Індійські народні казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якось надумали брати податися на полювання. Гасали верхи по лісу, полювали, аж поки забрели в чарівну й мальовничу місцину. Вирішили тут перепочити, а слузі своєму звеліли поставити шатро.

А неподалік стояв гарний палац, у якому жила красуня-царівна. І глашатаї саме оголосили скрізь, що вийде вона заміж за того, хто доскочить на коні до її високого балкона і на льоту кине в неї м'ячем. Приїздили царевичі-женихи з усіх усюд, пробували виконати царівнину умову, але жодному не вдалося цього зробити.

— Ану-бо спробуймо! — загорілися брати.

Поскакали вони до палацу. Шмагали та підострожували коней, намагаючись дострибнути до балкона, де сиділа царівна. Високо злітали буйні коні, та все ж не могли дострибнути до балкона.

— Дозвольте спробувати й мені! — попросив менший брат, їхній слуга.

— Та чи ти при своєму розумі? — підняли його на сміх брати. — Бач: дурник-дурник, а й собі хоче одружитися з царівною! Де вже тобі дострибнути, коли ти й коня до пуття не вмієш осідлати! Сиди собі краще нишком і не рипайся, не роби себе, а більше нас, посміховиськом!

Змовчав менший брат, а коли брати подалися на полювання, взяв зелену волосину, простяг до сонця — і вмить постав перед ним зелений кінь у зеленій вуздечці та ще й вбрання зелене. Перевдягнувся царевич, сів на коня, вихором промчав понад балконом, кинув м'яча і влучив просто в царівну. Царівна озирається — ніде нікого!

І оголосила вона тоді, що вийде заміж за того, хто зуміє злетіти на коні до балкона й попаде в неї м'ячем не раз, не два, а сім разів, тобто цілий тиждень поспіль. Бо кортіло їй дізнатися, хто ж він такий, отой молодець, що виконав її умову, але не схотів постати перед її очі.

У наступні дні простягав царевич до сонця червону волосину, потім — жовту, синю, золотисту, чорну, руду. Яку волосину він простягав, такої масті кінь і з'являвся перед ним, такого ж кольору були вуздечка і вбрання. Стрілою мчав царевич повз балкон, кидав у царівну м'ячем і зникав, ніким не помічений. Крутить головою царівна, а нікого не видно — ні коня, ні вершника. Що за дивина!

І звеліла царівна оголосити, що відітне мечем голову тому, хто іще хоч раз насмілиться дострибнути до її балкона й кинути в неї м'ячем.

Та царевича й це не злякало: простяг він до сонця білу волосину, вдягнув біле вбрання, скочив на білого коня з білою вуздечкою і знову злетів до самісінького балкона. А царівна стоїть на балконі, на всі боки озирається, пильнує сміливця. Кинув царевич м'яча і навмисне трохи притримав коня. Помітила його царівна й змахнула мечем. Царевич нахилився, і тільки лезо меча торкнулося його голови, дав коневі остроги й наче розтанув у синьому небі.

Меч лиш ковзнув по його чолі.

Так царівна поранила спритного царевича, а не відтяла голови, як обіцяла. Вона відразу розіслала по всій країні гінців шукати юнака з раною на голові. Хоч хто траплявся гінцям на дорозі, з кожного вони зривали чалму, тюрбан чи шапку й дивилися, чи немає на голові рани, порізу, бодай подряпини. Обнишпорили все місто, але такого юнака не знайшли.

Царські слуги поверталися ні з чим. Коли це зустрівся їм жалюгідний жебрак у смердючому дранті, обліплений мухами. Зірвали з його голови шматину — і очам своїм не вірять: свіжий поріз! Вони аж у поли вдарилися. Що, мовляв, скаже царівна, коли побачить, якого жениха привели? Чи не покарає вона їх?

Подумали, погадали вони та й дали жебракові спокій. Прийшли в палац і повідомили цареві, що так і так, усе місто перевернули, кожен куточок оглянули, жодної людини не пропустили — немає поранених мечем царівни. Всяких голів надивились — гладеньких і шишкуватих, круглих і довгастих, зарослих і лисих, але ні в кого не виявили свіжої рани чи хоча б порізу. Правда, наостанок трапився бруднючий жебрак з раною на голові, ніби й від меча. Та хіба той відразливий жебрак може бути женихом царської доньки?

— Мерщій схопіть жебрака й приведіть до мене! — звелів цар. — Нехай царівна нарікає сама на себе за свою впертість! Якого хотіла жениха, такого й матиме!

Слуги побігли виконувати цареву волю.

Хоч і глузували з нього брати, проте менший царевич дуже любив їх. Він знав, що коли одружиться з царівною, то брати повмирають від заздрощів. Тому і вдягнувся в лахміття, а тіло обмазав грязюкою з медом, щоб на нього й дивитися було гидко. «Такого мене ні в чому не запідозрять; якщо ж навіть схоплять і приведуть до царівни, то вона, побачивши мене, сама зречеться своїх слів», — розважив він.

Та цар розважив інакше. Коли привели жебрака й зірвали з нього ганчірку, цар одразу побачив, що жебрак поранений мечем його доньки.

Цар розгубився. «От халепа, — подумав він. — І чого ото я розгнівався на доньку та звелів привести цього волоцюгу? Адже й справді цей жалюгідний жебрак — її жених!»

Але нікуди дітися — довелось цареві готуватися до весілля…

Наказав він зліпити для молодих подалі від царських хоромів малесеньку хижку.

На весіллі жебрак удав із себе ще й німого, і це ще більше засмутило царя. Покликав він через кілька день свою доньку й мовив до неї:

— Не ганьби мого імені та честі! Щоб і ноги твого чоловіка в моєму палаці не було!

І наказав носити щодня молодим по мірці вівса, щоб годувалися.

Прийшли молоді в свою оселю, і попросила царівна чоловіка помитися та перевдягтися. Той так і зробив. Побачила царівна, який він чистий став і гарний — очам своїм не повірила.

— Ти ба, яке диво ховалося серед ганчір'я та бруду! — вигукнула вона.

А чоловік лиш усміхнувся у відповідь — таємниці своєї не розкрив. У царівни було ні мало, ні багато — семеро братів, і щодня вони вирушали на полювання. Захотілося пополювати й царевичу.

— Піди до батька, — попросив він дружину, — нехай дасть і мені коня та зброю. Чим я гірший за твоїх братів? Я теж хочу полювати.

Не хотілося царівні йти до батька, не забула вона його прикрих слів про чоловіка, але й засмучувати чоловіка не хотілося. Тож прийшла вона до царя та й каже: