Катастрофа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так.

— А ваша агрономія не роз'їхалась?

— Ні, — дуже лаконічне.

— А коли роз'їдеться? — благав Іванів голос.

— Я не цікавилася, — сухо прошерхотіло в телефонній трубці.

— Пробачте…

— Прошу…

Дуже ввічливо. До сказу. Ввічливість — найкраща форма відчуження. Сам учив її цього. І це знущальне «прошу» від нього. Що посієш, те й пожнеш. Дурне прислів'я. Жнуть у багато разів більше, ніж сіють. Але він не бажає про це думати. Раз, два, три… Думай про інше. Думай про інше. «Непогано, що Діоген був приречений на заслання: там він узявся до філософії». Григорій Сковорода. І все ж проклята Терехівка. Збожеволіти можна. Іван увімкнув приймача. Передавали виробничу гімнастику. Раз-два-три… Раз-два-три… І весь рік, і щоранку, і хтозна-скільки років раз-два-три, раз-два-три… Окрім Терехівки, він ненавидить гімнастику. Раз-два… Вимкнув.

Подався в складальний цех повз друкарку, що принесла свіжі газети. Незалежно й гордо, ніби нічого не сталося і не мусить статися, вони звикли, що йому не пишуть, а коли й пишуть, то до вимоги, на пошту, але навіть випростані плечі його волали рятівного: «Вам, Іване Кириловичу, лист…» Друкарка мовчала, і в складальному цеху всі мовчали, зайняті роботою, жодних запитань, він чітко креслить макети, він талановитий секретар, він талановитий адміністратор, соняшник у вікно, сонце, сонечко, осоння, провінція, повіситися мало. Він знову почвалав повз друкарку, що розкладала кореспонденцію, та знову ніхто не озвався до нього й словом, можливо, на пошті є, але подзвонили б, йому дзвонять, коли надходять листи, це так рідко буває. Під шовковицею стояв мотоцикл, біля мотоцикла навкарачки Гужва з ключами в засмальцьованих руках.

— Ну, Миколо, сперечаймося нарешті, що я не своєю смертю скінчу дні свої?

— Я людина невіруюча, Іване Кириловичу, але все одно гріх. Раптом справді, тьху-тьху… Та й з ким тоді я розіп'ю коньяк? Ви ж не воскреснете заради цієї урочистої хвилини?

— З товаришем Хаблаком за моє здоров'я, — проказав Загатний. Йому кортіло, щоб хтось хоч словом обмовився про Хаблака, так смоктало за душу, але Гужва, як і всі навколо, мовчав, ніби нічого не сталося.

— Зберете по карбованцю на вінок, профспілка виділить. Гуляйвітер виголосить промову, він любить промовляти, потім ще по карбованцю — і в чайну, за упокій душі. Товариш Хаблак скаже здравицю, смерть з усіма примирює, смерть — миротворець. «Усе трава і лушпиння, усе прах і тлінь, усе минає», — учив старець Сковорода. (Хвилинку уваги, даруйте, та ось іще яскравий приклад недоброчесного цитування Іваном великого філософа-демократа. Я відшукав ці рядки. Справді, вони є в Г. Сковороди, і я вже приготувався звинуватити його в песимізмі. Та ось закінчення думки, про яке свідомо не згадує товариш Загатний: «Серцем людина вічна». Розумієте? Тобто філософ обстоює прогресивну, прийнятну для нас ідею: людина безсмертна в ділах своїх. Ще раз даруйте. — М. Г.) — Ха-ха-ха! Могилу обсадите квітами, поставите цементований окоренок і напишете бронзовими, під золото літерами епітафію, хоча б отаке:

Тут лежить Загатний Іван.

Пес! Поруч брата стань…

Іван Кирилович полюбляв і умів мудрувати про власну смерть, особливо під настрій.

Гужва подзвонював ключами вже десь під мотоциклом, він справді лише гумка, що засмоктує без будь-якої віддачі, він навіть не засміявся, й Іванів жарт повис у повітрі, гарячому, спечному повітрі. Сонце мліло над випаленим двором, ніби тисячоватна лампа якраз над головою у фотоательє, коцюрбились пелюстки красоль на клумбах. Загатний ще раз пройшов повз друкарку, лист міг загубитись у газетах, але вона вже розіклала газети й вовтузилась із підшивками. З вікна осоння видавалось ще спечнішим та важчим, ніж було насправді. Іван сів до стола, опустив голову на руки — м'яч, з якого випустили повітря.

Я думав про актора, який весь вечір живе тільки для глядача. І ось вистава закінчується, глядачі роз'їжджаються по домівках, актор лишається в порожній залі — будь-яке лицедійство втрачає смисл, час нарешті стати самим собою. Чи кожен здатен відшукати себе після святкових рампових вогнів, бурхливих оплесків, вигуків, квітів, головне ж — після довгого лицедійства, до якого так звик? Гадаю, далеко не кожен. Більшість акторів, мабуть, відчувають у душі порожнечу. Трохи по собі суджу — уже повідомляв, що брав участь у шкільному драматичному гуртку. А може, це після нервової перенапруги, маятник, так би мовити, туди-сюди, туди-сюди, читали у восьмому номері «Знання — сила»?

