконога аж до тих пір поки він не почув, що Данк хоче її продати. Після цього конюх почав бачити лише її недоліки. Він запропонував триста срібних. Данк сказав, три тисячі буде ближче до реальної ціни. Після довгих торгів і суперечок, вони зупинились на сумі в сімсот п’ятдесят срібних оленів. Це було значно ближче до початкової ціни Хенлі, аніж Данка, що трохи гнітило останнього, проте конюх впирався, тому зрештою в Данка не залишилось вибору і він змушений був погодитись. Друга суперечка почалась, коли Данк заявив, що в цю ціну не входить вартість сідла, а Хенлі наполягав, що входить.

Зрештою і це питання владнали. Поки Хенлі відраховував гроші, Данк погладив Легконогу, втішаючи її. «Якщо я виграю, я повернусь і викуплю тебе, обіцяю.» Він не сумнівався, що до того часу всі недоліки полфрі раптом зникнуть, і йому доведеться заплатити вдвічі більше ніж сьогодні.

Конюх дав йому три золоті, а решту сріблом. Данк вкусив один золотий та посміхнувся. До цього він ніколи не «куштував» золото, і навіть не тримав його в руках. Люди називали ці монети драконами, оскільки на одній стороні монет був викарбуваний дракон Дому Таргеріенів. На іншій стороні були обличчя королів. На двох монетах, які дав йому Хенлі було лице короля Дейрона. Третя була старша, потертіша з іншим королем. Його ім’я було написаним одразу під профілем, проте Данк не вмів читати. Золото було спилене по краям, помітив Данк. Він обурено вказав на це Хенлі. Конюх бурчав, проте доплатив ще кілька срібних та жменю мідяків, щоб компенсувати нестачу ваги монети. Данк повернув йому кілька мідяків назад і кивнув на Легконогу. «Це для неї,» сказав він. «Купи їй трохи вівса сьогодні. І яблуко.»

Зі щитом на руці і мішком старої броні через плече, Данк рушив далі по сонячним вулицям Ешфорда. Вага монет в гаманці надавала дивні відчуття. Якесь запаморочення з однієї сторони та тривогу з іншої. Старий ніколи не довіряв йому більше одної-двох монет зараз. Він би міг прожити рік на ці гроші. Але що б він робив далі? Продав Грома? Така доріжка закінчилась би жебрацтвом або грабіжництвом. Такий шанс рідко коли випадає, я повинен ризикнути всім.

На час коли він перебрався назад на південний берег Коклсвенту, ранок вже майже закінчився і турнірне поле знову ожило. Продавці вина та сосисок активно торгували, танцюючий ведмідь топтався поруч зі своїм господарем, поки той горланив пісню «Ведмідь та краля,» жонглери жонглювали, а лялькарі закінчували чергову виставу.

Данк зупинився подивитись як гине ляльковий дракон. Коли ляльковий лицар відсік тому голову і червона труха посипалась на траву, він гучно засміявся і кинув дівчині два мідяки. «Один за вчорашній виступ,» пояснив він. Вона впіймала монетки на льоту і посміхнулась йому такою милою посмішкою, яку він ще не бачив.

Вона посміхнулась мені чи монетам? Данк ніколи не був з дівчиною і трохи ніяковів у жіночій компанії. Одного разу, три роки назад, коли гаманець старого був повним після півроку служби у сліпого лорда Флорента, він сказав Данку, що тому час піти в бордель і стати чоловіком. Але він був п’яним тоді, і нічого не пам’ятав, коли протверезів. А Данк соромився йому нагадати. Та й взагалі, він був непевний чи йому хотілося шльондри. Хоча у нього ніколи не буде високородної дами як у справжнього лицаря, Данк хотів хоча б знайти таку, якій би він подобався більше, аніж його срібло.

«Ти б не хотіла випити елю?» спитав він дівчину, поки вона згрібала драконову кров з червоної трухи. «Зі мною, я маю на увазі… Або сосиску? Я їв вчора сосиску, вони тут смачні. Думаю, їх роблять зі свинини.»

«Дякую, мілорд, проте мене чекає наступна вистава.» Дівчина піднялась і побігла до злої товстої дорнійки, яка управляла ляльковим лицарем, залишивши Данка стояти в дурнях. Проте йому сподобалось, як вона бігає. Симпатична дівчина, і висока до того ж. Мені б не довелось сильно гнутись, щоб поцілувати її. Він вмів цілуватись. Дівчина з таверни Ланніспорта рік назад показала йому як це робити, проте вона була настільки низькою, що йому довелось сісти за стіл, щоб досягнути її губ. Згадка про це змусила його почервоніти. Яким же дурнем він був. Йому про турнір треба думати, а не про те як цілуватись.

Теслярі лорда Ешфорда білили дерев’яні бар’єри, що мали розділити учасників лицарської сутички на списах. Данк спостерігав за ними певний час. Там було п’ять доріжок, розташованих з півдня на північ, щоб жодному з бійців сонце не світило в обличчя. Трьохярусна трибуна була збудована на сході з помаранчевим навісом, котрий мав захистити лордів та леді від сонцю та дощу. Більшість глядачів сидітиме на лавах, проте для лорда Ешфорда, його дочки та принців поставили окремі стільці з високими спинками.

На східному кінці поля побудували тренувальне опудало і дюжина лицарів на конях по черзі зі списами атакували його. Опудало розкручувалось кожного разу як спис лицаря потрапляв в пощерблений щит мішені. Данк поспостерігав спочатку за Звіром з Брекена, потім за лордом Кероном з Границі. Я не настільки добре тримаюсь у сідлі як будь-хто з них, подумав він тривожно.

Деінде люди тренувались в пішому порядку, замахуючись один на одного дерев’яними мечами, в той час як їхні сквайри стояли поруч, викрикуючи грубуваті поради. Данк спостерігав за невисоким молодиком, який намагався витримати навал міцного лицаря, що рухався зі швидкістю та грацією гірського кота. В обох на щитах було намальоване червоне яблуко Фоссовеїв, але щит юнака дуже скоро було практично пошматовано на частини. «Це яблуко все ще не дозріло,» вигукнув старший, наносячи удар шолому молодшого. Юнак був весь в крові та синяках, коли він здався, в той час як його супротивник навіть не задихався. Він підняв своє забрало, оглянувся, помітив Данка і гукнув, «Гей ти. Так ти, високий. Лицар крилатої чаші. Це часом не меч у тебе на поясі?»

«Так. І він у мене по праву,» обережно відповів Данк. «Я — сір Данкен Високий.»