Батьки й сини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наскільки пам'ятаю — було це тому рік, пізньою осінню. Я тоді їхав ранішнім поїздом до школи. В купе, що в ньому я примістився, застав уже троє осіб: двох підстаркуватих господарів та молодого, може, сімнадцятилітнього хлопчину. Він скулився в куточку під вікном і спав, схиливши голову на грудях. Довге хвилясте волосся ясними жмутками стелилося йому на біле, мов стіна, лице. Такі ж самі білі худі руки мав, зложені навхрест під бородою.

Я добув олівець, розгорнув свій рахунковий зшиток та взявся обчисляти відсотки за п'ять літ й три місяці від якогось капіталу в доларах. Зараз біля мене розсівся на півлавки жилавий та вусатий ґазда в червонім кожусі і в патлатій баранячій кучмі Він з філософічним спокоєм глядів на табличку «для некурящих», що висіла йому перед носом, і преспокійно пикав собі «шпорта». Кілька разів підряд глипнув з-під лоба на мою «мазепинку», а відтак звернувся до свого сусіда, що сидів проти нього з закритими долонями обличчям.

— Кажете, це ваш хлопець… Гм! Певно, до доктора везете? Бо й мізерне то, мізерне, як з хреста зняте!

Батько ясноволосого хлопця журливо похитав головою.

— Ого… Йому вже доктори не поможуть. Голос його тремтів — був глухий та прибитий болем.

— Не поможуть, кажете? Овва! То вже зле… То вже гірше! Так куди ж його везете?

— На Кульпарків…

— Зійшов з розуму?!

— Так…

— Овва! Овва!

Ґазда в червонім кожусі цокнув язиком і вдарився рукою по коліні.

— Го-го-го! То вже зле. А як — чисто?

— Чисто…

— І нема рятунку?

— Нема…

— Овва! Овва!

Знов цокнув язиком і затих. Задумався. В купе залягла мовчанка. До заплаканої шиби бубнив осінній дощ. Ясноволосий безумний хлопчина спав. Сивий дим із цигарки снувався клубками над його головою.

Та ґазда в червонім кожусі не любив, мабуть, довго мовчати. За часок розбалакався.

— Га! Що ж робити? Що порадите? Пропало. Сталося. Не сушіть собі дурно голови. То не поможе. Так… Я розумію… Це ж рідна дитина. Воно ще молоде, ще не нажилося… Я розумію: то зле, то дуже зле… Як таке трапиться на господарці — не дай Бог! Тут нема ради, нема шпасу! Бо кажім так і так: вмре вам у хаті таке, що воно потрібне — воля божа. Пропало. Вродиться таке, що ніби й не потрібне — воля божа. Пропало. А то во-о! То вже зле. Як той казав: ні сюда, ні туда; ні живи, ні вмирай. То погано! То шкарадно!

Говорив тихо, повільно, якби розважував наперед кожний звук, кожне слово, а з кожного його слова, простого й ласкавого, плило якесь глибоке, зворушливе тепло. Таке тепло бухає іноді із запеклого від сонця чорнозему, коли на нього впаде рясна злива.

— Я то ніби вже так балакаю сам ведлук себе… Бо чоловік не одно перетерпів через ті діти… Гей, діти, діти, де вас подіти? Малі діти — малий клопіт, більші діти — більший клопіт. А спокою нема ніколи.

Вернувся я, чуєте, з тої війни. Вже з України… Так, просто з бараків… З Домб'я. Втік. Поперетинав дроти і втік. На сам Йордан. Мороз тріскучий — а я но в онучках. Три доби блукав лісами та вертепами. Як той вовк. Але добився… Прийшов, чуєте, в хату. Жінка — хора на постелі, діточки серед хати на соломі печену бульбу тереблють. Поприскакувало то, тулиться, пищить: «Тато, тато!» Дивлюся я: ось мій Василько і Влодко, і Ганнуська, ба! — а тут, під припічком, ще якесь хлоп'я! Голова — як макітра, животина — мов гарбуз: валить вам бульбочку, аж страшно дивитися. Пек за пек! — думаю. Агі! Чи мені в очах двоїться, чи тифус вертає?.. Лишив дома троє діточок, а є четверо! «Чий то такий файний хлопчина?» — питаю жінки. А вона в плач. Гм! Питаю дітей… «Та то наш, — кажуть, — Івась». Ага. Ну, як наш, то наш. «Що ж, — кажу, — кобіто? Таки-сь не витримала, га?» А вона заводить, лементує: «Він буде в літі вже худобу пасти…» — «Ну, — кажу, — худобу як худобу. Якось би без того обійшлося. Але що ж? Пропало. Сталося — не відстанеться. Воля божа». Ну, пошукала собі, як то кажуть, якогось москалика. Га! Боже милосердний! Москалі також люди… Бо ніби що ж, — думаю, — втопити бенькарта, як сліпого кота — нема як. А буду бабу тлумити, або з хати виганяти — нема за що. Бо що мені то поможе? Най росте! Бульби є досить. Як воно має жити, то щоб ти цапки став — таки буде жити. А як має вмерти — то вмре і так. І що? Виросло! Бігме, виросло. І файний хлопчина вдався. Не дурнуватий. До майстерки має голову. Все, чуєте, якісь вітряки та вуропляни маніпулює… Як добре піде, то дам на механіка.

Бігме дам! Щоби но Влодко той семинар скінчив. Влодко — це мій одинак. Бо Василь…

Ґазда в червонім кожусі нагло замовк. Наче голосу йому не стало… Його широке, розумне і щире лице вкрилося хмарою смутку, а ясні очі зайшли імлою тихого болю. Він задивився на заплакану шибу і в задумі гладив рукою довгі сивіючі вуса.

— Так… Бо мій Василько пропав. Найстарший син. Пропав задурнісінько. За дурнісінько! Гей, гей! Що то була за дитина! Що то був за парубок! Хлоп — гей дзвіниця, плечі — як брама. Йно стій та дивися. То був робітник! Чуєте? Робітник! Ми оба п'ять кіп пшениці гаратали через день. Йому сто кіля збіжжя не тре ‘ було завдавати. Він сам: хап за гичку — фук на плечі і язда! Таскав хоч би до самої границі. То була сила. І до всього він був такий: чи в Лузі, чи в Просвіті, чи в кооперативі — всюди він був перший. Та й що з того?.. Дістав два байнети в плечі, а один в лівий бік і пішов спати.

Так… Десь тепер минає четвертий рік. В такий о час… Ая, бульби були вже викопані. Зараз тиждень по Покрові. Неділя була. Шурівці давали тоді фестин. Шурів — може, ви чули — то закала на цілий повіт. Самі хруні і москвофіли. Так, чоловіченьку добрий… Кажу я до свого Василя: «Не лізь-но ти на той фестин. Нащо тобі біди? Ти знаєш, що шурівці люблять тебе, як сіль в оці, а кольку в боці…» А він: «Що вам, тату? З'їсти — чей мене не з'їдять. Нас іде ціла пачка. Цілий Луг». То було в неділю, а на понеділок ми збиралися до міста. З оклепанцями… Так якось випало… То я ще кажу: «Не бався там довго, бо тре' буде на завтра фіру накладати». — «Ну, ну! Я прийду!» Пішов. Як знаєте: восени пополудню того денька божого якби цілком не було. Посутеніло, смерклося, а тут вже й ніч! Ов! Щось нема мого Василя… Вибила сема, осьма — нема. Овва! Щось мені то не подобалося. Покликали вечеряти — страва в рот не йде… Так мені якось недобре, такий пуд стиснув коло серця — ойой! Не витримаю. Місця собі найти не можу. Але слухаю: співають! А, нарешті! Вибіг я на дорогу, питаю: «Хлопці, а йде там мій Василь?» — «Ні, — кажуть, — з нами його нема. Він, певно, ззаду». Овва! То гірше…

Чекаю далі. Вже і в хаті всі поснули, вже й на селі стихло — нема хлопчиська. Вибила десята — нема! Одинадцята — нема!

Північ — нема… Ого! Мусило щось статися. Але все одно. Чекаю… Сів я собі, чуєте, на лаву, отворив вікно і дивлюся на гостинець. Надворі ясно, як удень. Місяць світить, всюди тихо, все позасипляло… Нараз заскавуліла собака. А так якось переразливо, що аж мене зморозило. Протираю я очі, дивлюся: стоїть мій Василь у воротях! Він — таки він. Придивляюся краще: ов, та бо мій Василь щось на ногах не може втриматися. Сперся на частоколи й хитається, наче п'яний… Ба! Глипнув я ще раз — а мойому Василеві ціла сорочка закровавлена… Гі, доленько бідна! Як я то, чуєте, побачив — так відразу й здеревів на лавці. Дух мені заступило, ціле тіло стерпло — ойой! Гину!

Прийшов мій Василь у хату. Став біля порога, оперся до одвірка і тихо стогне… «То ти, Василю?» — «Я, тату…» — «Що ж тобі сталося?» — «Мене, тату, побили…» — «Де?!» — «На фестині…» — «Та хто?» — «Кацапи».

Зірвався я з лавки та й до нього: «Покажи-но, може, тре' по доктора?» А він: «Ні, ні, не треба. То нічого. То не дуже… Не йдіть, тату, нігде. Прошу вас… Будьте коло мене. Не будіть ані мами, ні Ганнуськи, нікого… Я собі ще трошки відпічну, та ‘ й підемо накладати фіру. Вже час збиратися їхати…» Якось надибав я сірники, засвітив лямпу. Глянув я на свого Василя та й но руками сплеснув: а він вам ледво сапає!.. «Ой, сину, — кажу. — Поїдеш ти, поїдеш, але під берези. Не будеш ти вже хліба їсти. Довоювався ти, синку!.. За що ж ті лотри так тебе знівечили?» — А він: «То пішло, тату, за політику… Вони вже давно взяли мене на око, вже давно грозили: чекай ти, патріоте, ти ще від нас доробишся, ми тобі покажемо Україну! І показали… Заманили мене за село, в той лісок. Казали — хтось чекає… Я, дурень, повірив. Пішов… їх вискочило з двадцять хлопа. Несподівано. Котрийсь придушив мене гумовою палицею, а потім…»