Межовий лицар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ця історія відбувається приблизно за дев’яносто років до подій зображених в «Грі Престолів».

1

Весняні дощі пом’якшили землю, тож Данк без особливих труднощів викопав могилу. Він обрав місце на західному схилі пагорба, бо старий завжди любив милуватись заходом сонця. «Черговий день минув,» зітхав він, «і хто зна, що принесе нам грядущий, га, Данк?»

Один із грядущих днів приніс дощі, що промочили їх до нитки, наступний приніс поривчастий вітер, а потім прийшла простуда. На четвертий день старий був уже занадто кволий щоб їхати верхи. А потім його не стало. Ще кілька днів тому, сидячи в сідлі, він співав стару пісню про Галтаун і місцеву красуню, щоправда замість Галтауна він підставляв Ешфорд. В Ешфорд, побачити кралю, хей-лю-лю, хей-лю-лю, сумно думав Данк, копаючи землю.

Коли яма була достатньо глибока, він взяв старого на руки і опустив його туди. Той був невеликою і худою людиною. А без кольчуги, шолома та поясу для меча взагалі важив не більше ніж мішок з листям. Данк був надзвичайно високим для свого віку, незграбним та широким у кістці хлопцем шістнадцяти чи сімнадцяти років (ніхто не знав точно). Він був ближче до семи футів, ніж до шести і тільки починав набирати м’язи. Старий часто хвалив його силу. Він завжди був щедрий в своїх похвалах. Адже більше в нього не було нічого.

Данк опустив тіло в могилу і постояв над ним деякий час. Знову запахло дощем, і він знав, що повинен засипати яму, до того як заморосить, але кидати землю на старе змучене обличчя все одно було важко. Сюди б септона, прочитати якусь молитву, але у нього був тільки я. Старий навчив Данка всьому, чого він сам знав про мечі, щити і списи, але він ніколи не був особливо хороший в промовах.

«Я б залишив вам ваш меч, але він би заіржавів в землі,» сказав нарешті Данк, вибачаючись. «Боги дадуть вам новий, я гадаю. Шкода, що ви померли, сір.»

Він замовк, непевний, що ще слід сказати. Данк не знав жодних молитв, та й старий практично ніколи не молився.

«Ви були справжнім лицарем і ви ніколи не били мене, коли я цього не заслуговував,» нарешті продовжив він, «за винятком одного випадку в Дівочому Ставку. То був хлопчина з трактиру, хто з’їв пиріг вдови, а не я. І я казав вам. Але це вже не має значення. Ваша доля в руках богів, сір.»

Він кинув пригорщу землі в яму, а потім почав методично засипати її, не дивлячись на тіло, що лежало на дні. Він прожив довге життя, думав Данк. Йому було майже шістдесят, і небагато людей можуть похвалитись таким. Принаймні, він побачив наступну весну.

Сонце вже сідало, в той час як він годував коней. Їх було троє. Його квола шкапа, полфрі старого і Грім, його бойовий кінь, на якому їздили лише під час турніру чи битви. Великий коричневий жеребець вже не був таким швидким та сильним як колись, проте він все ще мав гострі очі та гарячий норов і був найціннішим майном, яким володів Данк. Якби я продав Грома і стару Каштанку з їхніми сідлами та збруєю, я б мав достатньо срібла, щоб… Данк нахмурився. Єдине життя, яке він знав, це було життя межового лицаря, що їздить від замку до замку, поступає на службу до того чи іншого лорда, б’ється в їхніх битвах, їсть під їхнім дахом, а потім — коли війна закінчується — їде кудись далі. Інколи влаштовувались і турніри, хоча й не надто часто. Крім того він знав, що деякі межові лицарі перетворювались на грабіжників під час голодних зим, хоча старий ніколи так не робив.

Я б міг знайти іншого межового лицаря, котрому потрібен сквайр, щоб доглядати за тваринами, чистити кольчугу, думав він, або я б міг податись в Ланніспорт чи Королівську Гавань і поступити в Міську Варту. Або…

Він зібрав до купи всі речі старого під дубом. В суконному гаманці були 3 срібні олені, дев’ятнадцять мідних пенні і потертий гранат. Як і в більшості інших межових лицарів, основна частина його багатства була в конях та зброї. Данк тепер володів кольчугою, з якої зчищав іржу тисячі раз. Залізним напівшоломом з широкою носовою пластиною та вм’ятиною на лівому виску. Поясом для меча з потрісканої шкіри та півторачним мечем зі шкіряними піхвами. Кинджалом, бритвою, точильним каменем. Поножами і латним комором, восьмифутовим військовим списом з обточеного ясена із залізним кінцем та дубовим щитом з посіченими металічними краями та гербом сіра Арлана з Пеннітрі: крилата чаша, срібна на бурому.

Данк поглянув на щит, підняв пояс для меча і знову поглянув на щит. Пояс було підігнано під нешироку талію старого. Він ніколи в нього не влізе, це саме стосувалось і кольчуги. Він прикріпив піхви до конопляної мотузки, обв’язав її навколо поясу і витягнув меч.

Лезо було прямим і важким, з хорошої, кованої в замку сталі, руків’я з м’якої шкіри оберненої навколо дерева, головка руків’я — чорний відполірований камінь. Незважаючи на свою скромність, меч добре лежав в руці і Данк чудово знав наскільки він гострий, працюючи над ним з точильним каменем ночами перед тим як відійти до сну. Він годиться для моєї долоні так само як він годився і для нього, а в Ешфорді зараз проводять турнір.

2

В Легконогої була приємніша хода, ніж в Каштанки, проте Данк все одно відчував себе втомленим, коли помітив трактир попереду — високу будівлю з глини та дерева поруч зі струмком. Тепле жовте світло з його вікон виглядало настільки закликаючи, що він просто не міг проїхати повз. В мене три срібних, сказав він собі, достатньо для хорошої їжі та такої кількості елю, яку він тільки захоче випити. Коли він спішився, голий хлопець вискочив зі струмка та почав витиратись грубим бурим плащем. «Ти тут конюх?» спитав його Данк. Хлопчина виглядав не старшим восьми чи дев’яти років, блідий та худий, з ногами по щиколотку в річному намулі. Волосся було найприкметнішим в зовнішності хлопця. Точніше, відсутність цього волосся.

«Я хочу щоб ти вичесав мою полфрі. І вівса для всіх трьох. Доглянеш за ними?»

Хлопчина нахабно поглянув на нього. «Я б міг. Якби хотів»

Данк нахмурився. «Ти ще поговори в мене! Я лицар, щоб ти знав.»

«Ти не схожий на лицаря.»

«А що всі лицарі, виглядають однаково?»

«Ні, але вони точно не виглядають ти. Твій пояс для меча зроблений з мотузки.»

«Поки він надійно служить, мені немає на що скаржитись А тепер займись моїми конями. Отримаєш мідяк, якщо впораєшся добре і головицю — якщо ні. Він не став чекати на відповідь конюха, а розвернувся і зайшов всередину.

Як для цієї години, він очікував побачити заповнений трактир, натомість приміщення було майже порожнє. Молодий лорд у вишуканому рожевому плащі хропів за одним із столів в калюжі розлитого вина. Крім нього, нікого не було. Данк невпевнено оглянувся, аж тут з кухні з’явилась коренаста жінка з блідим обличчям і запропонувала, «Сідай, де хочеш. Тобі налити елю, чи ти хотів би поїсти?»

«І те, й інше.» Данк присів біля вікна, подалі від сплячого чоловіка.

«У нас сьогодні хороша ягнятина, зажарена в травах і кілька качок, яких підстрелив мій син. Що будеш?»

Він не їв в трактирі більше ніж півроку. «І те, й інше.»

Жінка розсміялась. «Ну, ти достатньо великий для цього.» Вона наповнила келих елю і принесла його йому на стіл. «Тобі буде потрібна кімната на ніч?»

«Ні.» Данк із задоволенням переночував би на м’якому матраці з дахом над головою, але він повинен був бути обережним зі своїми витратами. Земля так само підійде для ночівлі. «Трохи їжі, трохи елю і далі в дорогу — до Ешфорда. Далеко, до речі, до нього?»