— Ану, заголіть руки.
— Для чого?
— Хочу глянути на ваші виколки.
— Я без татуїровки.
— Першого такого моряка бачу. Мабуть, ви офіцер?
— Ви не помилились, Єво, — збрехав Сідалковський і додав: — Перший помічник мічмана.
У Єви очі зробилися глибокими й голубими. Сідалковський глянув на них, і йому здалось, що в них міг потонути легіон її прихильників. Єва роздяглась і підставила свою й без того напівшоколадну фігуру сонцю і теплим дніпровським вітрам. Купальник її схожий був на фіговий листочок.
— Єво, ви гарна, — мовив Сідалковський, а подумки додав: «Коли мовчите». — Ви гарна, як…
— Як хто? — підвелася на ліктях Єва.
— Як швейна машина «Зінгер» у моєї мами.
Єва вдячно посміхнулася.
— А ваші очі, як оази…
— Як що?
— Як оази.
— А-а, це ми ще в школі проходили, — Єва зачерпнула рукою води. — Здається, по географії… Правильно?
— Правильно, — підтвердив Сідалковський, ритмічно й нехотя загрібаючи веслами. — Я — Сідалковський, Єво.
— Знаю, — розморено кивнула вона, навіть не розплющуючи своїх голубих очей, в яких міг би втопитися й Сідалковський, якби Єва їх відкрила.
— Звідки ви знаєте?
— Я ж сама вас так назвала.
— Але я справді Сідалковський з «Фіндіпошу».
Єва одночасно розкрила пухкенького ротика й голубі, як у серпні небеса, очі.
— Я працюю разом з вашим Адамом.
Єва мовчала, як риба, викинута на берег. Губи-вишні зморщилися, наче враз перестигли.
— Ніколи б не подумала, — розтулилась вишня і показала два разки гарних зубів.
«Зуби — як клавіатура на піаніно чернігівського виробництва», — подумав він.
— Я вас уявляла старим і противним дідуганом. Як ви могли придумати: посилати за мною діда Бубона.
— А ви хотіли, щоб за вами слідкував я?
— Хоча б!
— Що я й роблю.
— Ви мене вбили, Сідалковський. Отже, ви за мною стежите? А все те, значить, було не справжнє: і плащ, і компліменти, і ваші почуття?