Читать книгу «Знаки карпатської магії» онлайн.
Одразу за Яворовом перед очима виростає гірський хребет. Він велично здіймає до неба чорні стріли смерек. Це - Буковець.
Ідемо далі. Тепер під ногами крута стежка. Вона гадюкою звивається поміж столітніх буків та ще давніших, укритих сивим мохом уламків скель. І коли вже здається, що тій стежці кінця не буде ніколи - перед очима виростає темне громаддя велетенської скелі. Це - Писаний Камінь, точніше, його «спина». В одному місці скеля ніби тріснула навпіл, і там утворився вузький хідник. Ще мить - і попереду розгортається казкова панорама, краєвид, який, здається, постав зі снів чи фантазій, - і його ні осягнути, ні забути, а лише завмерти в зачудуванні та зберегти в пам'яті як чарівне видіння.
Гірські вершини, порослі лісом, пронизані полудневим сонцем - вони мовчазні й непорушні, сповнені древньо-мудрої тиші. А над бескидом пливуть слова, що їх можна почути лише внутрішнім слухом: слова вічності, таїни... Вдалині видніється Чорногора і найвища гора українських Карпат -Говерла, легкий туман прозорим серпанком огортає сині верхів'я. Це - одне зі святих, сакральних місць Карпат, легендарна Чорна гора, втілення Світової гори, що тримає землю. А ще далі, зливаючись із небом, губляться в імлі румунські гори, де збереглися таємничі обряди та рештки дивовижної цивілізації; її творці поклонялися місяцю, зорям і священним зміям...
Ми з Мольфаром стоїмо довго-довго, забуваючи про все, зливаючись із усім, що нас оточує - і відчуваємо себе титанами-«лелетами», поетичні легенди про яких зберігають покоління гуцулів. Нарешті повертаємось до дійсності; я розвертаюся на 180 градусів - і мені відкривається «обличчя» Писаного Каменя, його світлий бік. І відразу стає зрозумілою назва цієї скелі.
Увесь сонячний бік Каменя вкрито написами - мальованими, видовбаними та вирізьбленими. Можна зустріти написи польською, німецькою, російською мовами. І - найбільше - українською. Головну ж цінність складають петрогліфи, вирізані в камені за незапам'ятних часів: забуті символи давніх народів, які жили в горах, і знаки Сонця та Вічності, зрозумілі й без перекладу, вирізьблені в скелях, викладені каменями на рівнинах, намальовані на стінах печер та на старовинній кераміці. Такі знаки зустрічаються у всьому світі, незалежно від того, якими іменами звали тамтешніх богів...
Точної дати початку написання цієї кам'яної книги не знає ніхто. Коли тут подорожував Іван Франко (підпис його можна розшукати серед численних «графіті»), то вже тоді скеля була вкрита написами. Бували біля цієї історичної «скрижалі» Леся Українка та Ольга Кобилянська (її підпис можна легко знайти), Михайло Коцюбинський. І напевно, саме ці місця, героїчні та чаклунсько-легендарні, навіяли йому безсмертні образи «Тіней забутих предків».
Я високо задираю голову, намагаюся прочитати «графіті», залишені за багато десятиліть до мене, і дивуюся: як невідомі автори змогли їх написати чи вирізати в камені так високо? Адже скеля гладенька і прямовисна...
Збоку на Писаному Камені є тріщина, і ми невідомо ким видовбаними «східцями» дряпаємося на «спину» скелі. Вона, мов суворий та неприступний вартовий цього краю, підноситься над смереками та буками, і при цьому дуже нагадує велетенську ящірку-саламандру, що спить собі віками серед карпатських лісів.
Мольфар нишпорить поміж мохів, які то тут, то там вкривають спину скелястого велетня, вишукує якісь трави, необхідні для його «діяння». А я, тимчасово полишена сама собі, походжаю вздовж скелі. Під ногами - невеликі заглибини невідомого походження. Вони заповнені зеленавою водою -такі собі малі озерця - і в глибині, в товщі води ворушаться водяні рослини. Сліди лелетів - так називають «озерця» гуцули. І про саму скелю розповідають поетичну легенду: мовляв, Писаний Камінь - то могила «ясноволосого воєводи-лелета».
Легенди створюють навколо скелі воістину фантастичний ореол. Місцеві жителі переповідають: ще до XVII століття Писаний Камінь був одним із ритуальних капищ язичників-сонцепо-клонників. Сюди приходили ті, хто поклонявся сонцеві й вітру, землі та горам, небу й усій природі, яку вважали живою істотою. Та інакше й не могло бути - адже саме тут, як ніде, відчуваєш, живе серцебиття самої Матері-Природи.
Саме тут, біля Писаного Каменя, в Юріїв день збиралися на свій Великдень опришки. І тоді спалахувала до неба священна «юріївська» ватра, лунали на всі гори звуки скрипки та флояри, гула карпатська земля від аркана - бойового опришківського танку. І люди в навколишніх селах казали: «Довбуш гуляє...» А ще розповідають, що саме тут, біля Вуковця, на полонині Копілаж, зустрів колись, ще пастушком, легендарний ватажок опришків Олекса Довбуш старезного відуна - і той зробив Олексу невразливим для ворожої зброї... А ще, за переказами, десь тут, у печерах поблизу Писаного Каменя, заховані закляті-заворожені скарби опришків.
Сонце схиляється до заходу, і ми з Мольфаром влаштовуємо обід просто на вершині Писаного Каменя. Наша трапеза привертає пильну увагу двох велетенських круків, і вони довго кружляють над нами, ніби хочуть щось сказати. Може, передати вітання від Довбуша та його хлопців? А може, розповісти прадавню бувальщину про те, як темними грозовими-горобиними ночами, коли не видно ані місяця, ані зірок, коли чорне небо прорізують блискавиці, сходяться до Писаного Каменя чарівники-мольфари і від цих прадавніх скель, від блискавки небесної отримують нову силу, аби допомагати потім людям у лихах та напастях... Я запитую про це в свого супутника, він хитро примружується і буденно відповідає:
- Усе може бути...
Ми залишаємо крукам рештки нашої трапези та спускаємося з Писаного Каменя. Зворотній шлях пролягає через селище Яворів, славне на всі гори як батьківщина ліжникарства - традиційного гуцульського мистецтва виготовлення розкішних ковдр із овечої вовни. Над лісами, полонинами, поміж гірських вершин звиваються пасма сивого туману. Місцеві жителі кажуть: «Гори димлять». І додають, жартуючи: «Ади, у горах гуцулки люльки курять...»
У Яворові я прощаюся з Мольфаром. Він вертається додому, а мій шлях лежить до Косова. Тож я залишаюся на автобусній зупинці, проводжаю поглядом худорляву постать. За кілька хвилин Мольфар зникає за поворотом, і в очікуванні попутного транспорту я маю час впорядкувати свої записи...
Частина п'ята
ЛІТО
ТРАВИ
Рослинна магія ІДлительство. Русалчин тиждень. Гірські духи. Голоси предків
Зело - цілюще та чарівне зілля, силу якого добре знали чарівниці, відуни та відьми й часто користувалися нею... Чарівне зело збирали в певні дні й години... натщесерце. З собою завжди брали хліб і сіль, щоб віддячити землі за чарівний дарунок.
«Українська міфологія»
Прилетіла перепілонька У зеленую дібровоньку, Прилетіла - зажурилася. Щось рано тебе спустошено, На сіно траву покошено -Зосталося лиш трой-зіллячко. Перше зіллячко - барвіночок, Друге зіллячко - любисточок, Третє зіллячко - василечки...
Народна пісня
... Ґрунтова дорога стелеться під ноги. Тепер я йду не сама - зі мною приїхала подруга: вона зацікавилася моїми розповідями про карпатського химерника. Суворий Черемош вітає нас лунким шумом. Тепер його хвилі не чорні, як навесні, а прозоро-сиві. Надворі літо, і тисячі сонячних зайчиків пустотливо стрибають на білих бурунах річкових порогів. І знайома скеля нависла над дорогою, оберігаючи цей присілок, де живе один з останніх хранителів Мольфарської Ватри; і місточок, як завжди, привітно порипує, похитуючись під ногами.
Мене огортає особливий магічний настрій, бо щойно ми з подругою пережили абсолютно дивовижну пригоду, яку інакше ніж чаклунством не назвеш: на виїзді з Косова наш рейсовий автобус поламався, а вертатися не хотілось, тож ми вирішили до верховинського села дістатися автостопом. Як потім нам зауважили косівські знайомі, для двох молодих жінок це не найкращий спосіб подорожувати, але чи колись була для шукачів перепоною така банальна річ, як транспортні незручності?
Отож, ми вибрали зручну відкриту місцинку на узбіччі шосе (а якщо ви думаєте, що в Карпатах відкриті місцинки трапляються часто, то помиляєтесь) і приготувалися полювати на автолюбителів. їх не було. Ми простояли 20 хвилин, не дочекались жодного авто, яке могло б нам допомогти, та вирішили йти пішки, «голосуючи» дорогою. Коли вже пройшли так кілометрів із п’ять, перезирнулися і знову зупинились. Я дістала баклажку з водою і мовила: «І що? Ми з тобою відьми чи не відьми? То де ж наша чергова мітла? »
Як ми потім зрозуміли, ця фраза - особлива мантра для успішного автостопу, виловлена мною в ноосфері. Тому що буквально хвилини за дві біля нас зупинилася (сама!) стара «Волга», яка й довезла нас до місця призначення.
.. .Ми зупиняємося на середині кладки, і я починаю її розхитувати. Можливо, це не просто широченька підвісна кладка над бистрою річкою Черемошем, а той магічний міст, що з'єднує два світи: реальний світ людей, звідки прийшли ми, - і світ духів, до якого наближає мене спілкування з Мольфаром.
І я пригадую одну старовинну примівку:
Л у-гТ/рясу, трясу кладков, кладка — водов,