Написав я про актора, аби пояснити, яку порожнечу відчував у собі час від часу Іван Кирилович. Бо без пояснення, без наголосу на цім його стані, який періодично повторювався, образ мого героя буде неповний. Але таке порівняння теж не відзначається повнотою. Це лише один бік медалі, як кажуть. Я наслідую самого Івана. Той, відчуваючи, що наближаються години порожнечі, душевної депресії, щосили лаяв Терехівку, котра таки доведе його до божевільні. Чи завинила тут Терехівка? І так і ні. Повільні, осінні ритми провінційного містечка не збігалися з ритмами діяльного, експресивного Івана Кириловича. Звідси ряд непорозумінь і дрібних конфліктів. Але не це головне. Адже пульс редакції помітно частіший, ніж багатьох районних установ, хоч би в силу чіткої періодичності газети. Хто йому забороняв сповна віддаватися роботі?

Щось дуже по-науковому заспівав я — депресії, експресії, ритми. Начитався технічних журналів. Останній тиждень ніякої белетристики не можу читати, всюди фальш відчуваю. Герой, наприклад, серенаду коханій співає, а я йому: «Якої б ти заспівав, дізнавшись, що за три тижні капут тобі буде і черви тебе точитимуть?» Гортаю підшивки технічних журналів, там хоч якась конкретність є. Заспокоює.

Щодо науковості, то я б і загогулистіше міг утнути, невагомість космонавта і невагомість Загатного, порожнеча космосу і порожнеча Терехівки, і таке інше. Але поспішаю. Хтозна, можливо, це остання сторінка мого геніального роману… Бідолашне людство! Скільки воно втратить! У мені несподівано збудився гумор. Завтра їду в міську лікарню. Без папірця звідси не приймуть, але я зайду наприкінці прийому, коли вже не буде черги, скажу, що раптом стало погано, впрошу, вблагаю лікаря, хай зазирне в моє горло. Хоч вони й не скажуть, якщо рак, але я по очах зрозумію. Стану в дверях і проголошу їй чи йому: «Тільки чесно, скільки мені жити лишилося? Маю важливу роботу й мушу знати, на скільки розраховувати, будьмо дорослими людьми, лікарю…» Він назве місяць чи, може, три тижні. Тоді тиждень я відкину, в останні дні звалить, уже не розженешся з писанням, лишиться моїх днів п'ятнадцять — двадцять, складу план роботи, скільки сцен лишилося домережити, менше про себе, більше про героїв, і таки допишу роман. Єдиного боюсь — аби силоміць у лікарню не поклали чи в Терехівку не повідомили. Бо почнуться ойки та зойки, вже й без того дружина підозріливо поглядає, чомусь ти ніби схуд, каже…

Але будьмо оптимістами! Намагався сьогодні густи, як Загатний, коли йому зле трапляється, але ще тоскніше стає. Хоч далі, здається, уже й нікуди…

До побачення на тім світі.

«На тім світі» по-німецькому не вмію сказати, хоч дванадцять років німецької вчив. Даруйте… Ха-ха…

!!!!!!!! Про мій стан можете судити з цих знаків оклику. Я їх тут півсторінки наставив. Пишу наступного дня, ввечері. Щойно з автобуса. Тільки жодних емоцій. Я й так витанцьовував у дворі лікарні. Збожеволів з радощів. Трапляється. Я весь зараз зітканий з цього слова: житиму! Житиму! Житиму! Житиму! Житиму! Симфонія. Полонез. Бетховен. Штраус. Глюг чи Глюк. Не пам'ятаю. Був такий композитор. Плювати мені зараз на всіх композиторів. Я житиму. Я житиму. Подробиці завтра. Подробиці листами. Привіт поштареві. Жду отвєта, як соловей лєта. Подробиці завтра. Я іду спати. Я іду спати. Я житиму. Я житиму!

Ви коли-небудь народжувалися вдруге?

А спробуйте…

Звернуло на другу — повз редакцію від центру Терехівки поспішали на обід службовці, метушливі, якісь занадто діловиті; вони розсмоктувалися селищними вуличками і завулками, зникали під солом'яними та бляшаними дахами, наче ілюстрували відомий заклик до спілки села з містом. Івану Кириловичу більше подобалось, коли за годину вони вертали з обіду — приглушені ситою сільською їжею, з переповненими черевами, кроки повільні, трохи лінуваті, й очі дрімотно-ласкаво мружаться до сонця. В усякому разі такими уявлялись йому ці щоденні циклічні маніфестації.

Загатний стояв біля вікна й іронічно посміхався. Руки складені на грудях. Редакція спорожніла, тільки під шовковицею редакційні холостяки грали в шахи. Його сколихнуло, коли уявив себе в тій череді: голодна, поспішна хода до їдальні й сонна, крізь масну спеку назад. Він не піде обідати. Можливо, пізніше. Випити б чогось холодного. Ніякого апетиту. Ні до чого. Повна мертвотність. Душевний штиль. Штиль — коли ні вітерцю. Спущені вітрила. Порожнеча. Трупний запах. У спеки трупний запах. Якусь розрядку. Хоча б гроза, дощ: вибігти у двір і танцювати під градом та блискавками. Задуха.

Редакційним двором котиться Параска Пантелеймонівна, бібліотекарка, яка вона повнюща, аж салом трясе, на терехівських хлібах вони всі тут гладкі й перелякані од народження, щогодини нова чутка, реорганізація району, кохається в терехівських плітках, склад новин, елеватор пересудів, а вже від неї — по установах, централізація, механізація, техніку на службу людині, сьогодні грози не буде, пектиме весь день, він ненавидить Терехівку, розімлілу від спеки, і пісок хрускотить на зубах, бібліотекарка вже стукає в двері: