Читать книгу «Знаки карпатської магії» онлайн.
У мольфарській космогонії змія - охоронниця Алатир-каменя і Джерела Життя. В старовинній примівці від зміїного укусу говориться39:
стояв дуб, а в дубі дупло, а в дуплі гніздо, а в гнізді цариці: одна Киліяна, друга Іліана, а третя цариця Веретениця.
f-a морі на Діяні, на острові на Кияні, там
н
Ти, цариця Веретениця, ти вийди, вигукни, висвисни на своє військо — на польовеє, на лісовеє, на водянеє, на гноєвеє, на домовеє!, 'Закажи ти йому, царице Веретенице, нехай1 воно так не робить, де не треба, не кусає, зубів своїх не пускає, бо зубам тим не бувати і на землю випадати, з нарожденого, хрещеного раба Божого...
Очевидно, що формула «хрещеного раба Божого» - це нашарування пізніших, уже християнських часів, коли мольфари та знахарі почали звертатися вже не до передвічних богів давнини, а до святих, до Богородиці та Сина Божого Ісуса Христа.
«Зміїними» примівками відвертають лукавство людське та наводять любовний шал. А зображення змії, сама змія, її линовище та частини тіла широко використовуються в різних магічних обрядодіях.
Вважалося, що наслане чаклуном прокляття може у вигляді змії жити в людині, тож існують особливі обряди для його вигнання. Причому як твердять перекази, під час проведення ритуалу вигнання такої хвороби з людини справді виповзає чорна гадючка!
За обереги від зміїного укусу слугує трава вероніка, а також - листя ясеня, що знову повертає нас до символу Світового Древа.
Інший представник зміїного царства, вельми шанований горянами, - вуж. Він є символом добробуту та багатства. Гуцули раніше підгодовували вужів молоком, щоб ті ловили мишей. Бували випадки, коли немовлят, залишених матерями в хаті, годували вужі. Вважалося, що дитина, вигодувана вужами, стане сильним магом або чарівницею і розумітиме мову гадюк та зміїв, зможе ними керувати.
Саме такою чародійкою, вигодованою гадюками, була Параска, про яку ми вже згадували. Прозивали її Гадєлькою, бо вона товаришувала зі зміями. Розповідають, що та жінка розуміла зміїну мову і в її обійсті завжди жили гадюки: Гадєлька могла від них брати отруту, щоб лікувати людей, могла й «зміїні» заклинання насилати, щоб зашкодити...
Є два великі «зміїні свята». Одне з них -весняне рівнодення (нині - переддень Благовіщення), коли змії прокидаються. Тоді їх зустрічали, й тоді ж відбувався перший весняний відьомський шабаш. Друге зміїне свято - Здвиження (Воздвижения), коли змій проводили на сплячку. З цим, останнім святом, пов’язаний дуже цікавий обряд.
Осіннє свято, коли змії вже збираються на зимівлю, є особливим у мольфарстві. Бо ці дні дають мольфарам важливий магічний «артефакт», а саме - гадючу пацирку.
Ось як розповідає Мольфар про «народження» цієї речі:
- Перед Воздвижениям змії збираються в певному місці - сповзається їх сила-силенна! - і знаходять потрібний камінь. Якими ознаками вони керуються, чому обирають саме його - ніхто не знає. І починають гади того каменя продувати. Свистять усі разом - і спрямовують свій свист в одну точку на камені. І поступово від зміїного сичання той камінь стає м'яким, ніби тісто, а далі з нього виходить кулька білуватого відтінку. Тота кулька й називається «гадючою пациркою». У нас в Карпатах навіть приповідка є, - Мольфар тихо сміється. - Ото як позбираються жінки десь біля тину та говорять тихо поміж себе, шепчуться, то гуцули кажуть: «Ади, дують у пацирку!»
...Можливо, в цій приповідці зберігся відгомін старовинного знання про те, що зміїні ритуали були прерогативою жінок.
Згадаймо зображення змій та вужів на трипільській кераміці, згадаймо змієногих дів-чарівниць, які населяють чи не всі міфічні перекази: хортицьку діву-змію, кельтську Мелюзину, діву Ліліт, яка за шумерськими міфами, живе у стовбурі Світового Древа... Коли ж було втрачене уміння спілкуватися зі зміями і в людей з’явився страх перед цими істотами, такі ритуали набули негативного забарвлення, як і приповідка...
