Пригоди бравого вояки Швейка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Про мандрівку душ я вже чув, — відізвався Швейк. — Мені свого часу теж забандюрилося, пробачте за слово, взятися до того самоосвічування, щоб не плентатися десь у хвості. І пішов я до читальні промислової спілки в Празі. Але тому, що я «на те свято надів стару лату» і виблискував голим задом, я так і не допхався до тієї самоосвіти. Мене туди не пустили, — «просимо, кажуть, вашу милість забиратися геть, поки цілі», — бо вони думали, що я прийшов їхні пальта красти. Тоді вже я по-святковому напіжонився і пішов до музейної бібліотеки^{6}. Там ми з одним товаришем дістали книжку про перевтілення душ. Я вичитав у цій книжці, що один індійський цісар, коли стріпнув ногами, перетворився в свиню, а коли цю свиню закололи, він перемістився у мавпу, з мавпи — у борсука, а з борсука нарешті став міністром. Потім у армії я переконався, що в цьому мусить бути трохи правди, бо хто тільки мав якусь зірку на комірі, називав солдатів або морськими свиньми, або взагалі якимось іншим звірячим назвиськом. Отже, згідно з цим можна думати, що тисячі років тому ці прості солдати були якимись великими полководцями. Але на війні така мандрівка душ незвичайно дурна річ. Казна-скільки перемін зробить людина, перш ніж стане, скажімо, наприклад, телефоністом, кухарем або піхотинцем. І раптом його розірве граната, а душа його переселиться в якусь артилерійську кобилу. Але і тут місця ще не зогріє, як у батарею, коли вона займає якийсь горбок, знов лупне снаряд і заб’є цю кобилу, в яку втілилась душа небіжчика. Тепер душа миттю переселяється у якусь обозну корову, з якої зроблять ґуляш для вояків, і душа з цієї корови зараз же перелізе в телефоніста, а з телефоніста…

— Я дивуюся, — сказав телефоніст Ходоунський, явно ображений, — чому саме я повинен служити мішенню для дурних жартів.

— А той Ходоунський, що має приватну детективну контору з всевидячим оком святої трійці, це, бува, не ваш родич? — невинно спитав Швейк. — Я дуже люблю приватних детективів. Мені свого часу довелося служити в армії з одним приватним детективом на прізвище Штендлер. У нього була якась шпичаста голова, і наш фельдфебель завжди говорив, що за двадцять років він бачив багато шпичастих військових голів, але така навіть і уві сні не могла йому привидітися. «Слухайте, Штендлере, — завжди говорив фельдфебель. — Якщо б цього року не було маневрів, то ота ваша шпичаста голова навіть і для армії була б зовсім непридатна, але тепер, коли прийдемо в околиці, де не буде жодного кращого орієнтира, артилерія принаймні буде пристрілюватися на ваш ґудзь». Ну, і поварив же він із бідолахи воду. Іноді на марші посилав його на п’ятсот кроків вперед, а потім командував: «Напрям — шпичаста голова». Взагалі тому панові Штендлеру і як приватному детективу страшенно не щастило. Бувало, частенько у кантині розповідав нам, які йому часом траплялися заморочливі справи. Прибігає, скажімо, до нього ошелешений клієнт і доручає вислідити, чи його дружина з кимось там не знюхалася. А якщо вже знюхалася, то з ким знюхалася, де і як знюхалася. Або навпаки, якась там ревнива баба захотіла вислідити, з ким її чоловік шляється, щоб мати підстави зчинити йому дома ще більший, ніж звичайно, шкандаль. Той Штендлер був людиною освіченою, про порушення подружньої вірності говорив тільки вишуканими словами і завжди мало не плакав, коли розповідав нам, як клієнти вимагали від нього, щоб він зловив «її» або «його» на гарячому. Хтось інший, може б, і радів, накривши таку парочку in flagranti[8]. Йому б і очі вилазили від такого видовища, але пан Штендлер, як він оповідав, ходив потім сам як прибитий.

Він завжди говорив у дуже вишуканому тоні, що не міг вже навіть і дивитися на ту свинську розпусту, а нам бувало від тих його розповідей про всякі пози, в яких він не раз застукував парочки, аж слина з губи текла, як тому псові, коли повз нього несуть варену шинку. Не пускають нас, бува, з казарми, ось він нас і розважає. «От так я, — казав, — бачив ту і ту панійку з тим і тим добродієм…» І адреси нам давав. Але при тому ніколи його не опускав смуток. «Скільки я, — скаржився він, — діставав бувало по пиці від обох партнерів; а все ж таки це мене гризло менше, ніж те, що я брав хабарі. Одного такого хабара я не забуду й до смерті. Він голий, вона гола. Було це в готелі, ідіоти навіть дверей не замкнули. На дивані не вмістилися, бо обоє були нівроку гладючі, то й кохалися на килимі, як кошенята. А килим був такий затоптаний, запорошений і увесь в недопалках. Тільки-но я в двері, — попав у саму патоку, — обоє зірвалися, він став напроти мене, тримаючи руку, як фіґовий листок. А вона обернулася спиною, і я побачив на шкірі відбиток візерунка килима, а до хребта приліпився недопалок з папіроси. «Пробачте, — кажу, — пане Земеку, я приватний детектив Штендлер з контори Ходоунського, і мій службовий обов’язок зловити вас, на підставі доносу вашої дружини, на гарячому. Ця дама, з якою ви тут маєте недозволені зносини, — пані Ґротова». Я ніколи в житті не бачив такого спокійного громадянина. «Дозвольте, — сказав, немовби це само собою розумілося, — я одягнуся. Тут винна лише моя дружина. Вона безпідставними ревнощами штовхає мене на недозволені стосунки, ображаючи мене як чоловіка безпідставними підозрами, наклепами і ницим недовір’ям. Звичайно, якщо немає жодного сумніву, що цю ганьбу неможливо затаїти… Де ж мої підштанки? — запитав він спокійно. — На ліжку. — Натягаючи кальсони, він пояснював далі: — Отже, якщо ганьби решетом не закрити, як то кажуть, то тоді розлучення. Але цим плями не змиєш. Взагалі розлучення справа дуже серйозна, — говорив він, одягаючись. — Найкраще, коли дружина озброїться терпінням і не дасть приводу для загального обурення. А врешті, робіть як хочете, я вас тут залишаю з вельможною панею сам на сам». Пані Ґротова за той час влізла на ліжко, а пан Земек потиснув мені руку і вийшов». Я вже добре не пам’ятаю, що нам далі розповідав пан Штендлер. Але він вів з тією панею, що лежала на ліжку, дуже інтеліґентну розмову, мовляв, подружнє життя не завжди веде просто до брами щастя і обопільний обов’язок подружжя — приборкати хтивість, очистити і одушевити свою плоть. «При цьому, — розповідав пан Штендлер, — я поволі почав роздягатися, а коли вже був роздягнений, то зовсім одурів і зробився як дикий олень під час тічки, до кімнати ввійшов мій добрий знайомий Стах, теж приватний детектив, з підприємства нашого конкурента, пана Шторна, куди в свою чергу звернувся пан Ґрот у справі своєї дружини, яка нібито теж із кимось плутається. Цей Стах тільки промовив: «Ага, пан Штендлер з панею Ґротовою. Вітаю!» Тихо зачинив за собою двері і вийшов. «Тепер уже все одно, — сказала пані Ґротова, — нема чого так квапитися з одяганням, та й біля мене місця досить». «Мені, вельможна пані, справді йдеться про місце», — відповів я, сам не розуміючи, що кажу. Пам’ятаю тільки, я щось розводився про те, що коли між чоловіком і жінкою завелися чвари, це позначається також і на вихованні дітей». Далі він розповів нам, як швидко одягся, як дременув і як вирішив зараз же розповісти про все своєму шефові, пану Ходоунському. Але спочатку зайшов підкріпитися, та коли повернувся до контори, по ньому вже відзвонили, бо поки він підкріплювався, туди з наказу шефа пана Штерна зайшов той Стах і дав пану Ходоунському по колінах звісткою, якого, мовляв, той має аґента в своїй приватній детективній конторі. А Ходоунський нічого кращого не придумав, як швиденько послати за дружиною пана Штендлера, хай вона розправиться з ним сама, як належить поквитатися з чоловіком, якого послали для виконання службових доручень, а співробітник з контори конкурента переловлює його «in flagranti». «З того часу, — завжди казав пан Штендлер, коли згадував цю історію, — моя голова стала ще більше шпичастою».

— Отже, граємо у п’ять-десять?

Поїзд зупинився на станції Мошон. Уже смеркалося, і з вагонів нікого не випустили.

Коли рушили, з одного вагону пролунав гучний спів, немовби співак прагнув заглушити своїм ревом гуркіт коліс. Якийсь солдат з Кашперських гір в побожному настрої не своїм голосом оспівував тиху ніч, яка спадала на угорські рівнини:

— Halt Маul, du Elender![10], — перервав хтось сентиментального співака, і той одразу ж замовк. Його відтягнули од вікна.

Але працьовиті руки не відпочивали аж до ранку. Як і в інших вагонах при світлі свічок, так і тут при світлі невеличкої гасової лампи, підвішеної на стіні, грали в «чапари». Швейк, коли хтось провалювався при «рабуванні»[11], заявляв, що це все ж таки найсправедливіша гра, бо кожен може виміняти собі стільки, скільки схоче.

— При грі в «чапари», — пояснював Швейк, — примусово «рабують» лише туза або сімку, але зате гравець, в разі потреби, має право зразу здатися. Інші карти рабувати не обов’язково. Це вже можеш робити на свій страх і ризик.

— Граємо в «здоров’ячко», — запропонував Ванєк, і всі погодилися.

— Червова сімка, — оголосив Швейк, знімаючи карти. — Кожен по п’ятачку, і роздавати по чотири карти. Швидше. Бодай хоч трохи пограємо.

На всіх обличчях відбивалося таке вдоволення, немовби не було жодної війни і вони їхали не в поїзді, який віз їх на фронт на великі криваві битви і різанину, а сиділи в якійсь празькій кав’ярні біля картярських столиків.

Після однієї партії Швейк сказав:

— Я ризикнув грати, не маючи в руках нічого путнього, я не думав, що, міняючи всі чотири карти, дістану туза. Куди ви прете з королем? Я вашого короля — по вусах без апеляції.

В той час як тут короля били тузом, далеко на фронті королі побивали один одного своїми підданими.

В штабному вагоні, де сиділи офіцери маршового батальйону, з самого початку відправки панувала дивна тиша. Більшість офіцерів заглибилися в читання невеликої книжки в полотняній оправі з написом: «Die Sünden der Väter. Novelle von Ludwig Ganghofer»[12]. І всі одночасно читали сторінку 161. Командир батальйону капітан Заґнер стояв біля вікна і тримав цю саму книжку, також розгорнену на сторінці 161.

Він дивився на краєвид і розмірковував, як би це найзрозуміліше пояснити усім, що треба робити з тією книжкою. Все це було суворо секретно.

А офіцери тим часом роздумували над тим, що полковник Шредер таки зовсім з’їхав з глузду. Він вже давно був трохи «того», але ніхто не передбачав, що його так нагло візьме. Перед відходом поїзда Шредер наказав скликати офіцерів на останню нараду, де і повідомив їх, що кожен одержить по одній книжці «Die Sünden der Väter» Людвіґа Ґанґгофера^{7} і що ці книжки він уже наказав відправити до батальйонної канцелярії.

— Панове, — промовив полковник надзвичайно таємничим тоном, — ніколи не забувайте сторінки 161.

І от, заглибившись у зміст цієї сторінки, вони зовсім нічого не добрали. На цій сторінці якась Марта підійшла до письмового столу, взяла звідтіля якусь роль і вголос розмірковувала, що глядачі мусять співчувати героєві. Потім на цій же сторінці з’явився якийсь Альберт. Він безперервно жартував, намагався говорити дотепно, але без зв’язку з попередньою невідомою дією це звучало так по-дурному, що надпоручник Лукаш від люті аж перекусив мундштук.

— Збожеволів дідок, — думали всі. — Йому вже кінець. Тепер його переведуть у військове міністерство.

Ґрунтовно обміркувавши все, капітан Заґнер відійшов од вікна. Великого педагогічного таланту він не мав і тому витратив багато часу, поки склав план доповіді про значення сто шістдесят першої сторінки.

Починаючи промову, він звернувся до офіцерів зі словами: «Meine Herren»[13], як це робив дідуган полковник, хоч раніше, до від’їзду, говорив їм «Kameraden»[14]. — Also, meine Herren, — і Заґнер почав доповідати, що вчора ввечері одержав від полковника інструкцію щодо сторінки 161 в книжці «Die Sünden der Väter» Людвіґа Ґанґгофера. — Also, meine Herren, — продовжував він урочисто, — перед нами зовсім секретна інформація щодо нової системи шифрування польових депеш.

Кадет Біґлер витягнув блокнот і олівець і промовив надзвичайно запобігливим тоном:

— Я готовий, пане капітане!

Всі глянули на цього дурня, ретельність якого у волонтерській школі межувала з ідіотизмом. В армію він пішов добровільно і при першій нагоді, коли командир школи однорічників знайомився із сімейним станом своїх слухачів, доповів, що його предки писалися у минулому Бюґлер фон Льойтгольд і на їхньому гербі було зображення крила чорногуза з риб’ячим хвостом.

З того часу це і прилипло до кадета як назвисько — «Чорногузове крило з риб’ячим хвостом». Біґлер з самого початку був усім антипатичний, і на кожному кроці з нього глумилися, тим більш, що той герб аж ніяк не гармоніював зі скромною професією його батька, який чесно торгував заячими і кролячими шкурами. Біґлера люто висміювали, хоч цей романтичний ентузіаст сумлінно намагався перетравити всю військову науку і вибитися на перше місце своєю наполегливістю. Він не тільки зубрив те, що вимагалось за програмою, а чим далі, тим більш забивав собі голову вивченням праць про воєнне мистецтво та історію воєн.

Він завжди заводив про це розмову, поки йому не втирали носа і не садовили на своє місце. В колі офіцерів він прирівнював себе до вищих військових чинів.

— Sie, Kadett[15], — сказав капітан Заґнер. — Поки я не дозволю вам говорити — мовчіть. Вас ніхто ні про що не питає. Ви просто на диво мудрий вояка. Я вам подаю зовсім секретні інформації, а ви записуєте їх у свій блокнот. Якщо загубите його, вас чекає польовий суд.

[8] На гарячому (лат.).

[10] Заткни пельку, йолопе! (нім.).

[11] Рабувати — значить брати козирну карту, покладену під колоду після роздачі карт всім картярам. Хто «рабував», був зобов’язаний зробити повну кількість взяток.

[12] Гріхи батьків. Роман Людвіґа Ґанґгофера (нім.).

[13] Мої панове (нім.).

[14] Товариші (нім.).

[15] Ви, кадете (нім.).