Читать книгу «Знаки карпатської магії» онлайн.
Гостинний ґазда показує нам джерело неподалік його обійстя: з-під каменя витікає кришталево-прозора, до судоми в зубах холодна цівка води. Він хитро' посміхається, коли чує уривки наших розмов про скарби легендарного ватажка опришків Олекси Дов-буша, нібито заховані десь серед скель Сокільського, та про магію, якою наскрізь просякнутий кожен переказ гуцульського краю.
5 Див. словник діалектних слів у кінці книги.
Цілий день ми бродимо серед скель Со-кільського, - до речі, назва хребта, вочевидь, походить від скель, що громадяться по його спині: від цього він, якщо глянути з висоти пташиного польоту, схожий на якогось динозавра. Спроби подолати майже прямовисні скелі без жодного страхування, крім рук одне одного, увінчуються успіхом, і ми якийсь час сидимо на п’ятачку верхівки скелі, впиваючись неймовірним відчуттям перемоги. По черзі зводимось на рівні та гордовито розкидаємо руки, уподібнюючись до гірських орлів, які кружляють над нами...
Ночувати вирішили в спальниках під відкритим небом. Над полониною попливли сутінки, й ми розпалили ватру. В горах темніє швидко, і не встигла закипіти вода в казанку, як нас звідусіль оточили чари карпатської ночі. Темно-оксамитове дивоколо неба розцвіло зорями, і здавалося, що то - купол дивовижного храму. Над горами пливе п’янкий аромат цілющих трав, і навіть зорі, байдужі до людських справ, спускаються нижче, аби вдихнути цього аромату й відчути силу та подих прадавньої Геї, Матері-Землі. Зорі тут велетенські, й аж ніби волохаті, тисячі срібних передзвонів відлунюють у просторі... Темні силуети скель чітко вирізняються на тлі неба -вночі здається, що вони зовсім невагомі.
Ще вдень ми зібрали трави й тепер зла-дували чай. І звісно, розмова плавно звернула на тему магічну. Нявки, чугайстри, оп-ришківські заворожені скарби - про ж іще можна говорити чаклунської серпневої ночі на вершині гори? Бувальщини й легенди... І - мольфари.
У темряві хтось неголосно кашлянув, і біля ватри з’явився той самий ґазда. Ми запросили його сідати, пригостили чаєм. Він розпалив люльку... і за мить уже розповідав нам перекази про мольфарів - свідчення очевидців, дивовижні історії про те, як той чи інший «ворожбит» когось зцілив, комусь повернув утрачене кохання, комусь вселив надію... «Прекрасні легенди», - сказала я. А старий гуцул, посмоктуючи прадідівську файку-люльку, глянув на мене, примружив око і махнув рукою кудись за Сокільський хребет, промовляючи: «Ає. Йкби ви си пе-ревергли через тотей грунь, там жиє моцний мольфар...» Хитро посміхнувся, подякував за чай і за мить розтанув у темряві. І здавалося, він не відкидав тіні...
...За кілька днів у Косові почався Гуцульський фестиваль. Протяглий, лункий звук трембіт розітнув похмуре небо. Посеред міського майдану спорудили імпровізовану сцену, й весела коломийка у виконанні «троїстих музик» закликала приєднатися до цього традиційного карпатського танку. Коломийка - справжній танок сили, танок, який пробуджує дух гір. Танцюристи перестають бути просто чоловіками й жінками - стають дітьми гір і вітру, в них пробуджується прадавня сила, що породила колись цей край...
Барвисто-розмаїті народні строї учасників фестивалю з усіх куточків Гуцульщини змушували забути про похмуре небо та першу осінню мряку. Центральна площа Косова заквітчалася виробами народних умільців: мерехтіли яскраві вишиванки й рушники. Майстрині у десятому-дванадцятому поколінні розхвалювали витончені ґердани - традиційні гуцульські прикраси з бісеру. Чудові вироби пропонували мосяжники -майстри, котрі працюють із металом; зараз це дуже рідкісний вид народної творчості. Як я згодом дізналася, дуже часто це було саме те ремесло, яким володіли мольфари. (Мій оберіг-сонечко - приклад такої дуже тонкої мосяжницької роботи).
Озброївшись диктофоном та фотоапаратом, я намотувала кола майданом, радіючи, що так несподівано трапилась нагода зробити непоганий репортаж для якоїсь зі столичних газет.
Я саме розмовляла з привітною молодою жінкою-майстринею, приміряючи напрочуд гарну ґердану, справжнє кольє з чорно-червоного бісеру. Не знаю, що змусило мене рвучко озирнутися.
...Щоб зустрітися поглядом із худорлявим літнім чоловіком у національному вбранні. Його гаптована барвистими візерунками сорочка, широкопола крисаня, а особливо окований сріблом пояс-черес мали на собі відбиток не одного десятка літ і не могли не привернути уваги. Та не це мене вразило. Старий гуцул стояв і пильно дивився на мене. Він спостерігав за мною. І його оточувала Сила, він її буквально випромінював, і це відчувалося навіть фізично. Раптом цей літній гуцул підійшов до мене, доторкнувся до того самого сонечка на моїх грудях... і неголосно промовив: «Цю моль-фу зробив я».
Я завмерла. На помості й далі танцювали. У низьке, вже по-осінньому сіре небо злітали співанки. А навколо мене заметалися потоки енергії... Я стояла й дивилася йому в обличчя. Витримала погляд пронизливо-синіх очей. А в них мерехтів відблиск тієї чаклунської Ватри, що її безліч років то запалили в Карпатських горах «непрос1] ведуни-мольфари, земні боги, карпатсі шамани, одвічні хранителі магії лісу, во й гір...
Так я зустрілася з Мольфаром.
Частина перша
ОСІНЬ
Чарівник - чоловік, наділений демонічними властивостями, який може надприродним чином впливати на долю інших людей.
«Українська міфологія»
Помагаєш ти, вода явленая, очищаєш ти, вода явленая, і луги, й береги, і середину. Очищаєш ти, вода явленая, нарожденного од прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, вітряного, жіноцького, мужицького, парубоцького, дівоцького...
Старовинна примівка
Рейсовий автобус «Косів-Верховина» з натугою долав перевали. Автобус був набитий пасажирами, а своїми габаритами, поведінкою та швидкістю викликав стійку асоціацію з диліжансами часів підкорення Дикого Заходу. Я, затиснута в кутку мішками та бе-сагами попутників, підстрибувала разом із колесами на вибоях гірської дороги. Поруч зі мною літній гуцул, який повертався з чергового храмового свята, на весь автобус виспівував сороміцькі коломийки, а в мене під ногами репетувало в мішку чиєсь порося, і я щосили намагалася не наступити на нього.
Але передчуття якогось дива, що панувало в моєму настрої, навіть такі незручності допомагало сприймати по-іншому. Бо ж тут, у серці Карпатських гір, людина потрапляє в інший світ. Тут зникають константи звичного перебігу подій. Тут усе по-іншому сприймається. Тут час не так плине, як у звичному житті. Ти зовсім інакше реагуєш на звичні речі. І вервечка, здавалося б, випадкових збігів, шикується в закономірність, що приводить до шляху, з якого неможливо вже звернути...
І ось нарешті - за вікном автобуса вказівний знак із потрібного мені назвою.
Я в невеликому верховинському селі. Навколо - високі гори, вкриті темним лісом. Осіння пора особливо чарівна в Карпатах: повітря прозоре, сиві тумани котяться долинами, а там, де ростуть старезні буки, здається, що гори вкриті червоним золотом. Ці гори й ці буки, й темно-сині смереки с переплетеними гілками та корінням - усе тут, в серці Карпатських гір, зберігає спогади про звитяжного ватажка опришків Олексу Довбуша (легенди про якого складались ще за його життя), перекази про язичників сонцепоклонців, останні з котрих відійшла у вічність лише наприкінці XVIII століття.
Бережуть гори у своїй пам’яті й чимал< таких подій, що їх люди звикли вважати ле гендами: скажімо, історії про «лелетів» - пра давніх велетнів-гігантів, перекази про яки: збереглися в усіх європейських народів і: багатьох народів Азії та Африки. Поетичн легенди про давніх людей-велетнів я не ра чувала під час своїх мандрів гуцульським: краями. Ці перекази зберігаються поколів нями гуцулів, і одна з давніх легенд розпові дає, що саме пралюди-лелети стали предкг ми володарів таємничого знання про землі й небо, рослини й каміння - предками ти> кого тут, у Карпатах, називають мольфар* ми...
Про лелетів-гігантів розповідають, що жили вони в горах та лісах. І були вони тими самими нащадками земних жінок та синів Божих, про яких ідеться в одній із книг Біблії5. Вони корчували ліси та знешкоджували повені, перегороджували ріки і - забавляючись чи задля певної потреби - носили з місця на місце камені-скелі. Галльські та кельтські легенди розповідають, що саме гіганти поставили менгіри та дольмени («стоячі камені»), спорудили Стоунхендж та інші мегалітичні пам’ятки, які слугували кельтським племенам святилищами6. Гуцульські перекази теж розповідають, що одинокі скелі та горби - це справа рук «лелетів». Розповідають: мовляв, ніс велет скелю чи камінь та й упустив його на землю. А то зазмагалися двоє «лелетів»: хто далі кине камінь? Так і зосталися стояти ці німі свідки могутності та сили прадавніх гірських жителів7.
Стоунхендж — найвідоміший мегалітичний комплекс Європи. Легенди стверджують, що його за одну ніч збудували велетні.
Поодинокі камені-менгіри зустрічаються по всій території Європи. Карелія.
Легенди розповідають: «лелети» -прародичі були настільки дужі, що залишали на
камінні, де ступали, свої сліди. І заглибини, що часто зустрічаються на скелях, гуцули пояснюють як «сліди лелетів». Так називають загадкові заглибини на Писаному Камені, в яких ніколи не пересихає вода, що там збирається. У Карпатах нерідко можна натрапити на дивні стежки, позначені величезними брилами. Місцеві жителі звуть такі стежки «тропами лелета».
Карпатські гуцули кажуть, що лелети-пралюди були сильними й могутніми, але сила їхня була подібною до стихій - така сама бурхлива та нестримна, і ця нестримність призвела до битви між різними родами велетнів, тож поступово зникли вони з лиця землі - перебили одні одних. І Бог розгнівався на велетів, які вихвалялися своєю могутністю, та закляв їх. І як каже легенда, «рік від року люди все меншали та меншали, поки стали такими, як зараз». Тих, хто лишився, Бог перетворив на скелі та озера, і звідтоді в гірському камінні та водах поховане могутнє чародійство.
[5] «І побачили сини Божі людських дочок, що вродливі вони, і взяли собі жінок із усіх, яких вибрали.
[6] Згадаймо образ Гаргантюа з відомого роману Франсуа Рабле. Письменник не вигадав цього персонажа, він також спирався на народні перекази. /, до речі, деякі дослідники виводять родовід гуцулів саме від кельтських племен.
[7] У французьких переказах є також вульгарніша версія походження цих поодиноких каменів, що пов'язана