Без козиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не гніви Бога! — скиглив Задоя.

— Заткни свою пельку, а то гляди, щоб на-гора тебе вже ангели не винесли!

За тонкою обшивкою кліті попід стінкою тулилася драбина. Вона призначалася для полагодження стовбура і на випадок аварій кліті. Гордій Байда двома ударами кайла проламав дірку:

— Вилазьте на драбину!

До дірки першим кинувся Задоя. Він заткнув її собою, як туго набитий лантух. Але тільки зник у дірці його мокрий зад, як кліть ніби випала з рук і хутко полетіла вниз. Ілько від несподіванки ойкнув і, пустивши скобку, знову схопився обома руками за батька.

— Тепер як не обірветься, то, може, і живі будемо, — сказав Сусідка, враз повеселівши. — І це вже скільки раз на тому місці. Раніше хоч залагоджували, а тепер, як злодії, хапаються, щоб більше вкрасти, скоріше втекти. Цілики, і ті вже, анахтеми, кажуть вибирати.

— Якби надіялися кріпко сидіти, підготовку б вели. — Від пережитого хвилювання й важкого повітря голос у Гирича ніби намок у воді. — Штреки повідставали сажнів на п'ятнадцять скрізь.

— Буде, хлопче, ще й на тридцять. Думаєш, вони не чують на себе погибелі? Приклади вухо, як земля гуде. Прийде, прийде!

Блимнуло світло, і кліть стала.

Всі четверо, мов з могили, вийшли на рудничний двір. Шахтівничий дивився на них зляканими очима.

— Цілий ранок отак.

— А ти навіщо пускаєш, іроде? — замахнувся на нього кайлом Гордій Байда.

— Коли мені приказують. Хіба я не докладував Сивокозові? «Не твоє діло», — каже!

Розбиті пережитим страхом, усі опустилися на круглу колоду.

— Скоро живцем будуть закопувати людей. Ну, не іроди, га? — Гордій Байда запитливо глянув на своїх товаришів. — Та їх не виганяти, а вбивати, проклятущих, щоб і на насіння не залишилося!

Сусідка зирнув на Гирича, посміхнувся. Цю їхню посмішку Байда зрозумів краще за слова. Збентежений, він підняв з землі грудку вугілля й розчавив її на порошок.

— Чи встиг Задоя хоч схопитися за драбину?

Гирич підійшов до стовбура й гукнув:

— Трохиме, агов! — і прислухався. — Лізе!

— Тому Бог поможе, — сказав Сусідка. — Він у нього як на жалуванні: свічку поставив, десятникові тикнув трьошницю, дивись — і набігла упряжка.

— Хоч у ката, аби плата!

По плитах прогриміла вагонетка з ґлеєм, вскочила в кліть і причаїлась.

— А казали — Гнат бастує, — кинув, дивлячись під ноги, Байда. — Прийшов же сьогодні.

— Убогий? Хоч і не захочеш, то прийдеш.

— Чого це так?

— Вибирати нема з чого: або в берестейську тюрму, або в шахту. З ним не панькатимуться, раз на прикметі.

— Берестейська ще б нічого, — зітхнув Сусідка, викручуючи гніт у лампі, — ніби аж у Сілезькі копальні засилають. Від Мартина, що з перших днів забрали, жінка листа дістала. Аж туди загнали. Справжня, пише, каторга.

— Та будуть дякувати повік центральних панів з Ради за піклуваннячко.

З драбини зліз Задоя. Він був потовчений і припадав на одну ногу.

— У пекло — і то, мабуть, краща дорога. — Він сердито, мов облитий помиями пес, фиркав крізь ріденькі вуси й струшувався всім тілом.