Бійцівський клуб: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Усі типові хворі на мозкових паразитів сьогодні ввечері тут. У «Вище і По Той Бік» завжди значний плин кадрів. Це Пітер. Це Елдо. Це Мерсі.

Привіт.

Познайомтеся, це Марла Зінґер, вона з нами вперше.

Привіт, Марло.

У «Вище і По Той Бік» ми починаємо з гри «Впіймай-і-Скажи».

Група не зветься «Хворі на мозкових паразитів». Тут ніхто не говорить «паразити». Усім завжди стає ліпше. О, ці нові ліки. Кожен завжди щойно почав видужувати. Але все одно всіх перекошує від п’ятиденного головного болю. Жінка витирає мимовільні сльози. У кожного бейджик з іменем, і люди, котрих ти бачиш щовівторка впродовж року, підходять до тебе, з готовністю тиснуть руку і дивляться не на тебе, а на бейджик.

Навіть не віриться, що ми зустрілися.

Ніхто ніколи не скаже «паразит». Скажуть «агент».

Вони не кажуть «лікування». Кажуть «догляд».

У «Впіймай-і-Скажи» хтось розповість, що агент поширився в його спинному мозку, і через те раптово втратився контроль над лівою рукою. Агент, скаже хтось, висушив мозкову оболонку, тож мозок торкається внутрішнього боку черепа, і це викликає судоми.

Востаннє, коли я тут був, жінка на ім’я Хлоя оголосила єдину свою добру новину. Вона напівпіднялась на дерев’яних підруків’ях крісла і сказала, що більше не боїться смерті.

Сьогодні, після знайомства та «Впіймай-і-Скажи», незнайома дівчина з написом «Ґленда» на бейджику сказала, що вона сестра Хлої і що о другій ночі минулого вівторка Хлоя остаточно померла.

О, це б мало бути так солодко! Два роки Хлоя плакала на моїх руках під час обіймів, а зараз вона мертва, мертва і зарита в землю, мертва в урні, мавзолеї, колумбарії. Доказ того, що сьогодні ти мислиш і швендяєшся країною, а назавтра стаєш вистиглим добривом, поживою для хробаків. Це є захоплююче диво смерті, і наскільки би було солодко, якби не оця.

Марла.

О, і Марла знову дивиться на мене, виокремлюючи з-поміж усіх мозкових паразитів.

Шахрай.

Симулянтка.

Марла — симулянтка. Ти симулянт. Їхні пересмикування, судоми, падіння в нападах кашлю, коли міжніжжя їхніх джинсів стрімко темніє, — все це лише велика вистава.

І раптом керована медитація нікуди мене не приводить. За кожними з семи дверей палацу, за зеленими дверима, помаранчевими дверима — Марла. Сині двері — Марла стоїть і там. Шахрайка. Керована медитація, печера тварини, що уособлює мою силу. Моя — Марла. Закочує очі й курить свою цигарку. Шахрайка. Чорне волосся й пишні кармінові губи. Симулянтка. Губи з італійської темної диванної шкіри. Нема куди тікати.

Хлоя була справжньою.

Хлоя виглядала, мов скелет Джонні Мітчела, якби-то змусити його всміхатися й ходити на вечірку, максимально всім догоджаючи. Уяви, що цей скелет Хлої, розміром з комашку, несеться залами і галереями власних нутрощів о другій ночі. Її пульс реве сиреною, оголошуючи: приготуватися до смерті за десять, за дев’ять, за вісім секунд. Смерть настане за сім, шість…

Вночі Хлоя біжить лабіринтом своїх майже мертвих вен, і судини вибухають гарячою лімфою. Нерви плутаними дротами мережать тканини. Навколо неї гарячі білі перлини припухлих гнійників.

Загальне попередження: приготуватися до звільнення шлунку за десять, за дев’ять, вісім, сім.

Приготуватися до звільнення душі за десять, дев’ять, вісім.

Хлоя плентається по коліно в нирковій рідині — орган відмовив.

Смерть настане за п’ять.

П’ять, чотири.

Чотири.

Навколо неї виділення паразитів лишають графіті на її серці.

Чотири, три.