Катастрофа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Загатний спітнів од думки, що Хаблак може не послухати, піти з редакції, і все розвалиться, і він знову лишиться наодинці зі своєю новелою, так нікому нічого й не довівши.

— Підтримайте колектив, товаришу Хаблак, відмежовуватись неетично, — авторитетно проказав Гуляйвітер. У його пристрасній мисливській натурі теж починало бродити.

Хаблак опустився на стілець.

— Попереджаю, граю тільки білими. — Іван Кирилович вимкнув приймач: хай буде урочиста тиша. — Зирніть на годинники — за десять хвилин усе скінчиться.

Гуляйвітер зосереджено спохмурнів. Тепер нарешті він не повторить своїх минулих помилок і не програє цьому самовпевненому нахабі. Дзядзько меланхолійно вирівнював стрій шахових фігур. На Хаблакове обличчя лягла тінь відповідальності — він і до гри ставився, як до завдання редактора. Іван різко крутнувся, підстрибнув, вгвинтився в повітря, сягнувши рукою лампочки. По стінах залопотіли перисті крила. Так він здавна виявляв радість буття, коли сила й надія переповнювали душу. Дарма що сьогодні уже нічого не напише. Проте завтрашній день стане його великим днем. Досі була сама гра в літературу. Справжня творчість лише починається!

— Прошу хід! — войовничо кинув центрального пішака назустріч мовчазним шерегам чорних. Дзядзько та Гуляйвітер одразу відповіли. Хаблак обліг грудьми край столу, замислився.

— Великі шахісти найдовше думають над першим ходом, — зимно розсміявся Іван. Хаблак не ворухнувся, буцімто й не чув тих слів. На перших двох дошках уже кривавилась битва, а він усе ще готував рокіровку. «Дивно, навіть у дрібницях, навіть у шаховій грі виявляється посередність, полохлива, ница посередність», — думав Іван, жертвуючи офіцера за пішака і позбавляючи чорних рокіровки:

— Шах!

Одну руку Загатний тримав у кишені, другою, вхопивши фігуру, креслив над дошками плавні кола — милувався. Зробивши ходи, легко ступав уздовж столів, бавився сірниковою коробкою, гортав газетну підшивку. Пошкодував, що не має під руками книги, — хай би Гуляйвітер казився, а Дзядзько з Хаблаком дивувались блискавичності його думок. Він любить шахи. У ремісничім, а пізніше у війську це був єдиний спосіб самовираження наперекір натовпу та всіляким статутам.

— Шах! — у партії з Хаблаком Іван знову пожертвував коня, тільки б оголити чорного короля, відкрити шлях для наступу, ламати, чикрижити, батувати, кришити…

— Шах!

Партії з Дзядзьком та Гуляйвітром щасливо наближались до кінця. Чорні видихалися. Першим підняв руки Дзядзько. Гуляйвітер ще метушився, але то були останні конвульсії. Нарешті й він злісно буркнув: «Здавсь!» — та побіг до свого кабінету. Хаблак одвів короля за спини пішаків — відтепер Загатний не мав чим шахувати. Він почав поспіхом розгортати лівий фланг. Хаблак знову замислився, обійнявши долонями вузьку, клинцювату голову.

— Ніби маєток програєте, — нервово кинув Загатний. — Все одно партія програна вами ще після третього ходу. Великі шахісти таких партій не дограють, вони вчасно здаються…

І підморгнув Дзядзькові, мовляв, психічна атака на ворога. Взагалі Іван багато говорив, говорив без угаву, безсило спостерігаючи, як чорні обережно, але нестримно затягують тугий вузол на хисткій позиції білих. Тепер Загатний майже ненавидів худі, ревматичні руки Хаблака і, коли вони повисали над дошкою, аби пересунути вперед ще одну фігуру, одвертався.

— Та-а-ак, Кириловичу… — з колючим співчуттям протягнув Гуляйвітер, що вже відтанув після невдалої партії й повернувся до кімнати. На смерть усе вороння злітається. Білі тицялися з кутка в куток, але чорний король був надійно схований. Білі панікували. А Хаблакові нерви міцніші, ніж йому здавалося. В його, Івановій, грі завжди є елемент ризику польоту, характерного для творчих натур. Він пожертвував дві фігури, аби одним ударом розколошкати (о солодке відчуття інтелектуальної переваги, але удару не сталося, тепер ця посередність дочавить його, через два ходи — мат білим, хоча б не вподоблятися жертві, що безтямно вислизує з-під ножа та все одно потрапляє на жертовник, не смикатись, в тім є щось принизливе. Іван змахнув шахові фігури:

— Здався. Випадковість.

— Звичайно, — поспіхом згодився Хаблак. — Я…

Загатний буцнув ногою двері. «Ви по пиво?» — спитав Дзядзько. Жадібно вдихнув густу свіжість повітря. Зараз дадуть зверстаний розворот. Чо-о-рт… Він програв так ганебно лише один раз — у війську. Довелося лягти на підлогу, проповзти під ліжками через усю казарму і повернутися назад. Ліжка були низькі, він пригинав голову до самої підлоги, дихаючи пилюкою, а вони гомінко, радісно стежили за ним з проходів, вони підстьобували глузливими словами… найдовша дорога його життя… Йому і тоді, як тепер, хотілося вмерти…

Я зважився відступити на один крок від документальної точності й зараз картаю себе. Мовлю про останній спогад Загатного — з військового життя. Щодо самого епізоду сумнівів немає. Років п'ять тому його повідав мені студент юридичного факультету, що деякий час служив в одній частині з Іваном.

Але я не певен, чи згадалася Загатному ця сумна сторінка його життя, коли він програв Хаблакові шахову партію і вибіг на ґанок. Хоч міркував я логічно. Досі Іван знав у своєму житті три жорстокі поразки. Одна з них — на шахівниці. Найчастіше після нової поразки згадується попередня. Хіба не так? Ми любимо себе жаліти. Вже потім втішаємося колишніми перемогами. Цілком можливо, що Івану Кириловичу пригадалася сцена в казармі. Якщо не помиляюсь, попередній розділ фальшивий, бо не відповідає дійсності. А зараз стільки пишуть про міцний зв'язок літератури з життям, що соромно припуститися такої неточності.

Спробую ширше подати випадок у війську, скориставшись розповіддю юриста. В Івановім підрозділі служив гонористий хлопчина, за національністю вірменин. Мав розряд з шахів і мав себе ледь не за чемпіона Збройних Сил. Уявляю, як це дратувало Загатного, — уже тоді він хворобливо реагував на кожну спробу ближнього випнутися з «сірої маси посередностей» (слова Івана Кириловича). Він пропонує вірменинові поєдинок з трьох партій. Зрозуміло, південний темперамент — по руках. І ще одна Іванова ініціатива: слабший повзе через усю казарму попід ліжками і в такий же спосіб вертає назад. Врахуйте природний гонор хлопчини — і відчуєте єзуїтську дошкульність пропозиції.

На турнір зібралася вся рота. Загатний програв дві перші партії. Третьої грати не стали. Бідний Іван Кирилович опустився на коліна й поповз крізь колючі дотепи солдатів, що раділи з несподіваної розваги. Ще юрист казав про довжелезний коридор, що ним Загатний після екзекуції подався з казарми. Чомусь йому запам'ятався цей коридор і самотня Іванова постать. А солдати реготали навздогінці. Ясна річ, і я б сміявся: сплести для ближнього тенета — і самому в них втрапити…

У своїх вечірніх сповідях Загатний не згадував армійських років. У Людмилиному щоденнику занотовано одну-однісіньку фразу з його уст: «Тільки одягнувши солдатську форму, я зрозумів, як легко і страшно загубитись у масі…» Отже, опинившись серед тисяч таких, як він сам, Іван пізнав усю марноту зовнішнього самовираження. Так я собі міркую. Якщо людину вирізняє з натовпу лише її одяг, вона щохвилини може втратити свою перевагу. Певно, є інші цінності, постійніші, істинніші? Такою може бути лише духовність, її не відберуть у людини жодні життєві незгоди. Можливо, в цьому джерело сталої духовної спраги Івана Кириловича? Знаю тільки, що в армії він почав серйозно думати про навчання і скінчив вечорами середню школу.

Учора приймали гостей. Мотоцикл обмивали. Я сторгував у Молохви-старшого, який в редакції бухгалтерував, а потім до міста перебрався. Машина старенька, зате дешево дісталася мені. Років з п'ять побігає, а там видко буде, може, слідом за Молохвою на «Запорожця» стягнусь. Отже, маю тепер власний виїзд, шкода тільки — до зими йдеться, але ж колись повесніє. Поки що законсервую, не любитель я взимку на мотоциклі гасати. Радикуліт схопити — раз плюнути.

