Катастрофа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Поруч цього провалля з яскравою реальністю постали минулі дні, місяці, роки. Навіть найпрозаїчніша відпустка моя, перша в бібліотеці, коли за місяць огородив садибу парканчиком та збив з бракованих дощок хижку, — навіть вона лишилась у пам'яті. Я плентався уздовж загорожі, мацав штахетики, жердини, головки забитих гвіздків — кожен беріг у собі секунду мого життя, а то й дві: це був справді зматеріалізований час. Кожен забитий мною гвіздок гальмував його квапливий біг — ця думка й зараз не дає мені спокою. Десь тут вирішення проблеми, яка болить мені.

Знаю, що не відкриваю Америки. Може, й глузуватимуть столичники: мовляв, усе це давним-давно відоме, ще Гете писав — тільки робота зберігає мить, безсмертить людину. Але ж скажу вам, і до Гете писали… Я не претендую на відкриття. Кожна людина, навіть найпростіша, як люблять у нас казати, відкриває світ заново. Я й описую щойно відкрите мною. Не конечна мета головне (ми всі приходимо майже до одного й того ж), а дорога. Над цим теж варто поміркувати.

Обернусь поки що до своїх Іванів та Хаблаків, аби ви не покинули цих сторінок, заморені моїм периферійним мудруванням…

Кожного ранку, прошкуючи до редакції, Загатний мав клопіт з вітанням. По-перше, він ніколи не запам'ятовував облич. На роботі, в установах, у клубі люди пливли мимо, наче на ескалаторі метро, не полишаючи сліду ні в пам'яті, ні в серці, бо Іван не цікавився ними. Аби знати масу, треба виявити кілька стандартних типів, а він їх досконало вивчив ще у війську. Тож і виходило, що Івана Кириловича знали всі терехівці, а він лише якийсь десяток найколоритніших постатей, окрім, звичайно, редакційних колег та районного начальства.

Змушений селищними традиціями вітатися з кожним стрічним, він виробив знаменитий загатнівський уклін (терехівські старожителі досі люблять копіювати його, згадуючи славне минуле селища за святковим столом після першої чарки. Це був геніальний синтез нарочитої, підкресленої ввічливості й заглибленої в себе стриманості). Хай знають, що хоч він і поруч них, хоч і спішить одними й тими ж закуреними терехівськими вулицями на роботу, він все одно не з ними. Його уклін — тільки машкара: віддає шану традиціям людського збіговиська, але втямте, які гони між Загатним і Терехівкою.

І ще одне бентежило Івана Кириловича в ці ранкові години — зустрічі з районним начальством. Аби поважати себе, доводилось і тут користуватися типовим проектом: холоднувате обличчя, легкий нахил голови, замислені очі, що пробігають по стрічному, не помічаючи його. Але це важко вдається. Мабуть, діє інерція посередностей, що липнуть до сильних світу сього, наче вогкий сніг до чобіт. А може, ще армійська звичка.

Ніби йому не однаково, хто перед ним: терехівські вожді чи терехівська маса. Усі на один копил шиті. Щосили тулив губи, щоб не розвела їх багатозначна усмішечка, а погляд не підсолодився хоч краплею улесливої теплоти. Мовляв, ми з вами рівня, хоч зараз про це ані слова, і тільки ми з вами знаємо ціну всьому, що вовтузиться десь далеко внизу, біля наших ніг. Теж мені солідарність. (Такі думки дуже гнітили Івана Кириловича, що глибоко зневажав будь-яке начальство й мав себе за дуже самостійну індивідуальність). Намагався пересилити себе. Завваживши голову райвиконкому чи райкомівського секретаря, робив ще холодніше обличчя та майже не вклонявся, ледь кивав головою, ніби й справді милостиво ощасливлював їх своїм вітанням. Начальники, звісно, гнівалися в душі, застерігши таку демонстративну неповагу, бо, як і все у нас, були люди прості, щирі й трошки патріархальні.

Нарешті, стомлений майже п'ятихвилинною (од їдальні до редакції іти було чотири з половиною хвилини, і ще тридцять секунд лишалось, аби перейти двір та відімкнути двері) напругою нервів, Іван Кирилович звертав у редакційні ворота та з десяток кроків, до шовковиці, де знову потрапляв у погляди колег, міг належати самому собі. Загатний дуже любив ці десять кроків. Лише тепер по-справжньому насолоджувався ранком, вдячний дворові за перепочинок.

Скинувши на мить королівські шати, він уперше помічав небо — ще не спечне, голубе, свіже. Помічав айстри, сині, рожеві, білі, що пінились уздовж стежок. Ніжні настурції ловили сонце та джмелів. Намистинки роси сріблились на стрільчатому листі пирію. Мишуваті горобці визбирували в траві під шовковицею перестиглі ягоди. Це був миттєвий подих чогось великого, справжнього, він збуджував та оновлював Івана після першого акту вистави перед наступною грою. Це був антракт. Ці кілька секунд Загатний думав лише про свою майбутню творчість (у загальних, приємних рисах). Він передчував їх, неповторно плідні хвилини натхнення, коли залишиться сам у прохолодних кабінетах редакції, схилиться над білим папером і засіє його темним плетивом своїх думок та образів. Він іде в людський гвалт, в стовписько, в колотнечу, він хоче довести їм, що посередністю бути легко, вони ж і на те нездатні, нездатні на своє бездумне, рослинне існування, вони ниці в своїй ницості, він проштовхується крізь пітнявий натовп у коло, йому зав'язують очі хусткою, він презирливо посміхається і… Але потім, колись, можливо, в обідню перерву, бо зараз на нього чекають. Ось вони — Дзядзько, Хаблак, Гужва, Молохва, Пріська, друкарка, Уля, вони вже побачили, стежать за ним, зараз він привітається, антракт скінчиться, третій дзвінок, час на сцену. Чи не в тимчасовості та неконкретності уся принада цих десяти кроків? Вони чекають на нього. Що ж, беріть мене, розпинайте сім робочих годин, але ви, ниці, і не здогадаєтесь, що я не я, тут лише моя тінь, а сам я давно в своїй новелі, де я вільний бачити вас такими, які ви є насправді. І я насмішкувато зирю на вас з тої недосяжної для посередностей вершини…

— Доброго ранку, товариші!

Вони про щось балакали до його появи, реготали й лускали разом з насінням свіжі терехівські плітки. Холодна Іванова стриманість, наче ланцет, розтяла їхню безпосередність, сміх згас, балачки стихли. Загатному подумалось, чи не про нього тут пліткували. Невже встигли дізнатись про вчорашню зустріч з Людою?

Коли він повертав у редакційних дверях ключа, репродуктор на майдані протутукав вісім.

Сьогодні вперше за коротку журналістську діяльність початок робочого дня здався Хаблакові не святом, а службою. Не обтяжливою, правда, як у школі, в часи студентської практики, — тоді він ішов на заняття, ніби на допит: не поладив з класом, шестикласники глузували і з його зовнішності, і з прізвища. Тепер це було легке, трохи несерйозне розуміння необхідності: ось він відпрацює чотири години, потім година перерви на обід, потім ще три години роботи — і вільний, аж до наступного ранку належатиме собі, дочці та Марті. Навіть радів з незвичної легкості — так працює більшість, відтепер він належатиме більшості, розчиниться в масі, а це приємно заколисує, і ніхто не киватиме, що Хаблак трудиться до сьомого поту, вечори просиджує над замітками, які інші лускають, мов горіхи. Він працює, як усі. Він безтурботний, як усі. Він байдужий, які усі. Як усі — магічне слово. І збудливий холодок у грудях, коли опустиш очі долу, заглянеш у чорну прірву, куди можеш котитись, котитись і не сягти дна. Вночі він таки здорово налякався: ніби зняли раптово усі табу — все дозволено, варто лише захотіти. Ішов на роботу, буцімто молодий завойовник вулицями скореного, але ще не взятого «на щит» міста. З таким настроєм люди виборюють собі ім'я, достаток, високу посаду. Чому Андрій Хаблак має відставати від інших? Із старомодних принципів. Дружина має рацію — ми дуже незатишно влаштовані, щоб навіть у дрібницях боронити особистість. Інший живе, наче гриб у теплиці, і то пасує на кожнім кроці перед сильними світу сього. Так сказала Марта, і вона має рацію. Це лише вночі все видається страшним, трагічним. А розвидниться — самий дріб'язок, не вартий уваги. Він мовив дружині за сніданком:

— Усе думаю про того цуцика. Якось ніяково брехати. Ніби через квартиру підлабузнююсь до редактора.

Легко, трохи жартома сказав, не обмовившись і словом про чорну прірву, куди так легко скотитись.

— Ти можеш вважати мене обивателькою, вам, чоловікам, легко пишатися своїми чеснотами, а в жіночих руках домашнє вогнище, образно кажучи. — Андрій Сидорович здивувався з Мартиної розважливості, і на серці в нього потепліло. — Але я думаю, що за будь-яких умов треба обстоювати великі принципи.

Для дрібниць ми ще справді зовсім не влаштовані. В цивілізованім світі проста людина змушена поступатись частинкою особистості. Без цих жертв неможливе співжиття. До них усі звикли. І ніхто не дивується. Він же занадто наївний. Хіба не соромно буде комусь признатись, що позбувся гарної посади й не отримав у райцентрі квартири через шолудивого редакторового песика? Не соромилися ж генії хвалити недолугі вірші ремісників, бо ремісники мстиві. Гуляйвітер, судячи з усього, — звичайнісінький ремісник у житті.

Вкотре повторює він ці слова, насолоджуючись їхньою логічністю й тверезістю! Ось поруч нього, на лаві, під шовковицею, четверо колег. Хіба вони такі вже кришталево чисті? Дзядзько стелиться перед редактором, аж бридко хвилинами, нащо вже він, Хаблак, терплячий. Василь Молохва перейшов на братове, бухгалтерське місце, аби легше влаштуватись, коли район ліквідують. Гужва — ну, цей ще зелений, але теж не без хитрощів хлопець, знає, де як повестися, зайвим словом не обмовиться. Ніхто собі не ворог. Звичайно, Іван Кирилович інший, по-справжньому чесний та принциповий, нікого не боїться, ні до кого не підлещується. Але Загатний — велика людина, що випадково потрапила в Терехівку, не Хаблакові на нього рівнятись. Загатний може дозволити собі чесність та принциповість.

Ось він заходить у двір редакції, високий, ставний, серйозний, Хаблаку не сімнадцять років, та іноді наважишся помріяти — і бачиш себе хоч трошечки схожим на Загатного. Цікаво, що скаже секретар про його нарис: редактора зранку не буде, отож тільки через руки Івана Кириловича, звісно, доведеться дещо підправити, навіть самому Гуляйвітру секретар іноді вказує на стилістичні недоречності, а тут перший нарис, хвилюєшся, ніби перед державним екзаменом. Хаблак ламає довгі пальці і заходить до редакції, пропустивши перед себе усіх своїх колег. Пропахлі тютюновим димом кабінети сьогодні вже не храм, на порозі якого хочеться зняти капелюх. Він прийшов сюди тільки служити, слава аллаху, згадка про нарис хоч на часину розвіяла тяжкі думи про редакторового цуцика.

— Товаришу Хаблак. Тут заплановано вашого нариса. Прошу на конвейєр.

Ви вже знаєте подальшу долю всіх моїх героїв. Тільки Андрія Сидоровича я поки що обминув. І мав рацію. Шануючи свою прихильність до строгої документальності, не хотів підсовувати неперевірених даних. Хаблак не належить до тих людей, що плавають на поверхні й помітні здаля. Тихо пірнув він у провінційні хащі, у глухомань з перспективою непомітно зажити пенсії, коли б не журналістська братія. Якомусь районному газетяреві трапився вдячний матеріал. Він і прославив товариша Хаблака на всю область.

Від нас Андрій Сидорович поїхав десь за місяць після того дня, про який ідеться в романі. Окрім історії з цуциком, на те були й інші причини, але про них нижче. Таки правда, лишатися на газетярській роботі під рукою Гуляйвітра, та ще поруч блискучого й безжального Івана Кириловича Хаблаку не було сенсу. В одному з північних районів області саме відкривався новий інтернат, вчителів забезпечували житлом — ще б пак, лісовий хутір, лірика, романтика, і ми позбулися колеги. Усі ці роки про нього ні слуху ні духу. Раптом в учорашньому номері обласної газети читаю нариса про вчителя Андрія Сидоровича Хаблака. Виявляється, він розгорнув в інтернаті бурхливу діяльність, посадив з учнями молодий сад, веде літературний гурток, збирає бібліотеку сучасної літератури з дарчими написами майстрів красного слова (до речі, серед подарованих книг згадується збірка Івана Загатного, воістину, невідомі шляхи господні…) Одразу подумалось, що пошлю колись і я свою ластівку, але згадав про хворобу і… Не судилось мені дивувати світ красним письменством. Одне слово, відчувається — людина не чуже місце посіла.

Не тільки для інформації читачів, яким непокоїться, що ж сталося з героями роману в подальшій життєвій суєті, згадав я про Хаблакові успіхи на педагогічній стежці. Не сприймайте серйозно мого трохи іронічного тону. Чесно кажучи, я заздрю Андрію Сидоровичу. Особливо в моїм теперішнім становищі. Якщо людина знаходить себе в роботі, вважай, вона наполовину щаслива. А я здогадуюсь, що й сімейне життя у Хаблака ладиться. Автор нарису згадує і дружину його, Марту, математику викладає в інтернаті. Так і уявляються мені затемнені котеджі вздовж каштанової алеї (в нарисі є схожий малюнок), шерхіт золотого листя під ногами, легка паморозь на чорнобривцях. Андрій Сидорович з Мартою заводять донечку в інтернатський садок (в Оксаниних долоньках каштани) і прямують крізь густий запах осені назустріч дитячому гомону…

Звісно, Хаблаків хутір — це ідилія, лірика, моя б дружина засміялася, лірики на хліб не намажеш, коли до районного центру п'ятдесят ґрунтових кілометрів. А тут і область під боком, і до Києва по асфальту рукою подати. Але я в житті своїм не зазнав тієї лірики, й зараз трохи заздрісне, тужно.

Трохи зарано я втямив, що, ловлячи синього птаха, можеш і горобця не спіймати. Час був тривожний, безперервні балачки про ліквідацію третини районів області, куди тицьнешся з двома університетськими курсами, і без мене писак вистачить, та й не кожен редактор візьме заочника. І з Терехівки не хотілося їхати, затишненьке селище, зручно. До речі, вже із своєю дружиною зазнайомився. Думки у нас схожі. Характерами зійшлися, як то кажуть. Бібліотекою завідувала жінка головного лікаря району, а з моєю вони якісь там подруги. Лікар вчасно, ще до ліквідації району, п'ятами накивав з Терехівки, а я посів місце завідувача бібліотеки…

Як не крути, як не одурюй себе, а доходиш висновку, що єдине, чому щиро віддався в житті,— оці зошити, оці немічні записи, які я зву для самовтіхи романом. Спершу бавився, рятувався від провінційної нудоти, від легкої роботи, потім захопився, посерйознішав, а тепер бачу, що вкладаю в них самого себе, і це єдиний воістину мій слід на землі. Глибоко й трагічно. Без пози. Яка може бути поза на краю могили? Тільки побоююсь, аби в ці сторінки себе не вклав щедріше, ніж героїв. Спішу занотувати свій найменший душевний порух, усі яскраві сторінки свого життя, що їх, на жаль, так мало. Адже знаєш — ось-ось піде все з тобою у вічну вічність, і це єдина надія лишити на землі хоч тінь свою. Так туристи викарбовують власні імена на знаменитих пам'ятниках, сподіваючись, потаємно навіть від самих себе, що через тисячу літ їхній слід відіб'ється в чиїхось очах:

«Ми тут були…» І низка прізвищ. Я тут був, пишу я, і одне-однісіньке прізвище — Микола Гужва…

Ви бачили, як хоронять військових? Попереду оркестру, труни, вінків товариші несуть на оксамитових подушечках ордени та медалі. Поховайте і мене так. Коли б я був маститий, хай би урочисто-мовчазні друзі несли попереду жалобної процесії мої книги. Але я не маститий і вже не буду ним. Я навіть не певен, що допишу свого першого й останнього роману. Дружино моя вірна! В останні хвилини свої передам тобі заповітні зошити й прочитаю ці рядки. Хай колеги мої з бібліотеки пронесуть зошити перед моєю труною по мовчазних терехівських вулицях, і хай суворо-гордими будуть їхні обличчя: він жив не марно!

Він тільки починав, а скільки б ще міг зробити!

Іван читав Хаблаків нарис. Зневажливо посміхався з примітивності одних абзаців, дивувався простакуватій наївності інших, кривився на чужі слова і штучні діалоги. А прочитавши, подумав, що раціональне зерно в матеріалі є, як для районки, згодиться, але після серйозної правки.