Аж біжить лисичка.
— Бач, — каже, — реве, хоче ще злякати! От я тебе утоплю!
Ухватила її за мотузочку, почепила на шию і подалась до річки. Стала тиковку топити, а та набирається води та булькотить.
— Іч, — каже, — ще і проситься! І не просись, бо не пущу!
От як тиковка вже набралась води та й лисичку тягне у воду.
— Бач, яка, — каже. — То просилась, а це шуткує. Пусти-бо!
Насилу вона вирвалась.
От біжить, аж лежить на дорозі скрипка та на вітрі і гуде потихеньку.
— Бач, — каже лисичка, — ангельський голосочок, так чортова думка.
Та й обмина її.
Біжить далі; аж чоловік капкани розставив.
— Бач, — каже, — які хитрощі-мудрощі! Хіба вже на їх і сісти не можна.
Тільки сіла, а капкан її за хвіст.
— Бач, яке, — каже, — ще й держе!
Аж ось до тих капканів і хазяїн іде.
— Дивись, ще, може, і бить буде!
А той чоловік узяв її та й забрав.
ЯК ЗАЄЦЬ ОШУКАВ ВЕДМЕДЯ
Був собі в одному лісі ведмідь. Та такий дужий та лютий!.. Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибає.
Ліс був великий, і звірини в ньому багато, та проте страх пішов на всіх. Адже так і року не мине, а в цілому лісі душі живої не залишиться, коли бурмило буде так господарювати.
Рада в раду, присудили звірі вислати до ведмедя посланців і сказати йому: «Вельможний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його з’їв».
Вислухав ведмідь тієї мови та й каже:
— Добре! Але пам’ятайте собі: як мене хоч одного дня одурите, то я вас усіх пороздираю!
Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки: на кого впав, той і мусив іти до ведмедя…
Одного дня випав жеребок на зайця.
Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!.. Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випросив собі годинку часу, щоб із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку знайшов, поки всю свою сім’ю скликав, поки попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть з полудня звернуло.
Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу.
Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози витирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока.
Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселішав і аж підскочив з радості. В його голові з’явилася щаслива думка: якби це йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного ведмедя.
І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої гаври.