Українські народні казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ага, шукай дурніших за себе — не дам тобі відкусити руку! — і вівчар свиснув батіжком: — Виплюни!

Змій виплюнув кришталевий ключик.

— Бери й відчиняй! — наказав Оферма.

— Відчини ти сам! — відповів змій з такою злобою, що з пащі зі словами вирвався сніп вогню.

Легінь відтяв змієві й шосту голову. Потім узяв ключик і відімкнув двері. Як увійшов — очам не повірив: довкола все блищало, аж сміялося. Оферма сів за стіл, почув себе господарем. Закортіло навіть запалити. Взяв зі столу пушку-табакерку й одкрив її. Звідти знову вискочив якийсь кудлатий псисько й запитав людським голосом:

— Чого треба, господарю?

— Подай мені люльку, аби-м собі посидів, бо зроду не бачив отакого дива. Приведи й коня, аби я міг об’їхати дім…

Не встиг Оферма й раз пакнути з люльки, як перед вікнами вже став кришталевий кінь з кришталевим сідлом. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня.

— Як ти хочеш їхати — понад хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.,

— Понад землею, аби видно все, що е довкола дому.

Оферма вівкав від утіхи — так йому подобався кришталевий дім. Вони їхали два роки. Вернулися на подвір’я і кінь спитав:

— Поїдемо далі?

— Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королівські вівці.

Оферма знову побіг на галявину — а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окотилися.

Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні заплескала:

— Тату, ади, вівчар повертається з нашою отарою.

— Не кажи, його вже давно з’їв середущий змій! — відповів король.

— То Оферма, тату!

Король вибрався аж на комин палацу. Дивився, придивлявся і раптом загорлав:

— Знову той лайдак іде на мою голову. Та як недорахуюся хоч однієї вівці — тут йому кінецьі

А Оферма йшов собі веселий, моргав найменшій королівні, яка сіла на вікно й сміялася до нього.

Король навіть не рахував вівці — так їх було багато. Став надутий, як сова. А Оферма каже:

— Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?

— Не криши петрушку, бо риба ще в ріці,— сердився король. — Найстарший змій має тебе роздерти… Аби-сь знав! Завтра знову виганяй отару.

Уранці Оферма сунув у торбину хліба і цибулі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава.

Легінь з’їв кавалок хліба із цибулею й ліг під дубом спати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.

— Е-е, спати не можна, бо сюди летить найстарший змій, — подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.

Справді, на галявину налетів старий дванадцятиголоний змій. Сипав довкола себе такий страшний вогонь, що дерева і трави горіли. Уздрів Оферму й заревів:

— Нащо талабуєш тут мою траву?

— Бо мені так хочеться, — відповів Оферма.