Потім, коли пацирка вийде, камінь поступово твердне і змії розповзаються. А оцей продутий камінь і сама «гадюча пацирка» мають дуже важливе значення у мольфар-стві, в деяких обрядах, особливо індивідуальних. Це дуже сильна мольфа для захисту дому від нещастя і хвороб.
- Навіщо ж зміям продувати той камінь? - запитую я.
- Так вони на ціле зимування заряджаються енергією, - відповідає Мольфар, - зміцнюють організм, аби мати силу пережити в своїх кублах зимові морози...
А на Благовіщення змій зустрічають. Його називають «зміїним святом» і цього дня не рекомендують ходити до лісу та в поле. Вважається, що тоді сама цариця Веретениця, володарка всіх змій, полишає свій золотий трон у Вирії і з’являється на землю.
Важливим весняним святом, яке несе відгомін дуже древніх часів, є Вербна неділя, остання неділя перед Великоднем. Верба - то символ життєвої сили і одне зі священних дерев Великої Богині. Це теж символ Світового Древа, бо верба здатна розвиватися навіть з прутика. Вербовими деревами обсаджу вали криниці40, за допомогою вербової лози шукали підводні джерела. Часто з вербових дощок робили відра для питної води.
Отже, Вербна неділя - це день вшанування Древа Життя. В цей день люди, радіючи, били одне одного гілочкою верби, щоб пробудити творчу й життєву енергію. Мольфари в цей день запасають вербове гілля, що його використовують потім у своїх обрядах.
А ще весна - це пора, коли починаються обряди вшанування великої світотвор-чої стихії - вогню. Вогонь - священний для мольфарів. І тим більше його вшановують о цій весняній порі, коли сонце набирає снаги, коли розквітає природа. Вогонь - це благословенний дар сонця, і гуцули вважають полум’я священним: при ньому не можна говорити непристойності, в нього не можна плювати, від свічки не можна прикурювати. Коли навесні виганяли овець на полонину і вівчарі йшли туди літувати, перш за все в колибі запалювали живу ватру - від кресала. І ватра та мусила горіти ціле літо, не згасаючи. Коли ж вівчарі поверталися на зимівлю до сіл, живу ватру не гасили, вона мала згаснути сама.
На вогні ворожили під час закладання нової хати чи іншої будівлі: запалювали на певному місці вогонь і дивилися, який у полум’я колір. Якщо вогнище горіло ясно та сильно, із золотими іскрами - це був гарний знак для майбутнього дому. Якщо вогник був зеленавий, місце вважалося нечистим і нещасливим. Коли ж полум’я грало блакиттю - вважалося, що місцина годиться для проведення різних магічних ритуалів, у такому багатті спалювали хвороби й негаразди. Коли ж вогнище світилося малиновим полум’ям - місце вважалося святим, і там можна було зводити храми та інші священні споруди.
Вогонь, запалений блискавкою, вважався чаклунським, обпалене блискавицею дерево - наділеним особливою магічною силою. Вогонь від іскри, залишеної блискавицею в дереві, застосовувався у магічних обрядах, спрямованих проти ворогів, або під час заклинання зброї.
Останньої середи перед Великоднем виконується ще один мольфарський обряд. Особливо його дотримуються неофіти, ті майбутні мольфари, котрі вже готуються до ініціації (сам обряд посвяти найчастіше відбувався влітку, до свята Купала).
Мольфар із учнем ідуть на полонину. Розкладають трикутником ватри й неофіт роздягається та стає посередині. До ватри бралися певні сорти деревини, а крім того, різні трави й додатки.
Трикутник вогню, що його запалює мольфар зі своїм учнем - це двері в усі світи й епохи, своєрідний енергетичний вихор, у якому з’єднуються всі стани свідомості, час зливається в єдину точку. Там для людини настає єдина Мить, в яку вона здатна обійняти своєю свідомістю минуле-сучасне-майбутнє, а просторово - одночасно відчути і сприйняти всі світи. І в тій вогняній брамі людина може зустріти істот із різних світів і отримати від них інформацію, бо всі ці істоти - вона сама.
- Чи можуть туди прийти злі духи, щоб нашкодити людині чи принести шкідливу інформацію? -запитую в Мольфара.
[39] Текст примівки подається за виданням: Українські замовляння. - К.: Дніпро, 1993.
[40] І знову паралель: Світове Древо, з-під якого витікає Джерело Життя.