Українські народні казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— От, старий, які ми тепер багаті,— каже баба, — але того мало, треба ще, щоб усі люди нас боялися, бо ми ж багачі. Піди до липки, попроси, нехай поробить так, щоб нас усі люди боялись.

Пішов дід до липки, попрохав дід липку, щоб так зробила.

— Добре, — каже липка, — іди додому.

Прийшов дід додому, а там у них повно війська та поліції, і все їх охороняють. Але старій і цього мало.

— Що ж, — каже вона, — старий, треба ще, щоб усі люди в селі були нашими батраками, бо чого ж нам більше хотіти — все вже у нас є.

Пішов дід до липки та й просить, щоб зробила вона так. Довго мовчала липка. А потім каже:

— Іди додому, зроблю ще вам останнє.

Приходить дід додому, аж глядь: нічого нема, стоїть та сама стара хата і баба коло неї.

Так покарала липка за те, що ненажерлива баба хотіла всіх людей батраками поробити.

ХЛІБ І ЗОЛОТО

Пекли в пекарні хліб. Одна паляниця схопилася і покотилася дорогою. Прикотилася до воріт одного пана. Почала у двері стукати й говорити:

— Прийміть мене до себе! Усе будете ситі!..

— У нас і калачів досить! — каже пан.

Хлібина покотилася далі. Докотилася вона на край села, до хати бідняка. Надворі бавилися діти. Побачили її, вхопили в обійми і радо занесли до хижі. Тут же діти почали краяти ножем та їсти. З’їли майже всю, залишився тільки окраєць. А з окрайця виросла нова хлібина. І так у хаті бідного був хліб, і не було більше голоду.

Одного разу з високої гори відірвалося золото. Покотилося золото й зупинилося перед хатою бідняка. Стукав у двері й просить, щоб його прийняли. Вийшов бідняк, подивився й каже:

— У нас тепер є що їсти, нам тебе не треба… Покотилося золото далі й зупинилося перед палацом. З того часу діти пана почали погано вчитися в школі, панська земля перестала родити, худобина множитися, а слуга що не робив — усе було погано.

Не стало в пана хліба. Як не шкодував, а взяв кусень золота і поніс до бідняка, щоб поміняти на хліб. Бідняк не взяв золота, але відрізав половину хлібини панові, половину залишив собі. З окрайця у бідняка виросла нова хлібина. З окрайця у пана хлібина не виросла…

БІДНИЙ ГУЦУЛ І СТАРИЙ ОПРИШОК

Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього упала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана й каже:

— Адіть, паночку, моя біда без дощу росте — ноги як чужі. Дайте мені якусь іншу службу, аби міг на всидячки робити.

Та пан засміявся:

— У мене в кому пір’я дерти. Шукай собі іншого газду.

— Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди на сіяв — я не годен до них доповзти.

Дідич його вигнав.

Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п’ятеро дітей, а хліба — ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав, — псові рідний брат.

Дьорко покликав старшого хлопчину:

— Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана — може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.

Хлопчик набрав яблук і — до панської садиби. А дідич саме шпацирував з гостями на подвір’ї. Василько поклонився:

— Адіть, ненько послали вам, пане, малий подарунок.

Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав: