Невеличка драма: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А літератори наші пищать, — сказав професор, беручи улюблене тістечко «наполеон». — У мене лікується один від виразки шлункової, чудовий хлопець, так каже, що заїдає їх… якесь замовлення заїдає…

— Причина розпачу, що охопив, скільки відомо мені, найкращих представників літератури, — сказав Славенко, — полягає в тому, що література й мистецтво взагалі не спроможні вже своїми способами виконувати соціальне замовлення…

— Атож, він так і сказав: соціальне замовлення! — скрикнув професор.

— Соціальне замовлення, тобто відбивати дух нашої доби, — провадив Славенко, злегка вклонившись професорові. — Його може виконати тільки наука. Зрештою, мистецтво повстало, як наслідок нерозуміння природи й життя; це нерозуміння митець переносить, не розв'язуючи, в художній твір, дістаючи в цьому ілюзорне заспокоєння, якого зазнають і ті, хто в тій чи тій формі цей твір сприймає. Відтворити нерозуміння, а не знищити його — от, противно науці, основна прикмета мистецтва. Звичайно, воно промовляє ще до нашої відсталості, до нашої неорганізованості, що ми взяли в спадок від минулої півкультури і що в нас цілком зрозуміла й виправдана, як я й казав вам, Ірен… Але це в нас, інтелігентах, що мусили перетравити так звану буржуазну цивілізацію, яка суттю своєю є тільки переходовий ступінь до справжньої цивілізації. І зовсім не зрозуміла річ, коли дехто підтримує теорію нового мистецтва, мистецтва для робітничого класу…

— Ах, ці письменники надзвичайно нудно пишуть, — сказала Ірен. — Я теж не підтримую їхньої теорії.

— Інакше вони й не можуть писати! Це залежить не від їхньої нездарності, а від цілком об'єктивних причин. Вони є жертва непрощенної традиції, вони чинять замах із нікчемними засобами. Новий робітничий клас, чи сказати точніше, — новий пагінець людськості, що зростає за загальними законами еволюції, і зокрема за законами євгеніки, якраз і мусить визначатися високим щаблем духовної організованості, який виключає потребу мистецтва. Робітничий клас, нових людей, надзвичайно влучно схарактеризував Кайзерлінг^{12} в одній із своїх робіт: нова людина, на його думку, є тип шофера, простий, бадьорий і озброєний практичними, власне, технічними знаннями.

— На заході справді є мода на шоферів, — зауважила Ірен.

— Вона має, як бачите, глибші підвалини, — казав Славенко. — Я цілком пристаю на чудове Кайзерлінгове визначення, яке, з одного боку, поширює наше щоденне розуміння робітничого класу як носія нових ідеалів, бо тип шофера включає в себе все поступове, від робітника заводу до працівника науки, — але з другого боку, й звужує його, відтинаючи міщанські елементи робітництва, які треба визнати за чималі, хоч би на підставі зацікавлення красним письменством. Бо мистецтво для людини вищої організації є такий самий анахронізм, як і ворожіння на кавній гущі.

— Ха, ха, ха! — засміявся професор.

Марія Миколаївна теж посміхнулась.

— І мені дуже приємно відзначити, — вів Славенко, — що в середині самого мистецтва народжується його заперечення. Певна частина митців дійшла вже до розуміння нікчемності мистецтва в наш час і підносить гасло звести його до ролі спорту. Цих піонерів я щиро вітаю, бо тільки спорт і наука можуть відродити людськість… Мої зауваження про мистецтво, — додав він, — можуть видатись надто загальними, бо грунтуються на уривкових відомостях, але вони цілком випливають з моєї концепції нової людини й зверхньої ролі розуму за нашої доби. Зверніть увагу на наше прагнення зорганізувати час, зорганізувати відпочинок, роботу — і примат розуму в нашій психології стане вам цілком очевидний. Раціоналізація — не тільки виробництва, але й цілого життя — це є високе гасло нашої доби. В цьому розумінні ми йдемо за заповітами Великої Французької революції, ступаємо в сліди великого Робесп'єра^{13}, що над гільйотиною підніс культ богині розуму. Звичайно, ми відмовляємось від смішних зовнішніх атрибутів цього культу, ми занадто вже виросли для цього, але Робесп'єрова спроба, хай навіть проти нашого розгону дитяча, становить… Як це? Ви маєте допомогти мені поетично висловитись, — раптом звернувсь він, посміхаючись, до молодої господині. — Я хотів ужити тут музичного терміну, яким означають вступ до опери…

— Увертюра, — сказала Ірен.

— Дуже дякую! Отже, становить увертюру до великої опери розуму!.. Оце ті міркування, що примиряють мене з невигодами нашого життя, які походять здебільшого від консервативності нашої психіки.

— Та ми всі вже чудово примирились, — сказав професор.

— А я не примирюсь! Не можу! — скрикнула Марія Миколаївна, згадавши синів, яких загибель вона призвичаїлась ставити на карб більшовизмові, дарма що один з них поліг на імперіалістичній війні.

— Ти надто нервова, мамо, — холодно промовила Ірен.

В цю мить на дверях з'явилась Пелагея.

— Там по вас, Степане Григоровичу, приїхали, — сказала вона.

— Так, так! — скрикнув професор. — Я й забув, у мене консиліум о восьмій… Ви бачите, я навіть чаю не напився… Іду, іду, — крикнув він Пелагеї. — Чудово… Марусю, — звернувся він до дружини, — наготуй мені, знаєш, літературу про шлункові хвороби й торішні мої записки підбери… завтра лекція…

— У вас незрівняна дружина, — сказав Юрій Олександрович, прощаючись із ним.

— Вона й лекцію за мене прочитає, чудова! Іду, іду, — крикнув ще раз професор і вибіг, чи, певніше, викотився з кімнати, бо куценький був і товстий.

— Жінка повинна бути помічником своєму чоловікові. Так мене виховано, і так я виховувала…

— Мамо, піди доглянь, щоб батько не забув чого, — сказала Ірен.

— Хочете ще чаю, Юрію Олександровичу? — спитала Ірен, коли вони лишились на самоті.

— Ні, дуже дякую, — сказав Славенко. — Я волів би краще попросити, щоб ви заграли щось.

— А, ворог мистецтва, ви любите музику!

— Кожен має свої хибкості, Ірен.

У вітальні Ірен сіла до рояля, а Славенко вигідно пірнув у м'який фотель.

— Дозволите курити? — спитав він, добуваючи шкіряного цигарника.

— Прошу, — відповіла господиня, розгортаючи вальси Шопена^{14}.