Семирозум: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та вже якось буде. Не гірше, ніж тут, на Землі.

— Ще ж чи долетиш…

— Завтра не долечу, так позавтра.

— Диви, який певний себе.

— Таки певний. Бо іншого ходу для людей не бачу.

— Ну-ну, давай, — поблажливо мовив Денис, приховуючи свою розгубленість: а таки полетить, бісів син! — Я тільки радий буду, якщо живий вернешся… — І обережно додав: — Тільки ж як воно з коровами буде, коли всі полетимо?

— Та вже ж відомо як, — кепкує Семирозум: — Тобі залишимо. Пастимеш у лісі і до свого бугая водитимеш за п'ять ковшів жита…

— Глузуєш, а я прийшов, як сусід до сусіда, ми ж свої люди: коли що, коли й справді — усім хутором на Місяць; то мо, продати загодя бугая? Чи як?..

Колеса беззвучно котяться по ще м'якуватій дорозі, глухо гупають копита коней, а мимо пливуть чорні, прорізані рудуватими плямами рівчаків та долин поля.

Але Філарет, хоч і косить очима на узбіччя, не бачить полів: думає свою невеселу, чорну думу.

Іван лежить горілиць, поклавши руки на костури, дивиться в синє небо, прислухається до жайворонків — чотири роки минуло, як пішов на фронт. Здавалося б, жайворонки усюди однакі, та ніде так гарно не співають вони, як у ріднім краї…

Гарно…

А між тим розмова не переривалася: від самого міста. Говорили коротко, скупо, по декілька слів на версту, але говорили. Чого не могли чи не хотіли висловити словами, виливали в мовчанку. Од того тиша була тільки видимим перемир'ям, поступом до нового штурму.

— Так що ж воно в світі білому діється? — вичавлює з себе Філарет.

— Ре-во-лю-ція, — розтягуючи склади, з явним задоволенням проказує Іван.

— Це ж як?

— А так: хто був нічим, той стане всім.

Філарет примовкає, мізкує собі, що б то могло значити. По довгій мовчанці наважується зійти з ковзького. Питає доброзичливим тоном:

— Так за що братись думаєш?

— Робота знайдеться.

— Збираюся олійню завести. Підеш до мене? Якраз по здоров'ю робота.

— Та, мабуть, ні.

— То чому ж?

— Часу не матиму олію чавити.

— Куди ж свій час тепер подінеш?

— Життя нове треба на ноги ставити.

— Яке ж воно, те нове життя? — посміхається глузливо й водночас наполохано Філарет.

— А таке, щоб по правді: ні багатих, ні бідних.

Знову мовчать. Жайворонок зависає над самісінькою підводою і аж захлинається піснею. На косогорі пахне розіпріла земля.

— Хто ж це придумав її, ту правду?