20 000 льє під водою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Спочатку пасажири дуже злякалися; проте капітан Андерсон поспішив їх заспокоїти. Справді, небезпека не здавалася неминучою; “Шотландія” була поділена на сім відділень водонепроникними перегородками і тому могла не боятися течі.

Капітан Андерсон спустився негайно в трюм. Він побачив, що п’яте відділення залите водою, і швидкість, з якою вона прибувала, свідчила, що теча була значною. На велике щастя, в цьому відділенні не було котлів, бо сода могла залити топку.

Капітан Андерсон звелів негайно зупинитися, і один з матросів пірнув у воду, щоб оглянути пробоїну. За кілька хвилин з’ясувалося, що в підводній частині судна є пробоїна завширшки два метри. Таку пробоїну не було можливості заклепати, і “Шотландія” мусила продовжувати свій шлях з напівзануреними у воду колесами. Вона перебувала тоді на відстані трьохсот миль од мису Клір і з запізненням на три дні, що дуже схвилювало Ліверпуль, підійшла до пристані товариства.

Інженери відвідали тоді “Шотландію”, поставлену в сухий док. Вони не вірили своїм очам. На два з половиною метри нижче ватерлінії виднівся отвір у формі правильного рівнобедреного трикутника. Листове залізо було пробите рівно, так що навіть різцем навряд чи можна було зробити краще. Очевидно, ріжуче знаряддя, яке зробило пробоїну, було неабиякого гарту. Але як це знаряддя, пущене з надзвичайною силою, пробивши листове залізо завтовшки в чотири сантиметри, могло звільнитися з пробоїни, — цього не можна було пояснити.

Такою була ця остання подія, що знову дуже схвилювала громадську думку. Віднині морські катастрофи, які не мали визначених причин, приписувалися чудовиську. Цій фантастичній тварині доводилося відповідати за всі корабельні аварії, число яких, на жаль, дуже значне, бо з трьох тисяч кораблів, про загибель яких щороку повідомляється в “Довідковому бюро”, не менше двохсот вважаються такими, що пропали безвісти!

У зникненні їх, справедливо чи несправедливо, обвинувачували чудовисько, через яке сполучення між різними материками ставало дедалі небезпечнішим. Тому публіка зажадала категорично, щоб моря були очищені за всяку ціну від цієї жахливої китоподібної тварини.

РОЗДІЛ II

“За” і “проти”

В той час, коли відбувалися ці події, я повертався з наукової експедиції, влаштованої з метою дослідити землю штату Небраска в Сполучених Штатах Америки. Як ад’юнкт-професор при Паризькому музеї природничої історії, я був відряджений у цю експедицію французьким урядом. Провівши шість місяців у штаті Небраска, я на кінець березня прибув у Нью-Йорк з дорогоцінними колекціями. Від’їзд мій у Францію був призначений на перші дні травня. Чекаючи від’їзду, я вирішив витратити вільний час на впорядкування своїх мінералогічних, ботанічних і зоологічних колекцій, коли стало відомо про випадок з “Шотландією”.

Я, звичайно, був у курсі подій, що хвилювали громадську думку. Та й як могло бути інакше? Я читав і перечитував усі американські і європейські газети, але не міг узнати нічого точного. Ця таємниця заінтригувала мене. Не маючи можливості скласти собі певну думку, я переходив від однієї крайності до іншої. Тут, безперечно, крилася якась таємниця: скептикам варто було поглянути на протаранений борт “Шотландії”, щоб переконатися в цьому.

Коли я прибув у Нью-Йорк, питання це палко обговорювалося. Гіпотеза про плавучий острівець, невловимий риф, підтримувана кількома мало компетентними особами, була зовсім відкинута. І справді, як цей риф міг пересуватися з такою дивовижною швидкістю, якщо тільки він не мав у собі потужної машини?

Так само облишили й гіпотезу про плаваючий корпус якогось корабля, що потонув, бо і вона не пояснювала такого швидкого пересування чудовиська.

Залишалися, таким чином, два можливих розв’язання питання, навколо яких і велися тепер суперечки: одні твердили, що це чудовисько величезної сили, інші — що це “підводне судно”, яке має надзвичайно потужний двигун.

Останнє припущення, найбільш правдоподібне, кінець кінцем не могло не розвіятися після розшуків, проведених в обох півкулях. Неймовірно було припустити, що приватна особа має в своєму розпорядженні такий механічний прилад. Де й коли вона могла сконструювати його і притому зберегти це в таємниці?

Тільки яка-небудь держава могла володіти подібною руйнівною машиною. В наші згубні часи, коли людство вправляється у винайденні все нових знарядь війни, цілком можливо, що якась держава потай від інших спорудила і випробовувала на практиці цей жахливий корабель.

Але гіпотеза про якусь воєнну машину відпала після того, як уряди заявили про свою непричетність до цієї справи. Оскільки йшлося про інтереси суспільства і загрозу міжнародним трансокеанським зв’язкам, то не можна було сумніватися в щирості урядів. А втім, як допустити, що побудування такого судна могло приховатися від очей народу? Якщо приватній особі в такому випадку дуже важко зберегти таємницю, то державі це зовсім неможливо, бо за всіма її діями ревниво стежать інші держави.

Таким чином, після того як навели довідки в Англії, Франції, Росії, Німеччині, Іспанії, Італії, Америці і навіть у Туреччині, припущення про підводне судно було остаточно відкинуте.

А чудовисько знову “випливло на поверхню”, незважаючи на безперервні насмішки, якими осипала його дрібна преса, і тому вигадки дійшли до абсурдних уявлень про фантастичну морську тварину. Коли я прибув у Нью-Йорк, багато хто виявив бажання довідатися про мій погляд на цей феномен. Я ще у Франції надрукував твір у двох томах під заголовком: “Таємниці морських глибин”. Ця книжка, що особливо сподобалася вченому світові, зробила з мене спеціаліста в цій досить темній галузі природничої історії. Мою думку й запитували.

Поки я міг заперечувати реальність події, я прикривався повним запереченням. Але тепер, притиснутий до стіни, я повинен був висловитися категорично. Газета “Нью-Йорк Геральд” запропонувала навіть “шановному П’єру Аронаксу, професорові Паризького музею”, висловити свою думку.

Я скорився. Я заговорив, бо мовчати було вже неможливо. Я розглядав питання з усіх боків, з політичного і наукового, і наводжу тут уривок з дуже змістовної статті, опублікованої мною в номері від 30 квітня.

Ці останні слова були викликані боягузтвом з мого боку; але я хотів до деякої міри огородити свою професорську гідність і не дати американцям приводу сміятися з мене. Я приготував собі лазівку, а в глибині душі визнавав існування чудовиська.

Мою статтю гаряче обговорювали, вона стала широко відомою і зібрала деяку кількість прихильників. Рішення, яке в ній пропонувалося, давало повну волю уяві. Людський розум любить створювати величезні образи надприродних істот. А море є для них найкращим і єдиним середовищем, де можуть народжуватись і розвиватися ці велетні, в порівнянні з якими земні тварини — слони або носороги — просто карлики. У морських водах живуть найбільші породи відомих нам ссавців; можливо, там водяться і молюски небувалих розмірів, жахливі на вигляд ракоподібні, як, наприклад, стометрові омари або краби, що важать по двісті тонн. Чому ні? У колишні геологічні епохи наземні тварини, чотириногі, чотирирукі, плазуни, птахи досягали величезних розмірів, і тільки з часом вони поступово зменшилися до сучасних розмірів. Чому море, яке на відміну од суші ніколи не міняється, не могло зберегти в своїх незвіданих глибинах різноманітні зразки живих істот минулих епох? Чи не могло воно заховати в своїх надрах останні різновидності тих велетнів, роки яких вимірюються століттями, а століття — тисячоліттями?

Але я захопився мріями, що не личать моєму званню. Досить про ці химери, які з часом перетворилися для мене в жахливу дійсність. Повторюю, природа цього незвичайного явища не викликала більше суперечок, і громадськість визнала існування якоїсь величезної істоти, що не мала нічого спільного з казковими морськими зміями.

Проте, якщо одні дивилися на це питання тільки як на виключно наукове, то інші, більш практичні, зокрема в Англії та Америці, були тієї думки, що треба очистити океан від жахливого чудовиська, щоб убезпечити морські шляхи сполучення. Промислові і комерційні газети обмірковували це питання тільки з цього погляду. “Морехідна торгова газета”, “Газета Ллойда”, “Пакетбот”, “Морський огляд” — усі друковані органи, що захищали інтереси страхових товариств і загрожували збільшенням страхових внесків, висловлювалися з цього приводу одностайно.

На вимогу громадської думки першими відгукнулися Сполучені Штати. В Нью-Йорку почали готуватися до експедиції, призначеної переслідувати нарвала. В море незабаром повинен був вийти швидкохідний фрегат “Авраам Лінкольн”. Усі арсенали були відкриті для капітана Фарагута, який діяльно споряджав свій фрегат.

Але саме тоді, коли було вирішено переслідувати чудовисько, воно, як це завжди буває в таких випадках, не з’являлося більше. Протягом двох місяців ніхто нічого не говорив про нього. Жоден корабель не зустрічав його. Здавалося, що цей єдинорог довідався про змову, яка готувалася проти нього. Про це стільки говорили, і навіть по трансатлантичному кабелю! Тому жартівники запевняли, що цей хитрий бестія перехопив на шляху яку-небудь телеграму, і це стало йому на користь.

Таким чином, коли фрегат був споряджений у далеку путь і обладнаний усіма грізними пристосуваннями для незвичайної ловлі, не знали, куди йому слід направитися. Нетерплячка дедалі зростала, як раптом 2 липня одержали звістку, що пароплав, який курсує між Сан-Франциско і Шанхаєм, зустрів тварину тижнів три тому в північних водах Тихого океану.

Ця новина справила надзвичайне враження. Капітанові Фарагуту не дали відстрочки навіть на двадцять чотири години. Все продовольство уже навантажили на борт, трюм наповнили вугіллям, команда була в повному складі. Залишалося тільки запалити вогонь у топках, розвести пари і відчалювати! Капітанові не пробачили б, коли б він затримався хоч би на півдня! А втім, капітан Фарагут і сам поривався в море.

За три години до відплиття “Авраама Лінкольна” я одержав листа такого змісту:

РОЗДІЛ ІІІ

“Як буде завгодно панові”

За три секунди до одержання листа Д.-Б. Гобсона я стільки ж думав про переслідування нарвала, скільки про спробу прорватися через Північно-Західний прохід ^[18] . Через три секунди після прочитання листа шановного секретаря морського відомства я зрозумів нарешті, що моє справжнє покликання, єдина мета мого життя полягали в полюванні на це непокояче чудовисько і в тому, щоб звільнити від нього світ.

[18] Прохід з Атлантичного океану в Тихий мимо північних берегів Американського континенту.