Полонені Білої пустелі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Річка Казон нагадувала слаломну лижню на гірському схилі. Вона з гуркотом мчала свої води між безладними скупченнями льодовикових валунів, що, перетинаючи їй шлях, здіймали догори високі завіси піни.

На той час, коли хлопці досягли початку ріки, інші каное вже наблизилися до перших порогів. Деніказі, який плив попереду, скерував човна у вузьку тіснину між валунами. На мить його каное зависло на краю чорної бистріні, а тоді, немов підхоплене й пожбурене могутньою рукою, тендітне берестяне суденце метнулося вперед і зникло в шаленому вирі бризок. За кілька секунд воно з'явилося знову й з карколомною швидкістю помчало за течією, петляючи між каменями, мов налякана риба. Коли каное Деніказі нарешті вискочило, ціле й неушкоджене, в спокійну затоку, якою завершувалася перша бистрінь, інші індіяни не вагаючись рушили слідом за вождем.

Хлопці злякано перезирнулися.

— Гадаєш, ми проскочимо? — слабким голосом запитав Джеймі, в якого наче щось обірвалося всередині.

Авасін насупився.

— Повинні проскочити! — коротко відповів він.

Вони скерували каное за течією. І нараз скелясті береги зірвалися й помчали повз них, мов потяги-експреси. Здавалося, каное завмерло на місці, а весь світ закрутився в божевільному танку. Ось на човен насунулася спінена стіна бризок, і Джеймі одчайдушно замахав веслом, щоб відвернути од неї ніс човна. Наступної миті перед ним виросла чорна кам'яна скеля, і, гарячково веслуючи, хлопець знов скерував каное праворуч. Він аж здригнувся од несподіванки, коли хитавиця раптом припинилася й берег перестав миготіти в очах.

Бистрінь зосталася позаду. Чіпевеї ждали їх на спокійній воді затоки.

Перші пороги на незнайомій річці завжди здаються найстрашнішими. По тому, як їх подолано, дальші перешкоди вже майже не лякають. Надвечір на рахунку хлопців були три великі бистріні й кільканадцять малих. Лаштуючись на нічний перепочинок, вони не приховували гордості й радості, почували себе справжніми переможцями. Наступного ранку вони вже плистимуть спокійними водами озера Ідтен-туа, на північному березі якого — всі були певні цього — вони зустрінуть нарешті стада оленів.

5. Про ескімосів та індіян

Ранок приніс з собою важкі хмари й мряку. Незважаючи на те, що літо ще не скінчилося, в повітрі відчувався подих зими.

Хлопці поспішили до маленького вогнища з сухої лози, навколо якого зібралися тісним кільцем семеро мисливців, намагаючись зігрітися й просушити одяг. Деніказі серед них не було. Раптом Авасін штовхнув Джеймі ліктем і показав убік.

Ватажок стояв на горбку ярдів за сто від табору, і на тлі сірого неба його могутня, кремезна постать нагадувала кам'яну статую. Піднісши руки догори, Деніказі щось гукав, і вітер ніс його слова до темного обрію. Вождь благав своїх богів — стародавніх богів — допомогти йому знайти оленів. Деніказі тривожився. Похід тривав уже другий тиждень, але мисливці й досі не бачили жодного карібу.

Не те щоб ця місцевість була не знайома вождеві чіпевеїв. Деніказі вже не раз ходив у тундру й добре орієнтувався на ній. Його непокоїло інше — можливість зустрічі з ескімосами.

Але він був смілива людина і мусив іти вперед, бо треба було рятувати плем'я від голодної смерті. Впродовж усього ранку Деніказі молився своїм богам і обмірковував, що діяти. Опівдні він дійшов рішення.

Він поведе мисливців далі. Він прямуватиме на північ, аж доки знайде оленів. І він не зважатиме на небезпеку наразитися на ескімосів.

Деніказі підкликав обох хлопців до себе й поділився з ними своїм планом. Він також детально пояснив їм, як небезпечно зустрічатися з ескімосами. Він сказав, що з цієї хвилини він та його мисливці більше не можуть гаяти на хлопців час. І попередив, що в разі, коли вони відстануть, їм доведеться вже дбати про себе самим..

Та Деніказі помилявся, гадаючи, що його слова залякають хлопців і примусять їх залишитися на південному березі Ідтен-туа до повернення мисливського загону.

— Скажи йому, що ми не боїмося ескімосів, — мовив Джеймі.

Поки Авасін перекладав його слова, Деніказі слухав з байдужим виразом на обличчі. Потім глянув на Джеймі, і в чорних очах його спалахнули веселі вогники.

— Ти, мабуть, дурень, — сказав він повільно. — Але дурень сміливий. Я дозволяю вам доплисти до північного берега Ідтен-туа, але не далі. Пливіть попід східним берегом озера. Відтепер я вже не буду особисто вказувати вам шлях, бо більше ні на кого не чекатиму.

Вибравшись із своїх постель наступного ранку, хлопці побачили, що залишилися на стоянці самі. Човни чіпевеїв уже зникли за північним обрієм Ідтен-туа.

Нашвидку поснідавши, хлопці спустили каное на воду. Вони прагнули якнайшвидше скоротити відстань, що відділяла їх од єдиних дружніх їм людських істот у цій порослій мохом кам'янистій пустелі.

Веслуючи попід скелястим східним берегом на північ, хлопці раз у раз уважно оглядали суходіл. Вони вишукували на ньому очима хоч якісь ознаки життя, але, крім птахів, нічого живого не бачили. Незабаром Джеймі звернув увагу на те, що вкриті вологим мохом простори немовби порізані чорними лініями на мільйони малесеньких квадратів та прямокутників. Знайти пояснення цьому загадковому, явищу хлопці змогли тільки опівдні, коли причалили до берега, щоб пополуднувати. Рівнина була помережена незліченними стежками, витоптаними копитами оленів! Джеймі аж запаморочилося в голові, коли він спробував уявити собі розміри отих стад, що з року в рік впродовж століть мандрували цим шляхом. Тепер уже й він, і Авасін відчували, що обов'язково, за всяку ціну, мусять на власні очі побачити ці майже казкові орди карібу. Поспішно повернувшись назад, до каное, вони заходилися з подвоєною енергією веслувати на північ. Хтозна, може, саме в цю мить гурти оленів огинають північний берег озера!

Надвечір озеро почало помітно звужуватися і з'явилися чіткі обриси протилежного берега. Зрозумівши, що до мети вже недалеко, хлопці, долаючи втому, налягли на весла. Та лише десь опівночі вони помітили нарешті мерехтіння жовтогарячого вогника — стоянку мисливців.

Джеймі так стомився, що насилу переступив через облавок каное. Слідом за Авасіном він поплентався до вогнища.

Чіпевеї, зажурені, похмурі, збились коло маленького багаття. Деніказі сидів трохи осторонь, затуливши обличчя руками. На хлопців ніхто навіть не звернув уваги.

Питати, чи прийшли олені, було нічого. Атмосфера відчаю й зневіри, що панувала тут, промовляла красномовніше за будь-які слова. Хлопці мовчки повернулися до свого перевернутого каное, підлізли під нього й за мить, зібгавшись калачиком, уже спали як убиті.

Місце, що його Деніказі обрав для цієї стоянки, стародавні мисливці-чіпевеї назвали Різницями. Але протягом двох наступних днів жоден олень не переплив у цьому місці річку й жоден не з'явився навіть на обрії. Небо затягло хмарами, й безнастанно мжичив дощ. Запаси харчів кінчалися. Індіяни закинули сітку в гирлі Казону, але за три дні впіймали одного-єдиного чукучана.