Ну, випили, телевізор подивились. А потім я сімейну хроніку показав — доньку від двох місяців любительською кінокамерою знімаю. Розумію, не вельми гуманно пригощати гостей сімейними кінохроніками, як і сімейними альбомами. Але хай вибачать — за таких випробувань я сам терпеливо гортаю сторінки з господарем на пляжі, господарем на весіллі, господарем на демонстрації… Коли це на радість людям, чому не потерпіти?

Ось наше маля на екрані в два місяці, в три, в чотири, в рік і аж донині. Галина моя цвіте, в мене самого груди від гордощів розпирає. Що не кажіть, а діти — це найважливіша творчість наша. Ні в роман, ні в симфонію стільки себе не вкладає людина, скільки у власну дитину. Диваки, вбивають себе над рукописом, фарбами, продають душу дияволу за какофонію звуків (читав я нещодавно один романчик), пнуться до безсмертя, як голодна дитина до материних цицьок, а воно, безсмертя, поруч і так легко дається. Матінка-природа сама подбала та зрівняла усіх: малих і великих, геніїв і посередностей, вождів і масу — всі смертні, всі безсмертні, і всі творять. Іноді озирнешся, замислишся — і подивуєшся глибокій мудрості навколишнього світу.

Екранізована доця наша сподобалася гостям. А ще голосок її мало не від народження на магнітофоні записував. Тепер змонтував синхронно з фільмом — дуже гарно вийшло. Після сеансу допили, що лишилось, і я провів гостей з двору. Сіверець бешкетував, по шибах крупа шаруділа — провісник снігу. Така пізньоосіння незатишність, аж на душі зимно. Чомусь уявляєш себе самотнім у безкрайому полі. Я зачинив хвіртку на гак, перевірив замок на сараї, примкнув сінешні двері, повернувся до вітальні. Теща вимкнула світло на кухні, спала. Галина стелилась у спальні, погойдуючи доньчине ліжко: гості розбудили, коли прощались. Я погасив верхнє світло, ввімкнув настільну лампу. Приємні сутінки сповили вітальню, зріднивши мене з теплим колом на письмовому столі. Люблю затишок. І маю смак до того. Прилаштував був лампи денного світла у вітальні, за тиждень зняв — холодно, буцімто протяги по-кімнаті, Галина іноді аж розсердиться: гроші, каже, марнуєш. А що ж їх, у рукав складати? Я не з тих людей. Що тішать себе ощадними книжками або заради сторонніх очей зовнішній блиск наводять, а самі нові дірки в пасках проколюють. Не ми для світу, а світ для нас. Я й попоїсти смачно люблю, нащо душею кривити. Добре, що обоє на грошах. З базару майже нічого, все своє — і молоко, і городина, і свіжина щоосені в сараї порохкує. Така вже специфіка нашого життя, зависли між селом та містом.

Але скінчу про затишок. Чомусь я глибше, ніж інші, відчуваю холодну безмежність світу, перепрошую за «мудрі» слова, це із статті якогось молодого інтелектуала, вчора вичитав. Точніше — полохаюсь широкого простору. Мене від ранніх літ вабило тепло, спокій, надійно-захищені стінами кутки. Звідси, мабуть, і бажання затишку. Хочете почути найулюбленішу казку мого дитинства? Я її напам'ять знаю. Але перекажу коротко.

Втекли від жорстокого господаря віл, корова, баран та півень. Літо паслися в лісі, а похолодало — хатину збудували. Тепер уявіть: засніжений ліс, віхола, дерева стогнуть, вовки в кучугурах тонуть, а серед того холоду, голоду, самотності з димаря в'ється затишний димок, Потріскують дрова в печі, шкварчить сковорода — корова млинці пече, віл мак тре в макітрі, баран картоплю чистить, а півень сидить на жердині, кукурікає, розважає. І по всій хатині — червоний відблиск теплого, смачного полум'я… Ідилія.

Бачу тріумфуючі лиця борзописців, чую гавкіт в мурованих лісах цивілізації. Кусі, кусі, міщанин заявився, лови його, хапай! Хіба я тікаю? Чи ховаюсь? Так, міщанин я. А хто ви? Та буде завтра вигідніше хвалити й прославляти мене, терехівського обивателя, ви кожен мій ніготь словом барвистим вилижите! А ви, правдолюбці, оборонці щастя людського? Низенько вклоняюсь. Океани людської крові не ситили б землю, а живили людські тіла, коли б ви більше про себе дбали, аніж про людство. Як геніально просто: кожен дбає про себе — і всі щасливі. Скажете — нереально? Але ж я ось, перед вами, — щасливий! Щасливий, чуєте, і жодного іншого щастя не потребую!