З лісу й цього разу над’їхав Ольдеквіт.
— Добридень! — каже. — Що гризете досі бідну землю?
— А що маємо робити? Мусимо працювати, аби втримати грішну душу в тілі. А де наша Ганнуся? Чому так довго не вертається додому?
— Я вже не раз хотів її привезти, але Марійка не пускає. Каже, що їй буде сумно без сестрички. Ганнуся трохи заслабла й просила, аби Василинка приїхала в гості хоча б на три дні. Потім разом повернуться додому.
— Я поїду, тату. Ненадовго, лише на три дні. Пустіть мене.
— То їдь, але вертайся за три дні.
— Добре, тату.
Василинка сіла собі в бричку, й коні рушили. Спочатку, як всі люди, їхали дорогою. Потім бричка піднялася вгору і полетіла, наче птах. Довго неслася у повітрі, доки прилетіла до кам’яного замку, що стояв на горі. Величезна брама перед нею отворилася сама.
Василинка скочила з брички, думаючи, що сестри вийдуть зустрічати. Але ніхто її не зустрів. Здавалося, у замку не було живої душі. На даху тільки каркали ворони.
Василинка напудилася.
— Де мої сестри?
А Ольдеквіт гейби крізь землю провалився разом з бричкою й кіньми.
Дівчина почала бігати похмурими коридорами, заглядала у темні кімнати.
— Марійко! Ганнусю!
Ніхто не озивався.
Сіла собі на холодний камінь і ревно заплакала. Довго текли з очей гарячі сльози. Нараз перед нею з’явилася бабка, стара-престара.
— Чого ти плачеш, дівчино?
— Як мені не плакати, коли Ольдеквіт привіз мене до сестер, а їх ніде не видно. Він кудись утік, а я лишилася сама на студенім камені. Що маю робити?
— Сестер своїх не скоро побачиш. Ольдеквіт — великий кат. Він їх мучить у чорних пивницях. І тебе таке чекає.
— Ні, бабко, я втечу!
— Звідси ніхто не втече, бо залізна брама під золотим ключем.
— То що мені порадите, бабко?
Стара дала їй тонкий поясок.
— Запережись і будь смирною перед Ольдеквітом. Коли скаже, аби ти стала його жінкою, засунь ліву руку під поясок і дай свою згоду. Говори, що ти кохаєш його дужче, ніж свого тата й сестер. Запам’ятай добре: роби все, тримаючи ліву руку під пояском. Він має чарівну силу. Це — пояс добра.
— Дякую вам, бабусенько, — сказала Василинка.
Бабка зникла так, ніби її й не було.
Дівчина заперезалася чарівним пояском і стала чекати свого ворога.
Увечері вернувся Ольдеквіт. Одразу каже Василині:
— Будь моєю жінкою!
Дівчина засунула ліву руку під поясок і ласкаво йому відповіла: