Проклятий камінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зачув це Чесак, як ми умовлялися в тій справі тай ні відвести його від того, щоб і він не належав до варти. Витягнув шаблю, став великими кроками сюди й туди походжати по поляні, але нам спати не дав, усе мав щось спитатися, бо дуже боявся. Вкінці змінив його золотник і ми мали вже спокій.

У Львові на ринку

Ледве небо зарожевіло від ранішньої зірниці, я вже пробудився, а всі ще спали. Змовив я молитву набожно і з вдячним серцем до Божого Провидіння, що мене покинутого хлопця пригода не кинула ні між лихих людей, яких усюди увихалося багато в тих неспокійних часах, ані не видало в татарські руки. Тоді вийшов із лісу, щоб розглянутися, чи на світі безпечно.

Нікого не було видати, як далеко оком глянеш. По далекій доріжці, що білілася між зеленими полями, ніхто не їхав ані не йшов, але і татарів не було сліду. Видно ті останки їх учорашні вже помчали з околиці. Вернувся я на лісну поляну, виняв із кишені молитовник і став молитися.

Перший пробудився Красовський, а як побачив мене з книжечкою в руці, каже здивований:

— А ти вмієш читати! Ну, дивіться, я знаю таких, що в оксамитах ходять і блаватасах, а читати не вміють, а цей сільський хлопчина читає! А що ти ще вмієш?

— Нічого — кажу на це. — Я селянський син, а до того сирота, про науку мені не думати. Хліба й крівлі над головою не маю.

— Я такий, як і ти — каже Красовський — ні крівлі над головою ні хліба власного не маю, а таки вчуся. Пан Ляшкевич і інші добрі люди у Львові помогають мені.

— Добрі там люди у вас мусять бути — кажу. — Між такими людьми, то й сонічко тепліше.

— Всюди є добрі люди — каже Красовський. — Усюди сонічко тепле. Або де ні?

— Видно, я ласки Божої негідний, а за людською ласкою такий убогий хлопчина як я недалеко зайде.

— А я її також негідний, а таки в далеку дорогу вибираюся, а не трачу надії, що зайду там, де йду.

— А куди ти йдеш? — питаюсь.

— У Київ. Як скінчу школи у Львові, то піду до Могилянської Академії в Києві і там далі буду вчитися.

Мені дуже сумно стало і дуже тяжко на душі, що ось інші, такі вбогі як і я і такі молоді як і я, а вже знають, куди йдуть і де зайдуть і яке завтра їх жде за Божею волею, а я не знаю, де мені ногою ступити, де голову приклонити, чого шукати і чого ждати. Я наче той листок несений вітром, непевний, куди доля несе мене і де кине мене та як згину. Не міг я здержати жалю тай став плакати, закриваючи лице руками.

— Чого плачеш, Івасю — каже до мене Красовський і видно, спочуває мені від щирого серця… Послухай, навчу тебе гарної пісоньки на забуття смутку, такої успішної, що йно хіба молитва від неї успішніша. Послухай:

Слухав я цієї пісоньки, а за кожним її словом спливала мені розрада у серце.

Як уже сонце добре було на небі, побудилися всі й повставали. Ляшкевич приступив до мене, поклав мені обі руки на рамена тай каже:

— Я ще тобі не дякував, сину, але вже тебе маю у вдячному серці тай там на все останеш, а то по старому більша річ, ніж сама подяка. Я не знаю, хто ти і який ти, чесний чи ні, але це знаю, що Бог зіслав тобі віру на моє спасіння, а так без тебе не був би я вдячний Богові, коли б не був вдячний і тобі.

Сказав це, поцілував мене в голову, а я його покірно в руку.

— Я ніякий пан і не багач — говорив далі. — Я слуга й не високого стану, хоч доброму панові служу. Золотом тобі не заплачу, бо його не маю, а що я для сина мого зробив би, коли б його мав, то і для тебе радо зроблю, коли твоя воля піде за моєю волею. Бо бачиш, відвага не все з чеснотою в парі ходить. Стріляти вмієш, то знаю, але чи працювати вмієш, того не знаю. Каже Красовський, що ти сирота і шукаєш хліба. Кажи, як ти хотів би, щоб тобі помогти?

— Візьміть мене до Львова, — відповідаю і знову в руку цілую його.

— А що ж там будеш робити?

— Хліба шукатиму.

— Найдеш його в нас, при мені і при панові Шпиткові, коли варт будеш його. В ім'я Боже їдь зі мною до Львова!

Я так зрадів на ці слова, що забув усе своє нещастя, перебуту нужду, тривогу, що ще перед хвилиною сушила моє серце, Ґерґея, якого я лишив у крові на майдані, чорну скриньку, в якій сидів проклін, замкнений на ключ, усе, лише матері ні, яка мені зараз станула перед очима, так, наче дуже радо гляділа тепер на мене і на цю мою розраду.

Багато ще розказувати б, як ми вкінці найшлися на возі в дорозі до Львова. Стільки хіба скажу, що ми берегом ліса, обережно, а все той ліс маючи на думці, як безпечну втечу, зійшли до села Гошан. Там нас заспокоїли, що то були останні татари ті, що ми їх бачили вчора, та що всюди до Львова вже безпечно. Дістали ми підводи тай щасливо їхали до Львова. Співчували подорозі людському знищенню після того татарського загону.

З жалем минали ми Любінь, увесь у пустелю і згарища перемінений, що лише зрідка вихилявся з ліса на Горбах, як винужденілий чоловік, що врятувався з голим життям, а тепер зі сльозами благав милостині.

Ще був добрий день, коли ми станули у Львові. Я досі не бачив великого міста; у Самборі лише був я кілька разів із мамою, а виглядав мені дуже величавий. Тому я вибалушив очі, коли нараз ми з'їздили з гори до міста і я побачив стільки мурів, стільки башт і стільки веж, що здавалося, там у тих укріплених мурах нема домів лише самі церкви і самі замки. А це все довкола обкопане фосою й валом і замкнене великими боронами на залізні ретязі, товсті наче дрючки. Як усе це замкнуть на ніч, тоді ввесь Львів сидить наче у кованій замчистій коморі, що хіба птах дістанеться до міста.

В'їхали ми в ринок по камінній дорозі, а я здивувався, що така пуста та оглядався за тими людьми, які живуть у тих високих кам'яницях на два і три поверхи, бо ледве тут то там промайнув хтось. Але зараз пригадав я собі, що то було після моровиці, яка щойно була устала та й то ще не зовсім. Іще мало хто вернувся був до міста з тих, що втекли перед пошестю, а з тих, що не мали де втекти, мало хто лишився живий, і в очах тих, що лишилися при житті, малювався великий жах. Пізнати було, що безнастанно гляділи на смерть і самі ждали смерти ввесь той час Божого допусту. І мені зробилося сумно й душно та здавалося наче б мене живцем хотіли замурувати і наче я вже тепер не мав чим дихати.