Подорож до Ельдорадо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ходімо. Приймете душ, чого-небудь прохолодного вип’ємо.

Тау подякував і зауважив:

— Чекайте. Дайте розібратися, чим оце ви зайняті, що це ви таке замислили… — Він повів очима по чималій площі, в центрі якої вони стояли.

З усього видно було, що тут неабияк потрудилися. Величезні купи золотих самородків височіли по краях площі, піщаний ґрунт подрібнено, розрівняно. По краях площі стриміли височенькі кілки, на які Туканів син натягував золотий дріт. Трохи менша ділянка землі, що прилягала до лісу, буйно зеленіла. Вона вже обнесена високою дротяною загорожею.

Тукан не без гордості оглядав плоди своїх діянь, тер п’ятірнею міцні, порослі чорним кучерявим волоссям груди, на яких виразно червоніли три глибокі видовжені сліди. Тау глянув на них, у пам’яті враз спливли події далеких-далеких днів.

— Стривай, штурмане, а як ми назвали ту планету, де тобі по грудях оте чудовисько пройшлося пазурами? Планетою Трипалих драконів, чи не так?

— Ти розумієш, капітане, після останньої регенерації я не те що назв планет, а й багато чого іншого не пригадаю. Інколи здається, нічого такого й не було: ні польотів, ні тривог, ні прощань, ні зустрічей. Ніби наснилося тільки… — Він, очевидно, не мав особливого бажання напружувати пам’ять. Йому не терпілося дати пояснення щодо нинішніх справ. — Як бачиш, хазяйнуємо потроху. А чого ж гуляти землі?

— А що ви на ній будете робити? — здвигнула плечима Міс-і-Сіпі.

— О добродійко Міс-і-Сіпі, — широко усміхнувся Тукан. — На землі багато чого можна зробити. Ходімо, Марто, покажемо їм.

Тукани повели гостей на обгороджену ділянку. Вони тягнули їх від дерева до дерева, просили скуштувати то персика, то апельсина, то сливок, то грушок… На удобреній землі пишно розрослися кущі помідорів, обтяжені добірними червоними плодами. Ціла система поливу розбризкувала із золотих трубок віялами прісну воду.

Тау і Міс-і-Сіпі куштували, хвалили, та капітан врешті не втримався:

— Тукане, все це чудово, але ж з плантацій привозять не гірші овочі, фрукти. І все ж, як би ти не старався, такого асортименту не матимеш.

— Е-е-е, — задоволено усміхнувся Тукан, — то ж з плантацій, а це своє, вирощене своїми руками! Вловлюєш, капітане, різницю?

— Щось не дуже вловлюю, не дуже. Скажи, а навіщо ця огорожа?

— Ти розумієш, капітане, дикі кози з лісу унадилися, геть витолочували все. Глянь, оцей дріт з шпичаками запозичив з телепередач того світу, з фільму про війну. Тепер і козеня не пролізе. Дотепно придумано, чи не так? З водою, правда, довелося поморочитися. Від лісової мережі проклав до себе спеціальну потовщену трубу, тиску спочатку не вистачало, одне слово, не ладилося. Тепер потягну водопровід далі, на ту ділянку. Справ по горло. Ледве встигаємо. Син після роботи, правда, допомагає, але щось не дуже охоче. Доводиться нам удвох з старою потіти, — він лагідно поплескав Марту по спині.

— Добродію Тукане, а куди ж ви подінете усе це добро? — перепитала Міс-і-Сіпі. — Для вашої родини забагато.

— Родину ми з Мартою охоче збільшили б, але ж ця ваша постанова, добродійко Міс-і-Сіпі… — усміхнувся Тукан. — Ви, як член Ради, запропонували б переглянути її. А добро не пропаде. Навідуйте нас, пригощайтесь.

— Дякую, дякую, добродію, але ж нам до платформи набагато ближче. Контейнер — на мотокар, і за три хвилини вдома.

Марта і собі встряла в розмову, зауваживши, що збут продукції — то не їхній клопіт. Хай навіть сама Рада десятьох засідає з цього приводу. Їхня справа — виростити. Потому спохопилася:

— Може, ми все ж погомонимо в приміщенні?

Тау подякував. Вони ще хочуть заглянути на космодром, а сонце вже низенько. Чи Тукан не пристане до них? Ні, Тукан вибачається, але сонце вже справді низенько, не припікає, якраз найзручніший для роботи час. А що взагалі робити на тому кладовищі, на космодромі?

На тому й розпрощалися. Тау і Міс-і-Сіпі якийсь час йшли мовчки. Потому дружина перепитала: «Чому ж ти і словом не обмовився про мету візиту?» В її запитанні звучала іронія, і Тау тільки усміхнувся винувато у відповідь. Тукана космос справді вже не бентежив.

Таке відчуття ще ніколи не мучило його. Він фізично відчував, як давить на нього двадцятиметрова товща води, як з усіх боків чатують замкненість, межа, бар’єр.

Ось уже кілька днів у нього ні до чого не лежать руки. Думки, як загнані, спантеличені хорти, тицяються то туди, то сюди, а ніяк не знайдуть виходу із хащів, вирощених ними ж. Час тягнеться неймовірно, до болю у вухах повільно, як у кабіні космічного корабля.

Знову ковтнути одну-дві пігулки часу, «з’їсти час»? О, то велика спокуса… Відразу похитнуться, поляжуть у голові хащі безвиході, і свинець важких дум не обважнюватиме тіло. І час полетить стрілою. Стрілою! А потім? А потім треба буде знову ковтати підступні пігулки. І знову, і знову. Бо ти не космонавт, якого чекає рятівна твердь. Ти на землі. І який же біль, яка розпука, яке спустошення заполонюють душу, коли дія пігулок кінчається, коли повертаєшся з марень до дійсності і пересвідчуєшся, що ти не обігнав часу, ти тільки марив. І нічого насправді не змінилося. Нічого…

Ген сперся на лікоть і розплющив очі. Стіна домашнього кабінету, що відгороджувала його від води, була прозора. Потужне проміння прожекторів, встановлених зовні, пронизувало придонний шар води на кільканадцять десятків метрів. Дикі і культивовані різнокольорові водорості густо звивалися, райдужно виблискували в промінні. Поміж ними снувала зграйками риба. Ось збоку виплив дельфін, припав носом до стіни і з цікавістю глянув на Гена. Той відвернувся. Задня стінка являла собою дзеркально відшліфований золотий щит. І на ньому Ген зустрівся очима з дельфіном, за яким хвилями переливалися водорості.

Так, творці підводного житла добре зважили все. І прозора, і дзеркальна стіни, і освітлення мали створювати враження вільності, простору. І вони створювали цю гарну ілюзію. Але тепер чари тієї ілюзії виявилися безсилими. Ген не міг бачити себе, своє відображення. Воно дратувало його. Перед внутрішнім зором ще зриміше поставав той Ген, другий Ген, його тепер уже мертва копія.

Ген надів окуляри для читання мікрокниг, взяв з полички новий роман Синапса. Намагався заглибитися в текст, аби відігнати моторошну тінь двійника. Мабуть, за інших обставин це вдалося б йому, та зараз свідомість мимоволі роздвоювалася.

Приглушено загув радіотелефон. Він вийняв його з кишені шортів, натис на невеличкий зелений ґудзик.

— Доктор Ген? Ви слухаєте мене?