— Ну, ну, не пхенькай, нічого тобі, камрате, не станеться. Будеш жити до самої смерти. Куля перейшла, здається, через литки, але не зачепила костей.
— А, щоб на них пошесть! — стогнав воячина, проклинаючи москалів. — Ох, мої ноги, мої ноги…! — Вояк аж заплакав з люти і з болю.
— Не реви, не реви так, мов пастух, — втихомирював Швейк раненого. — Радше затисни зуби і спробуй заснути, то це принесе тобі полегшу. Зрештою, як будеш кричати, то готове ще бути нове нещастя. Можуть розпочати наново стрілянину. Але зажди, я перенесу тебе до тієї ями від ґранати, бо тут може впасти на тебе кусень муру. А тоді може з тобою бути амінь. А сам скочу, щоб роздобути дещо з харчів.
Переніс раненого вояка до ями і пішов на двірець. В канцелярії двірця не було нічого, тільки розбитий телефонічний апарат, але в пивниці знайшов Швейк кіш з великим плетеним бутлем. Баґнетом вилупав корок і понюхав, що криється в бутлі. Аж крикнув з радости:
— Герґот! Та це ж вино! Бігме вино! А воно як тут втрималося? Це справді щасливий трафунок.
Швейк налляв цілу їдунку вина і став пробувати його смак. За першим ковтком аж облизався. Вино було знамените. Приклав їдунку до губ і за хвилю випив вино до краплини.
— Тож то винце, винце, брате милий! Господь, видно, пам’ятає про нас. Але пити багацько вина натще, здається, не добре. Вперед добре було б дещо перегризти.
Виніс бутель з пивниці перед двірець, а відтак поліз до маґазину на розшуки. В маґазині було пусто, тільки в однім куті стояли якісь обсмалені скриньки. Швейк підійшов до тих скриньок, підважив баґнетом дощинку і занімів: у скриньці лежали російські м’ясні консерви. Швейк став негайно виймати їх і в плащі виносити перед двірець, де вже стояв бутель з вином. Відтак пішов до раненого, забрав наплічник і став у ньому зносити консерви до ями.
Ранений молодий камрат був увесь пообкладуваний коробками консерв, а коли Швейк притаскав останню посилку цих несподіваних скарбів, сказав з задоволенням до раненого:
— Ну, Богу дякувати. Назносив я тут харчів чимало, можемо тут навіть видержати облогу, москалі можуть нас поцілувати десь…
Відчинив кілька бляшанок і пішов з ними знов на двірець, де ще тлів вогонь. Загрів консерви і повернувся з ними до раненого. Сам став жадібно їсти м’ясиво і припрошувати до нього нещасного камрата.
— Їдж, хлопче! Москалі мають консерви, мов курятину. Аж шкода для них таких консерв. Повинні їх нам віддати добровільно.
Оба вояки стали харчувати з великим завзяттям, запиваючи консерви вином. Вино розгрівало кишки, а в душі викликало радість і надію. Від часу до часу ще вибухали ґранати і шрапнелі, але воякам здавалося, що це тільки музика грає в дні іменин найяснішого пана… Вже смеркалося, як Швейк весело підспівував:
— Ой, ой, ой, пощо йому того кріса, — сказав п’яним голосом ранений воячина… — Ой, від кріса болить, болить. А щоб їм ноги поломало, а щоб їх пошесть забрала, ой, ой, ой.
Рани відзивалися і боліли, дарма що вояк втихомирював біль знутра, заливаючись вином.
А тепер він знов нахилив бутля і налив собі в їдунку вина. Припав губами до їдунки і смоктав, як дитина молоко.
Біль у нього знов ущух і він за прикладом Швейка став і собі муркотати під носом якусь пісеньку.
Тим часом крісова стрілянина вже була вщухла. Противники відпочивали. Перестрілювалася з обох сторін тільки артилерія, марнуючи муніцію.
Таку хвилеву тишу на фронті описував австрійський генеральний штаб в ґазетах звичайно в такий спосіб:
Два дні і дві ночі перебував Швейк зі своїм раненим камратом у вирві від ґранати. Друга менша вирва служила їм за лятрину. Третього дня ворожа артилерія стала знов бомбардувати двірець, але раптом стріли затихли. Російський фронт перервали дальше на північ німецькі частини і москалі подалися знов на всьому фронті.
Коли ствердили, що противник справді вже втікає, переслідуваний свіжими військовими частинами, кількох старшин виїхали на побоєвище, щоб приглянутися картині смерти і знищення. На побоєвищі вешталися санітари.
Гурток старшин під’їхав під двірець, бо там кипіла найгостріша боротьба і біля двірця впало найбільше ґранат. Старшини позлазили з коней і заглядали до великих ям, виритих ґранатами. Нагло полковник Шредер зупинився, даючи знак, щоб старшини замовкли. З глибини землі доходив сумовитий, тихий спів:
— Що це, злий дух відзивається з-під землі, небіжчик, чи якийсь вар’ят? — сказав полковник Шредер, витягаючи револьвер.
Але в тій хвилині наче б виріс з-під землі вояк, моторним кроком підійшов з ями до старшин, зупинився перед ними за три кроки і голосив:
— Мельдую послушно, пане полковнику, що згідно з наказом я обсадив і держу залізничий двірець.
— Ви тримаєте двірець? Як це? Чейже двірець необсаджений, — сказав полковник розгублено.
У відповідь на це вояк знов сказав:
— Мельдую послушно, що двірець обсадив я в понеділок вночі, голодний і спрагнений і на цьому становищі я видержав аж до сьогодні, бо воякові не вільно покидати без наказу становища, а я, мельдую послушно, такого наказу від пана полковника не дістав. Мельдую послушно, що маю тут одного раненого і люльку з перестріленим цибухом.
— Чоловіче, чи ви з мого полку, — спитав крайньо здивований полковник. — З котрої ви компанії?
— Мельдую послушно, що я Швейк, ординарець 11-ї компанії, 91-го полку. А це, — тут Швейк показав пальцем на присутнього оберлейтенанта Лукаша, — є мій зверхник.