Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

До тілесної смерті йому залишилося сорок два роки.

Невелика приземкувата храмина, побудована за тої темної доби, що настала на землях України після Батиєвого нашестя, підносилась над циліндричним майданчиком. У його кам'яних берегах вгадувались залишки масивного оборонного муру. Вечірня заграва згасала за химерно переплетеними гілками дерев. Навколо древнього храму зібралися тіні і бганки лілового присмерку, лише старовинні кам'яні хрести біля храмини зберегли свою сіру суворість. Попри мілітарне минуле, настрій у цього місця був благим і мирним.

— Тут також бував Сковорода? — поцікавився Вигилярний-молодший, мружачись на помаранчевий диск згасаючого світила.

— Мені про це невідомо, — сказала Ліда.

— А я думав, що в нас екскурсія пам'ятними місцями діяльності попередників.

— Щось на штиб того. Ми часто приходимо сюди.

— Пам'ятне місце?

— Місце Сили.

— Але ж це християнська церква.

— Вона стоїть на прадавньому Хорсовому вівтарі. Бачиш цю круглу платформу? Предки молилися звідси Хорсу-Сонцю й спорідненим з ними силам землі. Приносили жертви безкровні і крайні. А в наші часи моляться тут Трійці, Богородиці і святим заступникам. В цьому немає протиставлення. Кожний обирає собі образ Сили згідно зі своїми уявленнями і вміннями. Давай помолимось.

— Котрому із богів?

— Єдиному. Тому, який безіменно Сущий під всіма іменами.

— Молитися обов'язково?

— Зараз ти перебуваєш у сумнівах. З одного боку, ти вже пройшов посвячення й на собі відчув справжність та силу древньої містики. З другого боку, твій багаторічний життєвий — а я б ще додала: профанний — досвід змушує тебе до скептичного та іронічного сприйняття нових знань. Ти ніби на мості між своїм колишнім життям, побудованим на критичному імперативі Канта, та життям майбутнім, у якому наукові критерії нічого не варті. Міст хиткий, твої старі знання відчайдушно опираються знанням новим. У цій ситуації мудрі люди радять молитися якнайчастіше.

— Ну, нехай… — Павло Петрович раптом злапав себе на тому, що не вміє молитися. Родина капітана далекого плавання Петра Вигилярного була невіруючою. Спочатку він намагався згадати «Отче наш», але заплутався у всіх тих церковнослов'янських «іжє єсі на нєбєсі». Тому вирішив, що той Єдиний, про якого мовила Ліда, прийме й саморобну молитву.

«Головне, аби від щирого серця», — примирився він зі своїм молитовним невіглаством і попросив Сущого:

«Нехай буде так, Господи, щоби не всі брами на шляхах наших були зачиненими й не всі сили зла були несплячими. Щоби був нам вихід і вхід, якщо ми дуже-дуже цього запрагнемо…».

Зайнятий придумуванням слів молитви, він не відразу зауважив старого, одягненого у щось на штиб ряси, який вийшов з храмини й рушив повз нього і Ліду. Син капітана прийняв його за священика. Старий вже минав огорожу, коли зупинився і озирнувся на Вигилярного. Той сторопів.

— Лідо, це ж Гречик!

— Не заважай, — відмахнулась від нього жриця, котра застигла у медитативній позі.

Павло Петрович кинувся за старим, але біля огорожі вже нікого не було. Він спустився до рівчака, який за давніх часів слугував оборонним ровом, добіг ним до господарської споруди, складеної з нерівного пористого каміння, заглянув за неї. Нікого. Людина у рясі ніби розчинилася у медово-лілово-синіх серпневих сутінках. Вигилярний раптом зрозумів, що його біготлива марнотність ображає мирний спокій цього святого місця. Він тихими кроками повернувся до храмини й чемно дочекався того часу, коли жриця вийшла з молитовного трансу.

— Ви мене надурили, — сказав він Ліді. — Професор живий.

— Ніхто нікого не дурив. Люди самі себе дурять.

— Я ідіот, так?

— Якби ти був ідіотом, то лежав би тепер на дні Несамовитого. Я ж казала тобі, що не можна отримати всі знання одночасно. Потрібно зростати, наріжний Хранитель. Ускладнюватись. Крок за кроком. Стадія за стадією.

Частина IV. За межами стадій

Достойний майстер .:Т чекав на брата-масона під тополями, насадженими навколо станції. Ніч видалась вітряною й непроглядно темною, немов сама природа вирішила повправлятись у вільномулярській конспірації. Нарешті почулися кроки. Кремезний, одягнутий у темне цивільне плаття брат без видимого напруження ніс оббиту залізними смугами скриню. Побачивши .:Т, кремезний брат попрямував до нього. Обличчя його, наче вирізане з твердої деревини, здавалося зосередженим на високій і скорботній думці. Підійшовши до .:Т, він поставив скриню на землю.

— Значить, це правда. Григорій Савич помер, — констатував .:Т, отримавши від брата належний потиск.

— Так, Magister Venerable[102], — підтвердив прибулець французькою. — Три дні тому відійшов до Вічного Сходу. Брат Мішель, який за обставинами взяв на себе обов'язок розпорядника тестаменту, доручив мені доправити цю скриню вам. Він сказав, що такою була воля метра Григорія.

— Що в ній? — також перейшов на французьку .:Т.

[102] Достойний Майстер (лат.).